― А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?

― Та не треба, тату, ― дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. ― Я ж вам казав: мені та служба не до душі.

― От бачите, йому та служба не до душі! ― ще більше розгнівався старий. ― А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?

― Та цур йому, тій балаболці, ― обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою ― прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці ― материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:

До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.

В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій ― кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.

І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.

― Що з вами, діду Левку? ― прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.

― У кожного своє, сину, ― підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.

― Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? ― підійшов до кобзаря Себастіянів батько.

Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.

― То чого ж ти, Левку? ― знову співчутливо запитав дід діда.

― Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?

― Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.

― То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.

Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:

― Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж ― революція. ― і тихо попрохав сина: ― Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.

І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.

― За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! ― після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.

― Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.

― А щоб тебе, вилупку! ― махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.

― Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі ― душевність, а решта ― все тлін, ― по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.

― Артист! ― показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: ― А ти артистом не думаєш бути?

― І чого тебе весь час до артистів тягне? ― здивувався дядько Стратон.

― Ой, люблю сцену, як своє життя! ― зітхнув Федоренко. ― Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш ― у рай попав, і ніяк не менше!

― А платять за це добре? ― спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. ― Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! ― Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.

― Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!

― От навіжений. І що мені робити з тобою? ― пробурчав старий, але залишився.

― О, ще хтось до нас! ― повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, ― на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.

― Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! ― запросив господар.

― Для сугріву душі і рук не завадить, ― охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. ― Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?

― Це запитайте Федоренка! ― засміявся дядько Стратон. ― Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.

Демко Петрович зітхнув:

― Музика за свою роботу має веселуху, а гончар ― жовч.

― Чого це ви такої сумної завели? ― здивувався дядько Себастіян. ― Хто вас зобидив?

― А будеш на свят-вечір слухати грішне?

― Та що робити? Послухаю.

― То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.

― Хто ж вам життя вкорочує? ― насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.

― Ет, багато казати, та мало слухати, ― хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

― Говоріть! ― наполягає дядько Себастіян.

― А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

― Хто ж вас ужалив?

― Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! ― Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. ― Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

― Боже, як гарно! ― аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

― От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

― Бог Адама теж виліпив з глини, ― вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

― Спасибі вам за радість, ― подякував гончареві дядько Стратон.

― І справді ви маєте хоч краплину радості? ― подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.