О цій ранній годині батько, не маючи вже змоги віднайти сон, сходив униз, навантажений книгами, щоб відкрити крамницю, розташовану на першому поверсі. Деякий час він простоював нерухомо у брамі, з примруженими очима витримуючи першу потужну атаку сонячного вогню. Залита сонцем стіна солодко втягувала його у свою площину, ідеально вирівняну і розгладжену до нуля. На хвилину він ставав пласким, урослим у фасад, і відчував, як його розгалужені, тремтливі і теплі руки пласко вживлюються в золоті фасадні рельєфи. (Скільки батьків уже повростало ось так назавжди у фасади будинків о п’ятій ранку, щойно зійшовши з найнижчої сходинки! Скільки батьків стало в такий спосіб вічними воротарями власної брами, пласко вирізьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, розплющеним на паралельні блаженні борозни, по яких згодом любовно водять синівські пальці, шукаючи останніх батькових слідів, назавжди втоплених в універсальний вишкір фасаду!) Але мій батько таки відривався зусиллям волі, віднаходив свій третій вимір і, знов олюднений, звільняв окуті крамничні двері від колодок і залізних скоб.
Коли він відчиняв оте важке, залізом окуте крило крамничних дверей, заморочений морок на крок задкував від входу, на п’ядь відсувався всередину крамниці, перегруповувався й ліниво вкладався в глибині. Незримо паруючи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість боязко ставала на порозі млявою і тремкою смугою повітря. У глибині вилежувалася темрява багатьох попередніх днів і ночей у ще не розрізаних паках сукна, вкладена шарами, видовжена шпалерами вглиб у приглушених походах і виправах, аж поки безсило не спинялась у самій серцевині крамниці, посеред темного складу, де й розпадалася, вже не порізнена й насичена собою, в єдину і глуху сукняну праматерію.
Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевіотів та драпів, водячи рукою по боках сукняних сувоїв, мов по розрізах жіночих спідниць. Під його дотиком усі ті ряди сліпих тулубів, завжди готові сколихнутися і розвалити порядок, заспокоювалися і стверджувались у своїх сукняних класах та ієрархіях.
Наша крамниця була для батька місцем вічних страждань і гризот. Цей витвір його рук почав уже віддавна, в міру свого розростання, дедалі настирливіше, день у день, тиснути на батька, загрозливо і незбагненно перевершуючи його. Він виявився надмірним, непосильним, недосяжним і неохопним завданням. Гігантизм цього починання паралізував батька. З жахом задивлений у його велич, якій не міг дорівнятися навіть кинутим на цю єдину карту всім своїм життям, батько в розпачі зауважував легковажність продавців, їхній убогий і поверховий оптимізм, а також бездумні й фіґлярські маніпуляції, здійснювані десь на узбіччях великої справи. З гіркою іронією він вивчав цю галерею облич, не торкнутих жодною турботою, голів, не заатакованих жодною ідеєю, до дна промацував ці очі, невинної довірливості яких не скаламучувала й найменша тінь підозри. То як допомогла б йому мати з усією своєю вірністю й відданістю? Відблиск цієї недосяжної справи не проникав у її просту й безпечну душу. Вона не була створена для героїчних завдань. Хіба він не бачив, як поза його плечима вона швидким поглядом порозумівалася з продавцями, радіючи кожній неконтрольованій нагоді взяти участь в їхніх бездумних блазнюваннях?
Від цього світу легковажної безтурботності батько відмежовувався дедалі більше і втікав у тверді порядки свого ордену. Вражений поширюваною навколо себе розв’язністю, він замикався в самотній службі високому ідеалові. Його рука ніколи не попускала затягнутих вудил, сам він ніколи не дозволяв собі послаблення принципів чи комфортної полегші.
Це могли собі дозволяти Баланда і С-ка чи інші дилетанти галузі, яким була чужою жага досконалості, аскеза високого буття майстром. Батько з болем дивився на занепад діла. Хто з теперішнього покоління купців-сукнярів пам’ятав іще добрі традиції давнього мистецтва, хто з них іще, приміром, знав, що стос сукняних пакувань, укладених на полицях шафи згідно із засадами купецького мистецтва, під дією пальця, що з’їжджав униз, повинен був видати звуки фортеп’янної гами? Кому з нинішніх були доступні останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами[193] й листами? Хто знав іще всі ті чари купецької дипломатії доброї старої школи, весь той напружений перебіг розмов — від незговірливої жорсткості та замкнутої стриманості в мить появи повноважного міністра закордонної фірми через поступове теплішання під впливом невтомних дипломатичних зусиль і вивертів аж до спільної вечері з вином, поданої на письмовий стіл, на папери, у збудженому настрої, пощипуванні сідничок прислужливої Аделі та перченої вільної бесіди (як воно й водиться між панами, котрі тямлять, що завинили моментові й обставинам) і завершеної взаємокорисною оборудкою?
У тиші тих ранкових годин, протягом яких дозрівала спека, батько сподівався знайти щасливий і натхненний прийом, який був йому необхідний для завершення листа до панів Християна Зайпеля і Синів, механічні прядильні і ткальні. Це була жорстка відсіч, дана необґрунтованим претензіям згаданих панів, репліка, перервана якраз у вирішальному місці, де стиль листа мав увінчатися міцною й дотепною родзинкою, завдяки якій відбулося б електричне замикання, відчутне в легкому внутрішньому трепеті, після чого той-таки стиль міг уже тільки понижатися — розмашистим елегантним зворотом, заключним і рішучо однозначним. Батько відчував форму тієї родзинки, яка проте вже кілька днів кудись вислизала, він майже тримав її пальцями, все ще невловну. Йому бракувало тієї миті щасливого гумору, моменту легкої відв’язки, щоб узяти штурмом перешкоду, об яку він щоразу розбивався. Знову і знову він сягав по чистий аркуш, сподіваючися з нового розбігу подолати проблему, що наразі кпила з його зусиль.
Тим часом крамниця поступово заповнювалася продавцями. Вони заходили, розчервонілі від ранкового жару, здалека обходячи батьків стіл, у бік якого зиркали з тривогою та нечистою совістю.
Сповнені почуттями провини і слабкості, вони відчували на собі тягар його мовчазного невдоволення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього закритого у своїх клопотах шефа, жодною старанністю неможливо було його задобрити — зачаєного, ніби скорпіон, при столі, з-над якого він ядуче поблискував окулярними скельцями і шарудів, ніби миш, паперами. Його збудження наростало, неясна пристрасть сильнішала в міру того, як дедалі сильнішав сонячний жар. Прямокутник сяйва на підлозі палав. Металево-лискучі польові мухи блискавками протинали вхід до крамниці, на мить обсідали поверхню дверей, ніби надмухані з металевого скла — скляні бульбашки, видихнуті з гарячої люльки сонця, зі скляної гути цього полум’яного дня, з розведеними, сповненими летом і хижістю крильцями присідали і знову мінялись місцями в шалених зиґзаґах. У світлому прямокутнику дверей мліли в сяйві липи міського парку, віддалена менша костельна дзвіниця бовваніла, здавалося, цілком близько в цьому прозорому і тремкому повітрі, ніби в окулярі бінокля. Бляшані дахи палали. Над світом підносилася велетенська золота баня спеки.
Батькове роздратування росло. Він безпорадно роззирався — зболено скорчений, вигнутий бігункою. В роті йому гірчило сильніше за полин.
Спека наростала, вигострювала злостивість мух, іскрилася у світляних цятках на їхніх металевих тільцях. Прямокутник світла дійшов до батькового стола, і папери горіли, мов Апокаліпсис[194]. Очі, залиті надміром світла, вже не могли втримати його білої однотонності. Крізь товсті хроматичні скельця[195] батько бачить усі предмети обрамленими пурпуром, у фіолетово-зелених обводах, і ним заволодіває розпач від цього вибуху кольорів, цієї анархії барв, яка шаленіє над світом у світляних оргіях. Його руки тремтять. Піднебіння гірке й сухе, мов перед нападом недуги. Зачаєні у шпаринах зморщок очі уважно стежать за розвитком подій у приміщенні.
