Вкотре підкреслюючи, що не можна втрачати жодної хвилини у процесі полонізації східних земель, автор разом з тим висуває пропозицію переселення українців до центральної Польщі. Не було вже часу на розробку цього наміру, польський уряд почав його розробку тільки через кілька років, очікуючи в еміграції в Лондоні на визволення країни. А тим часом автор доводив свою правоту: «Будучи внутрішньо сильними, творячи привілеї полякам на кресах і українцям у центральній Польщі, збудуємо монолітну сильну Польщу. Закінчивши етап консолідації, залишимо у заповіті нашим синам виконання великої мрії: Польща від моря до моря». Нижче якийсь читач дописав олівцем: «За п'ять місяців до 1.IX. 1939» — оскільки поряд з підписом автора була надрукована дата написання тексту: Стратин, 20 березня 1939 р.

Тоді минав рік від переведення Юзевського до Лодзі на посаду воєводи. Його місце в Луцьку зайняв Александер Гауке-Новак. Перекреслюючи 10-річний доробок попередника і можливість якої-небудь стабілізації стосунків у підлеглих волостях, новий воєвода реставрував запліснявілі теорії, що на волинській землі мешкають русини, а велика Україна є продуктом німецької політики (документ 40). Обіцяв подальшу екстермінацію під гаслом відновлення позицій, «втрачених внаслідок русифікаційної політики». Досконало орієнтуючись у проблемі, Юзевський застерігав, що «позиція ненависті до всього, що українське, викликає з боку українського населення позицію ненависті до всього, що польське», тому «певний мінімум толерантності не може бути перейдений без настання згубних для держави наслідків»[44], — але це був голос волаючого у пустелі. Слушність перестороги швидко підтвердилася з незначною, хоча болісною поправкою: наслідки були згубними не для держави, бо її вже не було, а для тисяч родин — польських на Волині і українських між Бугом і Віслою.

При Гауке-Новаку кров ще не лилась, але всі ознаки вказували на те, що вибух наближається невблаганно. Народ український Волині дуже швидко ставав нацією, ні в чому не гіршою від польської. Коли у двадцяті роки через Волинь прокочувались хвилі комунізму, то у тридцяті уже панував націоналізм. Не той агресивний, загарбницький, який малювали у чорних фарбах перед війною і після, а захисний, який бореться за право господаря на рідній землі, не займаючи ні метра чужої, насичений духом свободи, ворогами якої були майже всі поляки. Це не перешкоджало українцям наслідувати поляків, борючись за свободу в ОУН, так, як поляки боролись у ПОВ.

В архіві нових актів Варшави збереглись під час війни два томи анкет[45] з фотографіями і відбитками пальців волинської молоді, арештованої у 1939 році за звинуваченням у приналежності до ОУН. Слідчі органи пересилали ці анкети з Луцька до Варшави з метою відшукати в картотеці злочинців. У першому томі на літери А-Л зібрано анкети 95 осіб з повітів Луцьк і Горохів, кілька з Костопільського і одна зі Здолбунова. З Дубненського не знайшлося жодної, хоча відомо, що там були арешти. Другий том включає понад 100 анкет. Всередині є докази, що акти були у НКВД, тобто це були тільки залишки — в цілому могли налічуватись тисячі.

Бо діяльність ОУН розвивалась тоді у таких місцевостях, у яких за часів Юзевського панувала неосвіченість. Під загрозою втрати релігійної і національної ідентичності найшвидше дозрівала молодь, яка через ОУН включалась до боротьби з польським агресивним націоналізмом.

Не чекаючи, поки буде забитий у її духовну домовину останній цвях.

Витяг з протоколу дискусійних зборів над рефератом «Українсько-польська співпраця на Волині» 24, 27, 28 і 31 січня та 4 і 5лютого 1938 р. Народного університету в Михайлівці, повіт Дубно.

Колега Басюк: Важко обмежувати дискусію територією Волині, оскільки це були стосунки між народами, а не племенами чи регіонами. Все було добре, поки не було у нас поляків. Волинь належала до Київської Русі, пізніше разом з Галичиною створила самостійну державу, і поки ця давня українська держава трималась, до того часу населення жило так, як належить, не знаючи панщини. Підданство, колонізацію, полонізацію і релігійну боротьбу принесла тільки польська шляхта і магнати. Від Люблінської унії 1569 року поляки почали ставитись до Волині, Поділля і Київщини, аж до Дніпра, як до своєї власності, і так з більшою чи меншою інтенсивністю тривало таке ставлення аж до наших днів, спричиняючись до людських трагедій. Мало того: знайшлись «вчені» з концепціями, що наш народ — не народ, а тільки польське плем'я, як мазури чи кашуби, а наша мова — не мова, а тільки польський діалект. Найгірше, що самі поляки прийняли цю дурницю за чисту монету і приступили з повною енергією до побудови Польщі «від моря до моря», пригнічуючи спротив захопленого народу. — Потім описує період розборів, коли поляки, самі перебуваючи під гнітом, не припиняли гноблення українців. Усе це підтвердили події останньої війни, під час якої поляки задушили Західноукраїнську державу в зародку її незалежності.

Професор Августин Суський: Непорозуміння між поляками і українцями давніше підтримував цар, тепер — німці. Час уже почати співпрацю, тільки умови ще не сприяють, бо доля як українського, так і польського селянина покращиться тоді, коли селянин у Польщі візьме владу у свої руки.

Керівник НУ, Галіна Юршова — говорить про вищий рівень польської культури, але доводить, що поляки, проживаючи між українцями, повинні пізнавати українську культуру, не відділятись від неї, бо тільки взаємне пізнання є умовою співпраці. Представляє точку зору Юзевського, що на Волині належить утворювати виключно спільні польсько-українські організації. На питання, чому влада гальмує на Волині розвиток антиалкогольного і антинікотинового товариства «Відродження», відповідає, що треба засновувати таке польське товариство, яке об'єднає всіх волинян, бо «Відродження» обслуговує тільки українців.

Проф. Казимир Береснєвич: Волинь не була польською, руською чи українською, з давніх-давен населення було тут конгломератом, про це свідчать археологічні розкопки, ту мішанину гнобили магнати. Місцеве населення перейняло мову Київщини, але його культура була примітивною. Магнатство справді прийшло з Польщі, але і західну культуру принесло, завдяки тому Волинь стала на ноги. Польща не винна, Україна програла битву за незалежність і вийшла зі світової війни поділена. Причина полягає у несвідомості й темноті, то вони притягли людей до більшовиків. У відродженій Польщі українці без винятку зайняли антипольську позицію, тому ніхто їм не вірить, на посади їх не беруть, у війську не направляють до офіцерських і підофіцерських шкіл. Чому влада закриває кооперативи і «Просвіти»? Бо це розсадники комунізму. Справді, конституція дає українцям рівні права, але й накладає обов'язки. Під Росією українці нічого не мали — ні книг, ні газет, відібрано у них було право на освіту, від більшовиків теж мало дістали, «українізація» закінчилась фіаско, а в Польщі мають усе. Якщо Україна здобуде незалежність, то тільки з допомогою Польщі. Лояльні українці отримають посади і все те, що мають поляки, ворохобники нічого не дістануть. їм краще, ніж під більшовиками, тому повинні співпрацювати з поляками. Не можемо погодитись з бунтарською діяльністю. Звичайно, Польща також повинна підійти до українців з відкритим серцем. Пропускаймо більше молоді через народні університети, і ненависті буде менше.

Кол. Мацюк: Нам зараз так, як полякам було за царя.

Кол. Мельничук: Яке мають право пхати сюди осадників, якщо нам самим бракує землі?

Кол. Шевчук: Землю парцелюють для самих поляків, а вчителів присилають таких, що вчать, як робітник на поденщині.

Кол. Гнида: Вчать так, що дитина після школи ні історії, ні своєї мови не знає.