Я не втрималась і теж усміхнулася.

– Я хотів… – почав Гарольд.

– Я знаю, що ти хотів, – м’яко перебив його Оберон. – Ми з Ліною вже давно одне одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?

Я кивнула, не підводячи очей.

І Гарольд пішов.

Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких струн. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.

– Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі – довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь – торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.

– Ви жартуєте? – я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.

– Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам до мене дослухатись – спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй. Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б – три піратських шлюпи захопив за тиждень!

– І що ви з ними зробили?

– Гм, – Оберон потер бороду. – Один їхній ватаг зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це – на щастя, бо інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…

– А людожери? – запитала я жадібно.

– Людожери… – Оберон зітхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?

– Добре, – я обіперлась на підвіконня. Примружилися; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.

– Це Храм Обіцянки, – тихо сказав Оберон.

Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися – я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.

– Той самісінький?

– Так. Наші принцеси (а тепер сестри-охоронниці) там живуть, розважаються й чекають на женихів, – Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. – Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?

– А ви не відпустите?

– Ні. Гарольд потрібен Королівству.

– Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.

Він сумно посміхнувся:

– А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів людей сюди. Тепер Королівство впорається без мене.

Мене раптом зсудомило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на голові стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»

– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?

Оберон дбайливо зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся кімнатою, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь – і відразу зникла.

– Ти бачила? – Оберон озирнувся. – Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.

– Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені…

– Я пам’ятаю, – Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. – Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.

– Чому це?

– Бо я прошу про це.

Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже прозирала крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…

Я проковтнула клубок, що підступив до горла:

– Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли – і я вимагатиму виконання обіцянки.

Він дивився, ніби крізь товсте скло:

– Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди.

Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:

– Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?

– Хіба не все одно – одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…

– Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник! Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…

– Годі, – куточки його губ ледь-ледь піднялися. – Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.

– Ви вирішили?!

Мене охопила лють. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честі!), тільки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужість, розбити чи хоч надколоти його пихату впертість! Він вирішив – ну ви тільки подумайте!

– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви тайкома (чи ні) кинете його? Заради чого? Навіщо?

– Не кричи.

– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер – ні?

– Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували – заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно!.. Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?

Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нігті врізалися в долоні:

– Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його життя – це життя його країни… Воно не тільки ваше! Що буде з Королівством, якщо ви помрете так…

Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

– Так нерозважливо? – Оберон звів брови. – Ну, кажи…

– Так жалюгідно, – вимовила я. – Порушити клятву… ота ідіотська клятва… Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже усім буде байдуже? І Королівству?

– Зрозуміло, – його голос не затремтів. – Ану геть звідси.

– Як?

– Іди. Щезни!

Я закусила губу й повернулася на закаблуках… Хотіла бігти – розшукувати Гарольда. Готова була вискочити на площу, злізти на якусь бочку й заволати звідти не своїм голосом: «Люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку – та хоч і я піду…»

Варто було мені зробити один крок – і світ навколо перевернувся.

Я сиділа на лавиці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера, як і раніше, я повернулася у свій світ саме тої миті, коли зникла.

Тільки Гарольда поруч не було…

Мене випхали!

Оберон мене прогнав! «Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди». От і повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю й такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.