Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує — з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію[170].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками — глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю і дивиться через рамено з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилившися, старанно збираю їх, здмухуючи глицю. Ці, зрештою, не позбавлені принадності примхи аж ніяк не полегшують мою й без того тяжку та відповідальну роль реґента.

Під час наших бесід шум лісу, налитий холодним жасмином, проходить через кімнату цілими милями краєвидів. Усе нові фрагменти лісу пересуваються в мандрах — хороводи дерев і кущів, цілі пейзажі лісу плинуть, заповнюючи собою кімнату. Тоді стає зрозуміло, що ми, власне, із самого початку сидимо у своєрідному потязі, в лісовому нічному потязі, що ледве котиться берегом яру на лісистій околиці міста. Звідси той п’янкий і глибокий повів, який наскрізь пронизує ці вагонні відділення все новим сюжетом, що видовжується в безконечну перспективу передчуттів. Уже й кондуктор із ліхтариком прибивається звідкілясь — виходить з-поміж дерев і компостує наші квитки своїми кліщами. Так ми в’їжджаємо в дедалі глибшу ніч, відкриваючи її цілком нові анфілади, де повно затріскуваних дверей і протягів. Очі Б’янки глибшають, щоки горять, знадлива усмішка розхиляє губки. Вона хоче в чомусь мені звіритися? В чомусь найтаємнішому? Б’янка говорить про зраду, а її личко палає в екстазі, очі звужуються від напливів утіхи, коли, звиваючись, ніби ящірка, під ковдрою, вона приписує мені зраду священної місії. Вона вперто зондує моє зблідле обличчя своїми солодкими очима, які робляться дещо зизуватими.

«Зроби це, — шепоче вона з притиском, — зроби це. Станеш одним із них, отих чорних негрів…». А коли я заклинальним жестом прикладаю палець до вуст, повнячись розпачем, її личко раптово стає злим і ядучим.

«Ти смішний зі своєю незламною вірністю і всією цією місією. Бозна-що ти собі науявляв щодо своєї винятковості. А якби я вибрала Рудольфа?! Я тисячу разів волію його від тебе, нудного педанта. О, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до стирання власної суті, аж до самознищення…».

Потім зненацька з тріумфальним виразом вона питає: «Пам’ятаєш Льонку, доньку Антосі, пралі, з якою ти грався в дитинстві?». Я глянув на неї здивовано. «Це була я, — сказала вона й захихотіла, — тільки я тоді була хлопцем. Я тобі подобалась?».

Ех, у самій серцевині весни щось розвалюється і псується. Б’янко, Б’янко, ти також проти мене?

Я боюся відкрити останні козирі передчасно. Ставка в цій грі надто висока, щоб аж так нею ризикувати. Я віддавна перестав звітувати Рудольфові про перебіг подій. Його поведінка, зрештою, з певного часу змінилася. Заздрість, яка була в його характері панівною рисою, поступилася місцем деякій великодушності. Якась метушлива ввічливість упереміш із розгубленістю проскакує в його жестах та недоречних висловах, щойно ми випадково зустрінемося. Раніше під мимреннями мовчуна, під його обережною стриманістю все-таки крилася їдка цікавість, жадібна до кожної нової деталі, кожної нової версії. Нині ж він напрочуд спокійний і нічого не прагне від мене дізнатися. Мені це, власне кажучи, дуже на руку тепер, коли я ніч у ніч відбуваю ці невимовно важливі засідання в Паноптикумі, які до пори мусять лишатись у найглибшій таємниці. Доглядачі, зморені горілкою, що її для них не шкодую, сплять у своїх комірчинах сном праведників, коли я в закіптюженому світлі кількох свічок головую на конференції в цьому товаристві достойників. Адже там, серед них, є й короновані голови, і вести з ними перемовини справа аж ніяк не легка. З давніших часів вони зберегли свій безпідставний героїзм, нині порожній та безглуздий, свій вогонь, своє спалення у вогні якоїсь концепції, покладання всього життя на одну карту. Ідеї, задля яких вони жили, одна по одній здискредитувались у прозі буднів, ґноти всередині повигорали, а самі вони стоять намарне з нерозтраченою динамікою і, непритомно блимаючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко в таку мить сфальшувати це слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — раз вони такі безкритичні й беззахисні! Це надзвичайно полегшує моє завдання. З іншого ж боку — невимовно важко пробитися до їхнього розуму, запалити в них світло якоїсь думки — такий протяг у їхньому дусі, такий пустий вітер провіває їх наскрізь. Само вже пробудження їх зі сну коштувало багатьох зусиль. Усі вони лежали в ліжках, смертельно бліді й без дихання. Я схилявся над ними, пошепки вимовляючи найістотніші для них слова, які мали б ударити в них електричним струмом. Вони розплющували одне око. Боялися доглядачів, удавали глухих і мертвих. Щойно впевнившися, що ми самі, вони ледь підводилися на своїх підстилках, перебинтовані, складені зі шматків, притискаючи дерев’яні протези, підробні та штучні легені й печінки. Спочатку вони були дуже недовірливі й хотіли декламувати завчені ролі. Не могли зрозуміти, що від них можна чекати чогось іншого. Й так сиділи в отупінні, часом постогнуючи — ці великі мужі, цвіт роду людського, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор-Емануель І, Ґамбетта і Мадзіні[171] та багато інших. Найгірше з розумінням було в ерц-герцоґа Максиміліана. Коли я жагучим шепотом усе повторював йому на вухо ім’я Б’янки, він лише непритомно кліпав очима, неймовірне здивування проступало на його обличчі і жоден проблиск свідомості не з’явився у його рисах. Щойно коли я повільно й чітко вимовив ім’я Франца Йосифа І, його обличчя пересмикнула дика гримаса, чистий рефлекс, який уже не мав відповідника в його душі. Цей комплекс був уже віддавна витіснений з його свідомості, бо ж як міг би жити з цим руйнівним напруженням ненависті він, насилу складений докупи і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крус[172]? Я мусив ще раз навчати його власного життя із самого початку. Анамнез був надзвичайно кволий, я намагався пробудити чуттєві зблиски підсвідомого. Вживлював у нього елементи любові й ненависті. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, здібніші за нього, допомагали мені, підказували йому, як слід реаґувати, і таким чином освіта хоч і сповільненим кроком, але просувалася вперед. Він був жахливо занедбаний, просто-таки внутрішньо спустошений доглядачами, і все ж я добився того, що на звук імені Франца Йосифа він витягав шаблю. Він навіть ледь не рубонув нею Віктора Емануеля І, який не досить прудко зійшов йому з дороги.