Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
— Не спи!
І я трагічно шепчу у відповідь:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти!
Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. і тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
— Р-руки вгор-ру!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
І завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»
— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім…
— Га? — наче не дочувши, спитала «грізна постать».
І щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
Перед нами був… дід Варава.
— Діду, це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нареші Кукурузо.
— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..
Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив чому оце — «руки вгору…» Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.
І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:
— Діду, а як ви тут опинилися?
— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
— Та не жартуйте, діду.
— От, інтересно мені жартувать з тобою!
— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.
— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.
— Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
— Ехе-хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все-таки вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні ні став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю… Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: «Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним. Усе-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов… Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю». І поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.
— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід вічний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.
— Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б він нам вуха нам'яв!..
— Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу. Га, діду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
— Цить!.. Потім… Пливе… Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща і — ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна виліз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібгав її під себе.
В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.
— Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
— Помагай бі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дєдушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і брикаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
— Та постойте, дєдушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я… Їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дістань та дістань, воно піде на базарі». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — з світу зживу!» Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дід завагався — сопів і кахикав.
— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзі для підводного плавання… ціле літо пірнають.
