Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена...

Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.

А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита. Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися ― чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.

Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, ― і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.

Задуманий і радісний, підходжу до подвір'я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.

"Протри, чоловіче, свої очі, ― кажу сам собі, ― бо ж над тобою глумиться якась вечірня мана".

Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби і тільки тепер догадуюся, що в гнізді стоїть дерев'яний лелека. Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця.

І поки я собі любуюся птахом, поки перелітаю у весну, на ті лужки, де на латачі, м'яті, зіллі і сонці вибілюються полотняні стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

― Михайле, дитино, це ти?

― Авжеж, я, дядьку Себастіяне, ― затремтів мій голос від радості і вдячності до людини, що першою, після мами, нахилила над моєю дорогою зорі, взяті чи то з неба, чи з доброго серця.

― От і добре, ― виходить дядько Себастіян із сіней. ― А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

― Е? ― віриться і не віриться, і мені аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стільки любові і від дядька Себастіяна, і від людей?

― Справді. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собі, мороз чи сірий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, він підходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вітрець підмітає срібло, а дерев'яний лелека виглядає весну.

― Тато просили, мама просили і я вас прошу на вечерю, ― кажу тихцем та й передаю чоловікові ув'язані в білу хустку горшки-близнята з теплим узваром і кутею.

― Спасибі, спасибі, дитино, ― бере дядько Себастіян вузлик, а мене охоплює тією рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. І робота, і скорбота вибили на ній знизу глибокі борозни і мозолі, а зверху виліпили жили завтовшки з мої пальці.

― Це правда, що ти на льоду завалився?

― І ви знаєте?

― Я вже й на ковзанку їздив, і хотів було до вас приїхати.

― Ото б настрахали маму, ― знову лячно стало мені.

― Дивися ж, хлопче, дивись! ― ще тісніше однією рукою притуляє мене до себе дядько Себастіян.

― Буду дивитисяі ― вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: ― А де ви такого лелеку дістали?

― Славний?

― Славний.

Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйво.

― Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.

― Ви вкрали? ― жахнувся я.

― А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку ― і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.

Біля сінешних дверей навсторч стояло дві камінні плити, їх не було ще кілька днів тому.

― Що воно таке, дядьку Себастіяне? ― нахиляюсь до плит.

― Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, ― проводить рукою по напівстертих людях і конях. ― Їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити ― завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати ― в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.

 ― От і гість до нас прийшов, Михайликом звати, ― знайомить мене голова комнезаму із дядьком Стратоном, колишнім міністром селянсько-бідняцької республіки, далі з відомим на всю округу музикою Федоренком (його сім'я складає аж цілий духовий оркестр), з кобзарем Левком і навіть зі своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в білій сорочці й білих штанях, мов розгніваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вітер, а вуса опустилися вниз, на дощ.

Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився із сином і навіть у свят-вечір знайшов час гарикатись. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії. Старий ще й досі не може забути, що в революцію син узяв з економії не корову чи коня, а піаніно, і завжди, коли підходить до цієї панської забави, презирливо каже: "У-у-у..." ― і пальцем шпиняє її в зуби.

Батько Себастіяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:

― Злидні всіх країн, єднайтесь!

А в хаті всі, окрім нього, починають сміятися.

― Що, я, може, щось смішне сказав? ― дивується старий, і дивуються під сивобрів'ям його перестояні, наче памороззю прихоплені очі. ― Ні, таки піду додому, ― не кумпанія ви мені! ― береться за шапку і зачерствілий кожух, що лежить на скрині.

― Та чого ви і куди ви, тату? ― дядько Себастіян рукою притримує сміх. ― 3 вами так усім весело, їй-бо, давно так не реготав.

― Трясця твоїй матері! ― обурюється батько. ― Дурносміх завжди знайде з чого пореготати, навіть коли має піст на копійку. От подумайте собі, люди добрі, як мені дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цілий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молоді очі, кидають їх на стіл, ― стіл щебече! Ще й могорич і закуски городські ставлять. А він, як бейбас, повертає гроші, повертає напитки-наїдки, а піаніну лишає собі. То хіба ж я винен, що на самісінькій середині його розуму розсілася дурість?! Коли б не вона, мав би чоловік грошви і на корову, і на кабана, і на вариво, й на приварок.

― Так то ж, тату, гроші від непмана.

― Ну і що?! Аби не від дідька! ― старий випив чарку, поморщився і зажурився: ― Ні, щось я тепер не те що людей, а навіть свого засмута ніяк не врозумію. І птиця на срібну сітку летить, а він аби знайшов навіть перо жар-птиці ― віддав би у фонд.

― Революція, діду, зробила вашого сина таким, ― обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:

― Говори та балакай мені! Революція ― велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!

― Це ж як вас, діду, зрозуміти? ― на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.