Мені довго доводили, що я дурний, що я сам не розумію, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, ніж потім знову лежати, і невже я, дурний, цього не розумію…

Словом, наша дискусія велася в одній площині: я доводив, що вони ж розумні й мусять мене зрозуміти, а вони казали, що я дурний і нічого не розумію.

Нарешті матері набридло, і вона сказала:

— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останній день ти ще побудеш на карантині, а післязавтра, як усе буде добре, зможеш піти трошки попрацювати, тільки трошки, годинки півтори, не більше. І щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…

Останній день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймарудніший, найважчий. Це все одно, як оті останні хвилини на вокзалі перед відходом поїзда.

Уже попрощалися, поцілувались, уже радіо оголосило:

«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны».

Уже вкотре сказано:

«Так ти ж дивись, обережно! І одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть…

Я тинявся по подвір'ю, по безлюдних вулицях і нуднівся, нудився… Вулицю Гагаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, розсохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яка стирчала посеред шкільного двору. Під час піонерських лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання — хто зіб'є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залізний», і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені здорово пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найщасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір'ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні піонерської кімнати, і ця виставка весь час поновлювалася.

Тепер усі малюнки були нові і всі присвячені тому, як рятували село від повені. Затоплені хати, амфібії, навантажені різним скарбом, солдати знімають людей з дахів і т. ін.

А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я…

Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді — я…

Ну, звісно, то був малюнок Павлуші. І так здорово, так точно було намальовано, наче він сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Він таки стане художником. Є-таки в нього здібності. У мене щодо цього — жодних сумнівів.

І вперше я подумав про це без заздрості, а з щирою радістю.

І я вперше відчув, яке це чудове почуття — гордість за друга.

Я довго розглядав малюнки. Були там кращі, були гірші, але з Павлушиним не міг зрівнятися жоден. І мовчав же, сатана, ні слова мені не сказав. От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, і… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час від часу давати у вухо.

Я рішуче попрямував на шкільне подвір'я. І раптом зупинився як укопаний. Біля щогли стояла… Гребенючка. Стояла і причіплювала до дротини, на якій піднімають на щоглу прапор, білу хустку.

Це було так неймовірно, так фантастично, що я просто отетерів.

Тю! Так, значить, один з трьох невідомих — це Гребенючка!

Тю! А чого з трьох?

Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна. Її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені таки офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші.

Павлуші?

А може…

Може, Павлуші взагалі ніхто ніякого листа не передавав і нічого, а просто він з нею заодно.

Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.

І «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третій — Гришка Бардадим абощо.

А я дурний…

Ні! Не може бути!

Павлуша не може бути таким підступним! Тоді взагалі нема правди на землі!

Ні!

Єдине, що Павлуша міг, — не втриматись і розказати їй про листа (ми з ним тоді у сварці були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомі. Точно!

Прочитала й вирішила пожартувати. А може, навіть вирішила щось підстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, і це їй муляє. У-у, кирпа поганська!

Мені дуже кортіло підскочити зараз до неї і дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Ні! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чіпляє хустку. І цим можна здорово скористатися.

Спокійно, Яво, спокійно, дорогий! Дихай глибше і тримай себе в руках!

Гребенючка потягла за дротину, і біла хустка поповзла вгору на верх щогли. Коли хустка вже була вгорі, Гребенючка злодійкувато озирнулась і дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помітила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.

Я ще кілька хвилин стояв отак, не рухаючись. У голові роїлися безладні думки. Я ніяк не міг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючці, як би її провчити.

Ич, вирішила насмішки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!

Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю білу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо він не в спілці з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спілці, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглі хустки, де вона поділась, і я таким чином дізнаюся.

Півхвилини — і хустка була у мене в кишені.

Сонце звернуло вже на обід, скоро Павлуша прибіжить додому.

Я подався чекати його під хату.

Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушині пообідали і знову пішли на роботу, уже всі сусіди з вулиці пообідали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — біжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очі, як у зайця, що з-під куща вискочив, аж світяться.

Кинувся до мене і слова промовити не може, тільки хекає:

— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..

— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повінь?

— Ні… Ні… Але… Слухай, він хоче її вкрасти!

— Хто? Кого?

— Галину Сидорівну! Вчительку нашу!

— Хто?

— Лейтенант.

— Тю! Що вона — військовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?

— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфібії їздив.

— Він що — здурів?

— Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв'язує, на коня і — в гори!.. Пойняв?

— А звідки ти взяв? Розкажи толком!

— Чув! На власні вуха чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався… Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір'ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!» А він: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понімаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а він: «Сегодня в одинадцать, після відбою». А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки так — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!