Вагомість царських докорів була тим очевиднішою, що Олександр щедрою рукою постачав Арістотелю зразки екзотичних тварин та рослин для дослідження і занотування на сторінках його «Природничої історії». Філософ, попри невдоволення численних прихильників, припинив розповсюдження своїх суджень про таємне. За своє життя, з 445270 рядків, написаних ним за свідоцтвом Діогена Лаертського, Арістотель оприлюднив лише чверть. Він вже в ті далекі часи розумів, що немає зброї страшнішої за судження і грішника, більшого за «батька суджень».

Після смерті філософа, згідно з чинним заповітом, його рукописи отримав у розпорядження Теофраст, керівник філософської школи Арістотеля. Його спадкоємці продали частину рукописів єгипетським царям (котрі виплатили астрономічну суму, більшу, ніж коштував військовий флот). На жаль, всі придбані Єгиптом оригінали загинули у знаменитій пожежі Олександрійської бібліотеки, яку влаштував Юлій Цезар для порятування юної Клеопатри. Друга частина рукописів (історики кажуть, що вона становила дві третини рукописів з первісного архіву) потрапила до рук Нелея з Афін, а його сини та онуки занедбали архів, залишивши його на горищі (інша версія — у підвалі) свого беотійського маєтку.

Далі починається детективна історія, гідна уваги голлівудівських продюсерів та сценаристів. Казково багатий та рафіновано освічений Пергамський цар Евмен, що збирав найкращу в світі бібліотеку, не гребуючи ані вбивствами, ані підкупами, ані найманням грабіжників, почав полювання за рукописним скарбом захланних нащадків Нелея. Тільки за одну звістку, що рукописи збереглися, він заплатив вивідувачам три фунти золота. Грецькі патріоти з роду Теофраста Афінського, натомість, вирішили зберегти скарб для синів Аттики й самі відшукали пергаменти Арістотеля, які до того сто тридцять років вкривалися пилюкою та пташиним послідом. Вони встигли вивезти архів до таємної схованки під Афінами за лічені години до того, як загін пергамських найманців оточив маєток Нелеїдів щільним кільцем. Подальші події були прикрашені гонитвами, перемовинами та розслідуваннями, а також кількома загадковими смертями осіб, посвячених у тайну.

В кінці тих античних пригод рукописи під великою таємницею потрапили до якогось глибоко законспірованого бібліофіла на ім'я Апеллікон, який за роки довгої кропіткої праці відчистив пергаменти, вивів з них хробаків і поновив чорнильні написи згідно з тодішніми техніками реставрації. Але реставратор не мав філософської освіти і при відновленні — не хотячи цього — спотворив частину текстів.

Після захоплення Афін римлянами переможці відвезли всю здобич до столиці Республіки. Серед багатющих трофеїв був архів Арістотеля. Рукописи потрапили спочатку до скарбниці диктатора Корнелія Сулли, потім до римських храмів. Неосвічені нащадки Ромула не зрозуміли значення скарбу. Якийсь грецький пройдисвіт Тиранніо, що шукав у Римі заробітків і розваг, скористався з їхньої дикості й за малу мзду отримав монопольний дозвіл на переписування та продаж копій з творів Арістотеля. Кажуть, що Тиранніо за кілька років став одним з найзаможніших торговців Вічного Міста.

Далі над рукописами працювали невігласи-перекладачі з грецької на латину, потім з латини на арабську, потім навпаки — з арабської на середньовічну латину. Тепер я читаю Арістотеля трьома мовами, що на них його переклали з середньовічної латини. І дивуюся тому, що попри всі підвально-горищні пригоди цих текстів, попри нетямущість перекладачів і невправність реставраторів, попри недолугість коментаторів і кумедні рубрикації, я можу насолоджуватися чеканним слогом Арістотеля: «Океан і Тефіду зробили люди батьками виникнення і клятвою богів стала у них вода, бо ж найповажнішим з усього є найстаріше, а клятва є найсвятішим з усього сущого…»

На «сексодромі» у вітальні лежать шкури впольованих тварин. Іноді — під вологу погоду — від них сильно тхне звіром. Цей запах перебиває парфумні аромати дівчат і мускусний дух африканських амулетів, розвішаних над ліжком. Цей запах збуджує, схиляє до пиття і сексу, провокує спогади про полювання та бажання взяти у руки зброю. Взагалі провокує.

…На кабана можна полювати лише з серйозною зброєю. Кабанячий панцир твердий, мозолястий. Шрот його не пробиває. Цього броньованого монстра лісів взагалі мало що пробиває. Найкраще виходити на вепра з автоматом Калашнікова і підлюфним гранатометом ГП-25. Жарт. Але, все ж таки, коли у твоєму арсеналі не роздовбана тульська «вертикалка», а, скажімо, карабін СКС, «заточений» Стєчкіним під автоматний патрон і з доброю цейсівською оптикою, кабаняча проблема стає не такою адреналіновою. Навіть не такою «кабанячою».

Минулого року в мене не було карабіну. Тому я не претендував на «номера», а тримався в другому ешелоні прикарпатських сквайрів, у фарватері лісничих. Зрештою, полювання має декілька форматів задоволення. Можна просто блукати карпатським лісом і відчувати себе крутим пацаном. Можна медитувати на дерева у передчутті «поляни», яку весело готують дружини й подруги мисливців. Можна спостерігати за самими мисливцями, з яких починає перти специфічний «філософський понт».

А дехто розповідає анекдоти. Тут виникає те, що я називаю «першим мисливським феноменом»: тупі несмішні анекдоти та недоречні жарти на полюванні здаються дуже смішними й доречними. Задовільного пояснення цьому феноменові немає. Кажуть, що один просвітлений мисливець зрозумів — чому. Але відразу й загинув, розпоротий від міхура до шиї здоровенним вепром. Це теж жарт. Ще тупіший за перший. Ага.

…Я блукав лісом, час від часу наштовхуючись на збуджених близькістю монстра і розігрітих оковитою «сквайрів». Першим на мене натрапив Полковник з могутнім «зубром» та блискучою флягою на ремені, розміром як невелика цистерна. В цистерні виявився вірменській коньяк. Непоганий. Полковник розповів, що був у Росії і стріляв там з автомата нового покоління «Абакан». Він пояснив мені, що цей витвір іжевських зброярів має «схему з накопиченням імпульсу віддачі» і що ще до того, як рухомий агрегат цього дивовижного автомата прийде в крайнє заднє положення, він встигає зробити два високоточні постріли у швидкісному режимі. Така от напрочуд корисна інформація.

«Нам би такий „Абакан“ зараз не завадив, — сказав я старому вояці. — Таким „Абаканом“ можна того вепра прострелити від рила до сраки».

«Ета точна», — погодився Полковник і ми ще двічі ковтнули з його цистерни.

Коньячний запах принадив до нашої компанії Суддю. Слуга закону занюхав «конину» за півсотні метрів, бігме. Це, певно, був наслідок «другого мисливського феномену»: на полюванні у людини загострюється сприйняття, відроджуються первісні спроможності вух, очей і носа. Вайлуватий міський пентюх завдяки полюванню за три години перетворюється на чінґачґука.

Суддя виявився забагнюченим. Він розповів, що зашпортався і впав у якесь болото. Я чомусь сказав:

«Слоненятко йшло та впало, розтовкло собі є…ло».

Суддя не образився і навіть сміявся, що знов-таки було наслідком першого «феномену». Взагалі, місцеві судді на полюванні завше дуже добрі і зовсім не корумповані. Потім до нас приєднався Політик і зіпсував лісову ідилію балачками про вибори, списки, коаліції та усякі галімі распонятки. Полковник першим відчув лажу і сказав:

«А кагдата тут убілі кабана вєсом сто сємдєсят кіло. Такая била звєрюга!»

Політик глипнув сумними очима і сказанув повну фіґню:

«А я би й не хотів, щоби кабан на мене вийшов. Я не люблю стріляти у звірів. Він собі кабан, а я собі окремо».

Всі подивилися на нього, як на конченого.

«Тут люди все життя мріють, щоби на них вепр вийшов», — сказав Суддя.

«Французькі літописи стверджують, що вепр, який вбив на полюванні короля Філіпа Четвертого, важив чотириста кілограмів», — збрехав я задля виходу з незручного базару.

Мисливці замислилися над моїм повідомленням. Можливо, вони уявили скривавлений труп монарха і волохате чудовисько з іклами в лікоть довжиною над тим трупом. А можливо, все ще подумки «перетравлювали» відморожену заяву Політика.