– Лінко… Ти чого?

Клятий Макс… Стежив він за нами, чи що?

– Лінко… Та що трапилося? Через… отого, так? Через отого пройду!

– Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була сама – тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.

Я витягла рештки бутерброда. Зачерствілий сир з’їла сама, крихти хліба кинула качкам. Вони відразу влаштували бійку – сильніші ганяли слабших. (Ненавиджу ці так звані «закони природи»!)

Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби він був трішки більший і глибший – булькнула б туди з головою – і квит. Сама думка про те, що треба тепер іти додому, і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.

Качки наїлися й пішли.

Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої – вона шаленітиме від хвилювання…

У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.

А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…

Іти додому? Тоскно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.

А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…

Засвітилися ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді – можна уявити, що ставок чистий, і берег чистий, і взагалі нічого поганого в житті не сталося…

На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки – двоє підлітків дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки – мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?

– Агов, мала!

Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках – чи злякалася б хоч на хвилину?

Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.

Хлопці заіржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені здавалось, що регочуть з мене. І додали ходи не випадково – женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.

Я йшла все швидше, а тоді побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця – він біжить, рятуючи життя, а за ним – собаки…

За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.

Я ледь не налетіла на залізні ворота – другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проіржавів. Праворуч – стіна «Автодрому». Ліворуч – схил, колючі кущі, унизу ще одне озерце…

Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині. Я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, у брудний, укритий піною ставок.

Біля самої води падіння загальмувалося: мене вхопили за комір. Затріщало щось. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопці перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік. А хто ж цей новий ворог?!

Ладна вже заверещати, я подивилася вгору: наді мною нависало чиєсь обличчя з палаючими в темряві очима. Не як у кішки – разів у десять яскравіше. Ніби ввімкнули дві зелені лампочки із зіницями, з тоненькими кров’яними прожилками…

Моє тіло миттю наповнилося слабкістю.

Зверху тріщали кущі. Хлопчиська прочісували їх, наче бульдозери.

– Де вона? От коза! Куди вона…

– А-А-А… А-А-А!

Уже й не знаю, що подумали пішоходи на вулиці за парканом. Хлопці дико заверещали у два голоси – один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затріщали кущі, затупотіли черевики – і все стихло.

Тихо було хвилини дві чи три…

– Ти не забилась?

– Ні.

Оберон допоміг мені підвестися на ноги. Очі в нього досі загрозливо світилися в темряві (набагато яскравіше, ніж у мене та Гарольда). Король дивився «нічним зором».

Я справді майже не забилася. Тільки забруднилась добряче грязюкою та й коліна трусилися. І в рюкзаку щось тріснуло. Напевно, лінійка зламалась.

– Ходімо.

– Куди?

– Відведу тебе додому. Мати божеволіє.

Я вирвала руку з його долоні:

– Не треба. Сама дійду. У вас же справ – повнісінько…

– Поки я тут – час у Королівстві зупинився, – м’яко нагадав Оберон.

– Сама дійду, – повторила я вперто. – Вам не потрібна моя допомога, ну а мені – ваша. Розійдемося по своїх світах – і квит.

– Ну що за дитсадок…

Я повернулася й полізла вгору схилом – навкарачки. Підошви ковзали. Я чіплялася за старі кущі жовтої торішньої трави.

Хлопців, звичайно, немає і сліду. Тьмяно горіли ліхтарі. Я абияк обтрусила з колін пісок і налиплі грудки землі. (От витріщиться мати, коли я приплентаюся додому в такому вигляді…)

А як же гарно починався день…

Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися – вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила: поки я пхинькала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!

– Ліно, ти пробач мене…

Я мовчала, опустивши голову.

– Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.

– Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства – втратити вас…

– Я-то розумію, – сказав він тихо. – Ти сама не знаєш, наскільки ти права.

– Якщо розумієте – чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?

Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювалися ліхтарі.

– Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.

– Ну то й що?

– Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини.

Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна – хоч головою об неї…

– А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… йдіть собі!

Він ухопив мене за ремінь рюкзака:

– Зажди. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно – ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш?

На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.

– Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.

– Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!

– Ні, ну що ти! Вона завжди була пацюком. «Своя людина» – тобто їй можна довіряти.

Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.

Я оглянулася.

Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лави, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. (Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.)

Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали – і недбало стирали, так що букви й креслення, накладаючись одне на одне, утворювали безглуздий візерунок.