Пане Карасінський, від Кременецького ліцею ваш бідний осередок Союзу сільської шляхти нічого не отримає. Але, пане голово, ми впевнені, що вам допоможуть справжні поляки на Волині, які за посередництвом нашого часопису дізнаються про ваші проблеми. Маємо надію, що вже у наступному номері зможемо дати вам доказ цього.

І тому вище голову!

Таемне, негайно вручити.

М.С. Військ. Деп. Коман. Ог.

Для підполк. дипломов. Конаса, Варшава

Діяльність куратора інженера Чарноцького оцінюю негативно.

1) Політична і громадська діяльність куратора була і є пристосована до програми колишнього воєводи ЮЗЕВСЬКОГО і сьогодні суперечить програмі воєводи ГАУКЕ-НОВАКА.

2) Ставлення куратора до Стрілецького союзу і сільської шляхти є крайнє негативне. Приклади такого заперечення описані у № 10 і 12 «Голосу Волині».

3) Програми навчання і вся діяльність, яка проводиться ліцеєм у народних університетах у Михайлівці, Ружині й Малинську, спираються на ідеологію воєводи Юзевського, про що доповідав Л. дз. 313/таєм. КК/38 і Л. дз. 6649/таєм. БМ/38.

4) Персонал ліцею не бере участі у полонізаторській праці й житті суто польських громадських організацій, а куратор часто паралізує їх діяльність на території сумнозвісного Кременецького союзу громадських організацій, де має переважаючий вплив.

5) Значна частина маєтку ліцею орендується або керується непольським елементом. Це саме стосується працевлаштування у ліцеї.

Подальше перебування інженера ЧАРНЕЦЬКОГО на посаді куратора оцінюю як шкідливе для держави.

Л. 6154/таєм. БВ. — Люблін, дня 9 серпня 1939 р.

Командир округу Корпусу № II /—/ М. Сморавінський, генерал бригади.

Інформація без назви автора і адресата, очевидно, від кінця 1932 р. про ліквідацію кооперативного руху на Волині. Витяг. — Українські кооперативи створюються лише для політичної, комуністичної діяльності. їх ліквідують за порушення промислових, будівельних і санітарних правил. У Лубенському повіті арештовано ряд засновників і членів правлінь за приналежність до КПЗУ і антидержавну діяльність у місцевостях: Сади, Ярославичі, Радивілів, Підзамче, Тараканів, Мокре, Уєжджці.

До 1 жовтня призупинено діяльність у повітах: Кременецькому — 34 кооперативи, Лубенському — 34, Ковельському — 31, Луцькому — 15, Рівненському — 7, Здолбунівському — 3, всього 124 кооперативи. З них: за недотримання будівельних норм — 68, промислових — 30, санітарного стану — 24, з політичних мотивів — 5.

У 1929 році у Турці на Прикарпатті (Львівське воєводство) з'явилась чимала брошура місцевого публіциста Вл. Пулнаровича, який інформував, що до половини XV століття територію Турчанського повіту покривала безлюдна пуща, і лише у 1510–1570 прибули сюди польські королі й зайняли ці землі, віддаючи їх у нагороду лицарям за вірну військову службу Нащадки цих лицарів швидко розмножувались, набували різноманітні прізвища і шляхетські герби, корчували пущі і закладали села, прибували також осадники, якими «були також русини і поляки, але переважали волохи, які переховувались у Польщі від утиску угорців. Оселившись тут, волохи з часом прийняли русинську мову і звичаї» (с. 19). Щоб «утримати цих осадників на місці, дбали про їхні духовні потреби, засновували церкви і попівства» (с. 18), аж, нарешті, через двісті років — у 1743 утворено у новозакладеному місті Турці католицьку парафію. Це було «великим добродійством для навколишньої Полонії», оскільки «через відсутність костелів і польських ксьондзів багато польських родин зазнало русифікації». (…) Для волохів і русинів у кожному селі була церква і майже у кожному селі священик (с. 51–53). Зрештою, «костел, збудований у Турці, постав завдяки спільній праці і старанню всіх міщан Турки, як поляків, так і русинів», оскільки «польські родини з руськими поєднувались сімейними узами, кумівством і сердечною приязню, сліди якої у старшого покоління залишились до нинішнього дня». І немало, очевидно, таких руських було, якщо біля одного католицького костелу автор нарахував чотири греко-католицьких.

З тексту випливає ряд питань. Якщо серед осадників знаходились «також» русини, тобто незначна частина, а переважали волохи, то чому не румунізувались русини, а тільки русифікувались волохи? Чому русифікувалась ця нібито польська шляхта? Чому будувались греко-католицькі церкви, якщо волоська більшість була православною? Чому польська шляхта* будувала церкви, не намагаючись протягом цих двох століть збудувати костел? А якщо, всупереч твердженню автора, читач сам дійде до висновку, що русини мали перевагу, то звідки вони взялись?

Відповідь може бути одною: русини були тут господарями з діда-прадіда, з часів Галицько-Волинського князівства, не осадниками. Шляхетський стан утворили головним чином нащадки бояр, яким костел був непотрібний, тільки після захоплення Галичини польські королі впихали сюди свою шляхту, обдаровуючи привілеями, атрибутами влади. Автор ніби не бачить неточностей своїх викладів, тільки голослівно заперечує «посилання деяких з цих народів на раніше надання прав ще з XIII століття руськими князями і особливо князем Левом». Очевидно, що нічого іншого не залишалось, оскільки метою книги було доведення польськості як земель, так і турчанської шляхти. Точніше кажучи, доведення фікції, необхідної для політичних планів. Тому Пульнарович перелічує цілий ряд шляхетських прізвищ, складений в алфавітному порядку, і в кінці стверджує, що «ця шляхта не є слов'янського походження, бо це є нащадки римських лицарів, які осіли у Волощині і Семигороді, з домішкою, очевидно ж, поляків. І вся ця «маса лицарського народу у Польщі, незалежно від віросповідання, становила з Річчю Посполитою нероздільне ціле і віддавала Польщі вірну любов» (с. 137). Це, власне, з неї, з тієї шляхти «зі старост і князів з королівських маєтків, з орендарів і їхніх службовців рекрутували захисників Вітчизни, бо не хто інший, як ця шляхетська дрібнота творила і напинала хоругви, здійснюючи лицарську сторожу на кресах Речі Посполитої» (с. 143)[46].

Пульнарович присвятив свою працю Маршалку Пілсудському і, напевно, не без схвалення командира (пам'ятаємо «несубординацію» ген. Желіговського у приєднанні Вільна) виникла концепція завоювання за допомогою виховання. Завоювання того, чого не вдалось захопити мечем, — людських душ.

Військові спеціалісти підрахували, що на Прикарпатті, у Львівському і Станіславському воєводствах знайдеться шляхетських нащадків близько 300 тисяч, на Поділлі (Тернопільському) — 80 тисяч, на Волині — 200 тисяч, на Поліссі — 100 тисяч, Новогрондському і Вільненському — 250 тисяч. Майже мільйон людей міг стати серйозною підтримкою польськості на східних землях, коли б тільки виявилась результативною версія, що вони є нащадками польської шляхти, у якої за участь у боротьбі за незалежність загарбники забрали землю, змусили до прийняття православ'я або унії, а потім і до втрати національної свідомості. Внаслідок цього польський шляхтич став українським селянином і на додаток ворогом польськості. Гра вартувала свічки.

За наказом Міністерства військових справ акцію ревіндикації сільської шляхти розпочав X округ корпусу в Перемишлі, доручаючи командиру 5-го полку підгалянських стрільців утворення шляхетського підрозділу для молоді Турчанського і якоюсь мірою Дрогобицького й Самбірського повітів. Перший підрозділ утворено у 1934 році, наступний — у 1935. Як видно з документів 50 і 52, акція вдалась, дещо гірше вийшло із залученням до співпраці адміністративної влади (див. документ 51) включно з поліцією і духовенством.