Напруження польсько-українських відносин наближалось до меж витривалості. У цій ситуації було прийнято рішення, щоб українською проблемою у Польщі, яку безуспішно вирішували різні інституції та установи, зайнявся уряд.

Причиною нової акції небаченого обсягу, безсумнівно, ініційованої найвищими державними чинниками, став меморандум погоджувального секретаріату польських громадських організацій у Львові від 28 листопада 1938 р. Він вимагав радикальної допомоги для польської меншості, яка зазнавала переслідувань від української більшості. Справа рушила у швидкому темпі.

Для всієї операції, яку красиво назвали «акцією зміцнення польського елементу», виставили таке необхідне зміцнення, щоб на всіх східних окраїнах, а особливо на сільських територіях (міста і так були польськими) знайшовся принаймні 51 % поляків. Для окреслення ситуації експерти визначили перелік 84 повітів, де переважало українське і білоруське населення. Там опинились 2 повіти Люблінського воєводства, 3 — Білостоцького, всі або майже всі у Вільненському, Новогрудському, Поліському, Волинському, Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах — усього 9 воєводств. Перелік інформував, скільки у кожному повіті сільського населення, скільки серед нього є поляків, скільки поляків бракує до 51 %, скільки землі є до парцеляції, на скільки зменшиться недобір поляків після надання їм цієї землі.

Ця бенедиктинська праця принесла мізерні результати. Підрахунки показали, що у 84 повітах мешкає понад 9 мільйонів людей, у тому числі поляків близько 2,2 мільйона, тобто недобір поляків становить майже 7 мільйонів. Після розпарцелювання землі брак польського населення зменшився б на 13 %, але його бракувало б і надалі понад 37 %. Підрахунки не претендували на вичерпну точність, бо була сфальшована основа — перепис 1931 року — то було таємницею полішинеля, тобто для полонізації непольських теренів треба було шукати інших способів. Завдання було, по суті, неможливе до виконання, але влада керувалась хіба гаслом Віщуна «Міряй сили на наміри», знехтувавши тезу, що піднесені гасла не придатні до підступних цілей.

25 і 28 січня 1939 р. відбулись засідання Ради Міністрів за участі Ридза-Сміглого. Після аналізу ситуації було прийнято рішення, щоб кожний міністр підготував до 15 лютого 1939 року звіт про кількість українців, зарахованих до компетенції цього відомства, і детальний план ліквідації української проблеми у рамках цього відомства. Напрямні охоплювали найбільш запальну, сусідню з Карпатською Україною, територію — Східну Галичину, оскільки воєводства з православним населенням вимагали відмінних і більш трудомістких планів. На нараді представників керівництв східних воєводств директор департаменту віросповідань МВРіОП Генрик Дунін-Борковський інформував, що політика держави стосовно Православної Церкви «спрямована (…) на збільшення всюди, де тільки можливо, експансії польської культури. Можемо собі сказати, що відносно (…) Віленського, Новорудського, Поліського, Білостоцького, Люблінського воєводств і трьох північних повітів Волинського воєводства ставимо перед собою завдання їх полонізацію (…) Сьогодні маємо ще три середні православні школи: у Крем'янці, Вільні і Варшаві. Дві перші будуть ліквідовані у липні 1940 року (…). Коли одночасно врахуємо, що священиком може бути тільки особа, яка закінчила Теологічний відділ у Варшаві або Державний православний ліцей, то легко можна зрозуміти, що оскільки йдеться про нові кадри православних священиків, то держава отримала максимум контролю»[53].

У середині лютого, тобто протягом двох тижнів, звіти опинились у Президії Ради Міністрів. Це було — і є ще сьогодні — захоплююче читання, жаль тільки, що значна його частина загубилась у військовій заметілі. На підставі цих звітів у секретаріаті Ради Міністрів опрацьовано реферат під назвою: «Проект ухвали Ради Міністрів у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі». Машинопис єдиного, напевно, примірника проекту переховується в Архіві нових актів і обривається, на жаль, на с. 58, внаслідок чого до нас не дійшли також додатки до проекту. Серед них мали бути тексти двох промов Ридза-Сміглого, виголошених на згадуваних засіданнях Ради Міністрів.

Текст ухвали редаговано дуже оригінально і одночасно просто: переписано зі звітів наміри і надано їм ранг директив. Якщо, наприклад, Міністерство зв'язку передбачило у звіті звільнення з праці 800 українців, то відповідний пункт ухвали наказував їх звільнити. Таким чином, створювався відповідний правовий прецедент, конституція ж гарантувала громадянам рівність, а ухвала ділила їх на групи, підтримувала одних і дискримінувала інших. Ніхто, одначе, цим не переймався, бо не було відважних, хто б назвав речі своїми іменами, звернув увагу, що це є зміцнення безправ'я за допомогою закону. Вирішальне засідання Ради Міністрів повинно було відбутись 15 березня, на дату залишили у машинописі пусте місце, так воно пустим і залишилось (див. першу сторінку документа 68). Пошук публікації, на якій мала бути дата, виявився безрезультатним, ми не можемо встановити, чи проект перетворився в ухвалу, чи ні. Згідно з грифом «суворо таємне» міг перетворитись, але, напевно, не міг з'явитись у друку. Безправ'я, яке чинилось найвищим державним органом, було аж надто делікатною справою. Так чи інакше, вже сам проект став документом дискримінації за національною ознакою, доказом наруги уряду над усіма нормами польського і міжнародного права. І якщо навіть сільських дівчат ухвала Ради Міністрів визнавала небезпечним елементом у випадку їхнього «зростання» до рівня служниць, то коментарі зайві.

Щоб напруга досягла вершини, бракувало дуже мало: приступити до виконання ухвали. Українцям залишали два виходи: смерть або революцію. Важко сподіватись, щоб якийсь народ обрав добровільно смерть, тим більше українці з їхньою динамічною підпільною організацією. Залишалась боротьба.

Революцію випередила війна. Обидві сторони входили до неї розпалені добіла від ненависті. Якщо до цього часу кілька чи кільканадцять процентів поляків (у поліському селі 8,51 %, станіславському 12,77 %, волинському 13,69 %) були спрямовані на знищення української більшості, то після падіння держави перед усією польською меншістю у майже 70 повітах, заселених головно українцями, нависла примара знищення. Терміново вимагалось величезне почуття такту, щоб не викресати фатальної іскри.

На жаль, цього забракло.

Директиви діяльності правління Товариства розвитку Східних земель

I. Організація: Голова, І і II віце-голова, секретар, скарбник.

II. Перелік обов'язків:

1) Голови: керує акціями, співпрацює з членами правління, організовує освітні курси спільно із священиками, вчителями, організацією Д(опризовної) П(ідготовки), рільничими інструкторами і офіцерами запасу. Стежить за вихованням дітей у школах у державному дусі, координує діяльність польських організацій, засновує бібліотеки і забезпечує їх відповідними книжками, стежить за влаштуванням державних свят і національних святкувань. Влаштовує екскурсії, розповсюджує календарі і відповідні часописи. Збирає документи, які підтверджують польськість колишньої Холмської землі. Турбується про формування у поляків духу зверхності.

2) Віце-голови: стежить, щоб земля не переходила до русинів. Намагається покращити і розвинути стан тваринництва, розвиває плантації тютюну і буряків серед польського населення. Допомагає у викупі землі з рук русинів, полегшує еміграцію русинам.

3) II Віце-голови: веде пошук православних поляків, колишніх поляків і уніатів, виховує проводирів і збільшує їх як серед поляків, так і серед русинів. Турбується щодо поширення і намагається збільшити польський елемент в осередках меншин. Дбає про розвиток польських кооперативів, готує суспільство до бойкоту русинських кооперативів або до їхнього закриття. Дбає про народний промисел і полегшує пошук ринків збуту для виробів цього промислу і сільськогосподарських плодів.