Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.
І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що він мій друг, що ми помирилися.
Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невідь що!
Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в голові! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тільки — рраз! — і вмить повертається на сто вісімдесят градусів: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидів, одразу починає любити і навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Мені треба звикнути.
Звичайно, листа писала не Гребенючка, а Галина Сидорівна. Ну, писав у буквальному розумінні Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорівна. Він би так не написав, хоча б тому, що він мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорівна й ту розмову зі мною по телефону йому написала, і він читав з папірця (тому й повільно, та й щоб акцент збити).
Взагалі, вони думали, ніби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими інструкціями, зохотять робити таємно один від одного одну і ту ж справу (через те й на різний час призначали!), а потім зіштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намічалося, що ми будемо по черзі розкопувати й розчищати дот, щоб врешті створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегідь навіть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намічалося.
Несподівано, після того як Пайчадзе уже вручив мені й Павлуші листи, були оголошені по тривозі військові навчання.
В армії, виявляється, завжди так: ніхто нічого не знає, ні солдати, ні офіцери, і раптом тривога — бойова готовність номер один! І все! А що, це вірно — армія щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе з своїм підрозділом лишився в таборі — «в охранении».
Бо Галина Сидорівна сказала йому:
«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопці мої даремно не хвилювалися й не переживали!»
Отож він увечері після побачення з нами біля доту їздив звітувати їй, а я його у садку і вгледів і наробив шелесту (правда, він перечекав у кущах і потім-таки зустрівся з нею).
І на ранок довелося йому дзвонити мені по телефону.
А Павлуші листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка підклала непомітно.
Взагалі, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться і страждає Павлуша. Він, виходить, страждав і мучився (а я, дурень, думав… Іудою його називав!).
І вирішила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
І прийшла вона радитися до Галини Сидорівни.
А Галина Сидорівна підпрягла до цього діла свого Пайчадзе. І вже втрьох розробили план операції.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цікаве придумати. Бо вони такі хлопці… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вредні. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопців не любить, щоб було цікаво, не любить таємниць і загадок!
А взагалі, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, і їхня затія провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комісія зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всі відмінники, серйозні, позитивні люди, але ж фантазії у них, як кіт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандіозне, небувале, космічне.
— Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай…
І, захлинаючись, я почав викладати йому свою ідею.
— Молодець, Яво! — скрикнув він. — Молодець! Геній! Я завжди казав, що ти геній!
— Тільки, щоб ніхто не знав, — сказав я. — Хай вони собі готуються офіційно, а ми…
— То буде наша таємниця, — підхопив Павлуша. — Таємниця двох невідомих!
— Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копіткої роботи і часу.
Добре, що з відбудовою вулиці Гагаріна було вже закінчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагаріна стала ще кращою, ніж до стихійного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весілля.
Такого весілля наше село ще не знало.
Любима всіма вчителька виходила заміж за героя-лейтенанта, який разом зі своїми солдатами самовіддано рятував село від повені.
Правління колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весілля на все село, запросивши рятівників-солдатів.
У колгоспному саду теслярі збивали довжелезного, майже на кілометр, стола. За цим столом мало всістися все село до одного чоловіка і гості…
Той стіл було радіофіковано: через десять метрів стояли переносні мікрофони, а на деревах висіли гучномовці — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всі.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо…
За три дні до весілля з Грузії прилетіли родичі й друзі нареченого, їх було чоловік сто, не менше. До Києва вони закупили цілий літак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси і одне вантажне таксі. На тому вантажному таксі приїхало десять бочок грузинського вина і вже не знаю скільки ящиків з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та іншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо…
Вся наша самодіяльність під керівництвом завклуба Андрія Кекала ночами до самісінького ранку розучувала і репетирувала нову програму для весільного концерту.
«Гвоздьом» програми був новостворений «хор старійшин» (тобто дідів і бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузії є такий хор, і негайно вирішив створити і в себе.
Як не дивно, наші дідусі й бабусі охоче відгукнулися на цю ідею. І вийшов могутній хор. Бо чого чого, а дідів і бабусь у нас таки багато. Сусіднє село так і зветься ж — Дідівщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вісімдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з інституту довголіття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свіже повітря — два, люблять працювати — три, і майже нема лихих людей — чотири…
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усі люблять жартувати й сміятися.
А сміх — це здоров'я!
І той хор дідів усі пісні, казали, розучує веселі, жартівливі.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собі окремо…
І от надійшов переддень весілля.
Комісія скликала нас всіх, увесь клас, вранці на шкільному подвір'ї і доповіла про наслідки своєї роботи.
Вирішили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як під час екзаменів: стіл, накритий китайкою, від дверей килим-доріжка, на столі і на вікнах квіти.
Потім ідемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квітів. Це — обов'язково. Сідаємо за свої парти. Рівно о другій годині (як на урок — ми на другій зміні останній рік училися) прийде Галина Сидорівна. Її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комісії). Скаже дівчаче слово від класу. В неї написано дві сторінки. Вона прочитала — всім сподобалося, навіть мені: добряче написано, хоч надто жалісно. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. В нього було написано аж три з половиною сторінки і теж добряче — з іменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наші вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третім виступить Карафолька і прочитає… вірша. Власноручно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом…
Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки господь бог землю — шість днів.
