«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ота відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.

Ох, зараз би поспати…

– Ліно, – сказав Гарольд. – Твоє завдання – привести принців сюди. Де житимуть наречені – у Королівстві чи за Відьминою Печаткою – вирішимо згодом. Головне – запам’ятай: п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…

– Ага, на тарілочці… – буркнула я, згадавши усмішечку Філумени.

– …Але насправді – байдуже яких. Аби тільки принци.

– А як я довідаюся, що принц справжній?

– Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які завгодно призи й нагороди – ми не скупитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися…

– Світає, – сказав Уйма.

За вікном сіріло. Гарольд нервувався.

– Мені треба йти. І вам треба теж. А я не встиг пояснити, розповісти, дати якісь поради…

– І жерти нічого, – сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.

– Там є ліси, – сказав Гарольд. – Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була нагодована.

– Угу, – сказав людожер.

– Ось, – Гарольд витяг зі столу важенький мішечок, що подзенькував. – Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в нагоді.

– Хтось підіймається по сходах, – сказав Уйма, потираючи вухо. – Далеко…

Гарольд перевів подих:

– Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…

– Король, – сказав Уйма. – Це кроки короля.

Ми переглянулися.

– Що я роблю… – прошепотів Гарольд. – Ой, леле, що я творю…

Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл трохи розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

– Для того, щоб знову з’явитися тут, – охриплим голосом продовжив Гарольд, – треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Відкрити Печатку ось цим ключем.

Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.

– Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печатку із цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.

– Він іде сюди, – сказав Уйма.

Гарольд відклеїв від стільниці кругляк з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:

– Не загуби. Будь ласка.

– Що ти йому скажеш? – запитала я занепокоєно.

– Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз – або ніколи…

І він раптом згріб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:

– Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

– Нічого не трапиться, – флегматично відгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:

– Не пізно передумати. Ти – ще дівчисько…

– Я воїн! – вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. – Я маг дороги!

– Він зараз буде тут, – сказав Уйма.

Гарольд раптом обійняв мене. Випустив. Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З навершя вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра розміром з колесо самоскида.

– Я попереду, – сказав Уйма.

Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі – залишилася тільки волохата рука, що вчепилася в підставку для дошки.

– Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав із небуття. – Можна.

– Ліно, давай, – Гарольд подав мені руку.

Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда – він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама над силу піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч із чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

Гарольд подав мені мій посох.

– Стрибай… – просвистів голос Уйми. – Я піймаю…

У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі, а наполовину вже в тому…

– Так, Лінко, вилазь, – раптом рішуче сказав Гарольд. – Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…

І, втративши рівновагу, шугонула в чорну яму – наосліп, униз, в обійми людожера.

Уйма впіймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися цупкі, наче обценьки. Я поспішила вивільнитися, стала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

Там, звідки я щойно звалилася, водномить затягнулася діра в стіні. Наче випарувалася невелика ляпка.

– Отут вони й падали, – просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне вологе повітря. – Помер – гуп! – і тут.

Я обіперлася на посох – для впевненості – й оглянулася.

Загробне царство виглядало відповідно – чорна печера з низько навислим склепінням. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.

– А ось так вони підіймалися, – Уйма торкнувся залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

– Некроманти, – Уйма ворухнув ніздрями. – Бач, драбинку собі прибили, жритраву, – у його голосі було несхвалення.

– Що?

Уйма скосив на мене жовті очиська.

– Ключ при тобі?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.

– Ну то пішли, – кивнув уперед людожер.

Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він забув, хто тут кому підпорядковується!

Я зважила посох у руці.

– Ти що, раніше тут бував?

– Ні.

– То куди ми підемо?

– Туди, – Уйма вказав пальцем. – А що, є ще куди?

Я покрутила головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.

Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди, легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б мерзотно…

Потягло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

– Отут вони йшли, – сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу (принаймні мені подумалося, що то має бути мідь). Ніколи в житті не бачила такого: це було схоже на розпрямлений і витягнутий у лінію саксофон колосальних розмірів.

Ліворуч від труби був неглибокий рів, можна було розгледіти купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота – звуку падіння ми так і не дочекалися.

– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажімо, дурень – падав ліворуч. А хто боягуз – праворуч…

– Боягуз?

– Приміром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бік…

– По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, – то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як після застуди, голосом.

– Ми хороші, – заперечив Уйма. – До того ж ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.

Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.

Присів. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.