Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо – залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги (все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося), крім нового міста із червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях. Окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна. Крім річки, досить широкої, що проклала собі русло серед каміння, кореневищ і моху.

– Ланс, – вирвалося у мене.

– Так, – Гарольд кивнув. – Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням – бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори – дивували стрункістю. На галявинах червоніли полчища мухоморів, а їстівні гриби грались у хованки, ледве-ледве підіймаючи килим опалого листя. Грибникові тут була розкіш…

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше ковтнути свіжого лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гіллям, шепотівся – неначе кожне дерево проводжало нас цікавими очима. Щось метнулося по стовбуру – білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і… скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

– Гарольде!

– Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

– Що з тобою?

– Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але, може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

– Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підпирав підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

– Ого! – сказала я з повагою.

– Доводиться… – мій друг поправив чорну зі сріблом хустку – знак мага дороги. – Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

– А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.

– Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик – мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочечка, віслючка. На спині віслюка погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

– Добридень, пане головний королівський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

– Бувай і ти здоровий, – відгукнувся мій друг привітно, але трохи відсторонено, як і належить поважній особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

– Начебто ніхто не пчихав, – сказала я Гарольду.

– Що?

– Ну, у нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

– Ага… – пробурмотів він, явно думаючи про інше. – Про всяк випадок, запам’ятовуй прикмети: роздвоєна сосна, від неї на північ – до зеленого каменя… Ти стежиш?

– Стежу.

– Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», – відчиниться підземний хід, – Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха стала дибки… Із чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

– Нам туди?

– А що – тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав він.

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочіпки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (і хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові…).

Я мовчки всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстелезне коріння, постійно норовило вхопити за волосся. По стінах повзали гидкі мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стіна всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.)

– Гарольде, ти наш світ хоч устиг роздивитись? Краєчком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролізав крізь особливо вузьке місце. – Так собі. Трішки. Мені було не до прогулянок – сама розумієш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобі згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон – нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала – він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут він кинув на ходу не обертаючись:

– Елін…

Я спершу не зрозуміла:

– Як?

– Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.

Я спіткнулася об камінь і мало не впала.

– Але ж це… Адже це більше схоже на жіноче ім’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де є такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків і оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зі мною… (Невже він назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зізнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стіну. – Коли люди – із різних світів… Їм ліпше не дружити. Потім тільки сумота і прикрість лишаються.

Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю й глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:

– Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…