― Дайте мені батога! ― метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. ― Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!

З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.

Юхрим з подиву сказав: "О, прибіг Євген накоренок" ― і притулився спиною до печі.

― Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! ― мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. ― Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.

― Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!

― Ти справді не будеш його вбивати? ― не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. ― А ти що варнякав? ― і знову до дядька Себастіяна: ― То не будеш?

― Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.

Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.

― Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:

― Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?

― А він мене жаліє? ― тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. ― Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта ― бісом станеш! Аякже!

― Тоді, хрещенику, тримайсь! ― дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.

― І тут утік! ― здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина. ― Він, певне, і від смерті втече.

Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:

― Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?

― Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість ― і досі без цивілізації колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято! Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. ― солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.

― Ти спершу обтрусись!

― Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, ― не утрудните себе. Ощасливте мою хату.

― А хто тебе з цієї хати випроваджував?

― Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, ― Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.

― Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!

― Можу, Василю Івановичу, можу й повним, ― і одразу стишує голос: ― Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!

― Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?

― Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.

― А двері ж цілі залишились?

― Не знаю, мабуть, цілі.

― За що ж ви не помирились?

― За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян ― індивідуальний.

― Та що ти мелеш?!

― Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він ― пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.

― А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?

― От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!

― Ти дивись! Здорово сказано! ― в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.

― Кого це так розжалоблює мій пустослов? ― смутніла тітка Христина.

― Голову повітвиконкому, ― відповів дядько Стратон.

― Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? ― уголос дивується жінка. ― Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.

Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.

― Добрий вечір добрим людям, ― простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. ― То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?

― Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, ― підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угору вказівний палець. ― О!

― І на кого ти, навіжений, окаєш? ― тихенько запитала тітка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:

― Познайомтесь, Василю Івановичу, ― моя вірна, благовірна і предана половина.

― Чи не тю на тебе! ― зніяковіла, засоромилась благовірна половина. ― Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.

― Нічого собі характеристика! ― повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії. ― Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п'ят не розгубив?

― Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, ― одразу ж відповів голова комнезаму.

― От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого ― біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.

― Язик діамантовий, тільки слова ― жабуриння, ― спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.

― Нате й мої штани в жлукто! ― позлішав Юхрим. ― Вони тут всі одним мотузочком зв'язані! А в'їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.

― Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів? ― Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.

Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому :

― Та не вірте губі мого чоловіка, ― вона давно з правдою розминулась.

― Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує! ― огризнувся Юхрим.

― Весело ви тут живете! ― хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: ― Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?

― Отак, щоб не розгулялась вона! ― і тицьнув пальцем на Демка Петровича. ― Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку ― все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.