У «Граматику» був закладений зошит. Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався «Щоденник Робінзона Кукурузо». Що там таке — ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже пів-зошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.

Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.

Так он воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі…

А втім, що «стривай», що «пожди»? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?

Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит і «Граматику» на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.

Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподівано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всі засміялись.

— Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.

— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадим. — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває…

Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.

Ми стояли червоні, мов два помідори.

Ми ладні були крізь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! «Ділов! Ділов!» — говорити спершу навчися!

— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.

— Правильно! — підхопив Ігор.

— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.

— Тільки так! — вигукнув Сашко-«штурман».

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-«штурман» та інші піонери. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здорові!

Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:

— Шкода, що ми не дізнаємось, як, закінчилося ваше секретне діло…

Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?

— Напишіть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.

— Тільки так! — відрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.

— На, — сказала вона, просгягаючи папірець Кукурузові. — Тільки гляди, не загуби!

Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.

Вони сіли в човни.

— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

І вони заспівали.

Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.

А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Да, зараз техніка, воно не те що… а взагалі… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках, — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.

Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:

— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радіо-корову — одна насолода.

Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.

— Ну, гаразд, про це потім. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.

— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого А я…

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?

— Ну, що на рибалку ідеш абощо.

— Я й так на рибалці зараз.

— Га що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він…

— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.

— Їдь, а я що…

Я сів у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити».

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав: