«Тату, чому ви собі не сядете? — запитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, при тому, що такий хворий».

Батько застережно підняв долоню, ніби відхиляючи мої переконування, й не перестав рахувати. Він виглядав дуже зле. Було цілком очевидно, що тільки штучне збудження і гарячкова діяльність підтримують його сили і поки що віддаляють мить останнього падіння.

Я пошукав на письмовому столі. То була радше бандероль, а ніякий не лист. Кілька днів тому я звернувся до певної книгарні з приводу однієї порнографічної книжки — й от її вислали для мене сюди, відшукавши мою нову адресу, а точніше адресу батька, який щойно лише відкрив крамницю без вивіски та атрибутів. Загалом — подиву гідна організація роботи з клієнтами та справність достави! І ця незвичайна швидкість!

«Можеш собі прочитати в канцелярії ззаду, — сказав батько, кидаючи в мій бік невдоволений погляд, — бачиш і сам, як тут мало місця».

Канцелярія за крамницею була ще порожня. Крізь засклені двері до неї доходило трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта продавців. Я розпечатав лист і спробував його читати у слабкому світлі біля дверей.

Мене сповіщали, що потрібної мені книжки, на жаль, не було на складі. Було розпочато пошуки, але, не забігаючи поперед їхнього результату й ні до чого не зобов’язуючи, фірма дозволяла собі тим часом переслати мені певну одиницю товару, щодо якої припускала моє безперечне зацікавлення. Далі йшов деталізований опис портативного астрономічного рефрактора[216] з великою світляною силою і всілякими перевагами. Зацікавившись, я витягнув з упакування той інструмент, виготовлений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонійкою. Я завжди мав слабкість до телескопів, тож почав розгортати багаторазово складене покриття інструменту. Скріплений тонкими прутиками, під моїми руками розгортався величезний міх телескопа, що на всю довжину кімнати витягав свою порожню будку, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер-обскур, до половини вставлених одна в одну. Усе разом було чимось на зразок довгого автомобіля з лакованого полотна — такий собі театральний реквізит, що в легкому, як папір або цупкий тик, матеріалі імітує справжню масивність. Я зазирнув у чорну лійку окуляра і вдалині побачив ледь окреслені контури дворового санаторійного фасаду. Зацікавлений, я поліз глибше в задню камеру апарата. Тепер у полі зору пристрою я міг стежити за покоївкою, що йшла напівтемним коридором Санаторію з тацею в руках. Вона оглянулася і скривила губи в усмішці. Хіба вона бачить мене, подумав я. Непереборна сонливість застеляла мої очі млою. Я сидів у задній камері телескопа, мов у лімузині. Легкий порух двигуна — й апарат увесь зашелестів, як паперовий метелик, а я відчув, що він пересувається разом зі мною й завертає до дверей.

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці — багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш — і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша за прожиті години — гордістю й силою нашої економіки. У дотриманні всіх отих кардинальних чеснот, щодо яких ми свого часу не знали ні вагань, ні відхилень, ми давно здалися.

Пара прикладів може послугувати ілюстрацією такого стану справ. Котроїсь пори дня чи ночі — ледь помітний відтінок неба різнить їх між собою — я прокидаюся коло балюстради містка, що веде до Санаторію. Смеркає. Отже, зморений сонливістю, я, напевно, довго й несвідомо блукав містом, перш ніж смертельно втомлений добрів до цього містка. Не можу сказати, чи на тому шляху мене весь час супроводжував Доктор Ґотард, який тепер стоїть переді мною, завершуючи якийсь довгий умовивід формулюванням остаточних висновків. Захоплений власною переконливістю, він бере мене під руку й веде за собою. Я йду з ним, і перш ніж ми перетинаємо лункі дошки на містку, я знову засинаю. Крізь заплющені повіки я невиразно бачу Докторову проникливу жестикуляцію, посмішку в глибині його чорної бороди й намарне силкуюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той останній козир, з яким він тріумфує на вершині своєї аргументації, розводячи руки і завмираючи. Я не знаю, як довго ми ще отак ідемо один коло одного, занурені в розмову, що рясніє непорозумінням, коли раптом я зовсім отямлююся: Доктора Ґотарда вже немає, цілковита темрява — але тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і бачу себе в ліжку, у своїй кімнаті, до якої потрапив не знати як.

Ще дразливіший приклад. Обідньої пори я заходжу в місті до ресторації, у безладний гамір і метушню відвідувачів. І кого ж я бачу на середині залу, при столі, що аж угинається від страв? Батька. Всі очі спрямовані на нього, а він, виблискуючи діамантовою шпилькою, надзвичайно жвавий, у блаженному екстазі, вихиляється з афектом на всі боки і провадить задушевну бесіду з усіма водночас. Зі штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без найвищої тривоги, він замовляє все нові порції, які вже просто стосами здіймаються перед ним на столі. Він залюбки нагромаджує їх довкола себе, хоч і не впорався ще навіть із першим. Жуючи, плямкаючи й говорячи одночасно, він жестами й мімікою підкреслює своє найвище задоволення бесідою, закоханим поглядом водить за паном Адасем, офіціантом, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли той, розвіваючи серветкою, квапиться їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, запрошує їх бути свідками невідпорних чарів цього Ганімеда[217].

«Неоцінений хлопчик, — волає батько з благим усміхом, примружуючи очі. — Ангельський хлопчик! Панове, погодьтеся, що він чарівний!».

Я виходжу із залу, сповнений гіркотою, батько мене й не зауважив. Якби він зумисне, з рекламною метою, був поставлений керівництвом готелю для забавляння клієнтів, то не зміг би поводитися провокативніше і нав’язливіше. З головою, що тьмянішає сонливістю, я заточуюся на вулицях, прагнучи дійти додому. На хвилинку я притуляю голову до поштової скриньки і таким чином влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я в темряві намацую браму Санаторію і входжу. У кімнаті темно. Я тисну на вимикач, проте струму немає. Від вікна тягне холодом. Ліжко скрипить у темряві. Батько підводить голову з-над перини і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину, й волочиться містом за дівками. Послухай, як у мене серце гатить».

Як це зрозуміти? Чи батько сидить у ресторації, охоплений нездоровими амбіціями зажерливості, чи тяжкохворий лежить у своїй кімнаті? Чи їх двоє? Нічого подібного. В усьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого з неослабною пильністю.