Корінні мешканці міста трималися звіддалік від тих околиць, переважно заселених усяким шумовинням, низами, безликими дрібнуватими типами, справжньою моральною голотою — тим дешевим людським різновидом, що народжується якраз у таких ефемерних середовищах. Але у дні падінь, у моменти низької спокуси траплялося, що той чи інший мешканець міста напіввипадково прибивався до тієї сумнівної дільниці. Найкращі теж іноді улягають спокусі добровільної деградації, стирання кордонів та ієрархій, розчинення в мілкій стадній грязюці, легкого інтиму, брудного перемішування. Ця дільниця була ельдорадом для таких моральних дезертирів, перебіжчиків з-під прапора власної гідності. Усе в тому місці здавалося підозрілим і двозначним, усе закликало потаємним підморгуванням, цинічно артикульованим жестом, виразним бісиком в оці — до нечистих сподівань, усе визволяло з пут контролю найнижчі інстинкти.
Мало хто з непосвячених зауважував дивну особливість дільниці: відсутність кольорів — так, ніби в цьому низькопробному, поспіхом вирощеному місці не можна було дозволити собі аж таку розкіш. Усе там було сіре, як на однобарвних фотографіях або в ілюстрованих проспектах. Ця подібність виходила за межі простої метафори, адже часом, мандруючи цією частиною міста, ви дійсно мали враження, наче гортаєте якісь проспекти, нудні рубрики комерційних оголошень, серед яких паразитично загніздилися підозрілі об’яви, дражливі нотатки, сумнівні ілюстрації; ті мандрівки були настільки ж марними та безрезультатними, як спалахи фантазій, що несуться шпальтами й колонками порнографічних видань.
Ви входили до якогось кравця, щоб замовити костюм — зразок дешевої елегантності, так притаманної цій дільниці. Приміщення було велике й порожнє, дуже високе і безбарвне. Просторі багатоповерхові полиці громадяться одні понад одними в неосяжну висоту. Горизонталі пустих полиць ведуть зір догори, аж під стелю, яка може бути й небом — недобрим, безбарвним, обшарпаним небом цієї дільниці. Дальші склади натомість, прозираючи крізь відчинені двері, повняться аж під стелю коробками й картонками, що виростають одні понад одними велетенською картотекою, котра розпадається вгорі під незрозумілим небом горища в кубатуру порожнечі, в матеріал для безплідного ніщо. Крізь великі сірі вікна, кількаразово поклітковані, мов аркуші канцелярського паперу, ніяк не проникне світло; втім, крамничний простір уже наповнений, ніби водою, байдужою сірістю, що не відкидає тіні й нічого не виокремлює. Тут-таки з’являється якийсь витягнутий молодик, напрочуд послужливий, в’юнкий та невідпорний, радий догоджати нашим бажанням, заливаючи нас дешево-легким продавецьким жаргоном. Та коли, мелючи язиком, він розгортає величезні сувої сукна, приміряє, збирає у складки та знов розпускає безконечну річку матерії, що протікає крізь його руки, формуючи з її хвиль примарні сурдути і штани, вся ця маніпуляція здається чимось несуттєвим, видимістю, комедією, іронічною заслоною, накинутою на справжній стан речей.
Дівчата-помічниці, стрункі й чорняві, кожна з якоюсь вадою в зовнішності (типовою для цієї дільниці бракованих товарів), заходять і виходять, зупиняються у дверях складських приміщень, зондують очима, чи ситуація (довірена вмілим продавцевим рукам) визріває до правильної розв’язки. Продавець підлабузнюється і прогинається, часом справляючи враження трансвестита[72]. Хочеться потримати його за м’яко окреслене підборіддя або вщипнути за напудровану бліду щоку — в мить, коли він, по-змовницькому впівока, вкрадливо звертає увагу на захисну марку товару з її прозорою символікою.
Вибір одягу поступово відходить на задній план. Той по-дівочому зм’яклий і зіпсований молодик, сповнений розуміння найінтимніших клієнтових порухів, демонструє тепер його очам особливі захисні марки, цілу бібліотеку захисних знаків, кабінет із колекцією витонченого збирача. Тоді й виявлялося, що склад готового одягу був тільки фасадом, за яким ховався антикваріат, зібрання вельми двозначних видань і приватних стародруків. Послужливий продавець відчиняє дальші приміщення, до самої стелі забиті книжками, гравюрами, фотографіями. Ті віньєтки та відбитки у сотні разів перевершують наші найсміливіші мрії. Таких кульмінацій зіпсованості, такої розперезаної вигадливості ми ніколи й не сподівалися.
Помічниці-панянки дедалі частіше прослизають між рядами книжок, сірі й паперові, ніби гравюри, але з піґментом у піднищених обличчях, темним піґментом чорнявок із лискучо-масною чорнотою, що, зачаївшися в очах, знагла вистрілює зиґзаґом лискучого тарганячого бігу. Але і спалені рум’янці, й пікантні стигми[73] родимих плям, і сором’язливі знамення темного пушку зраджували природу запеклої чорної крові. Цей відтінок із його надмірною інтенсивністю, ця густа й ароматична мокка, здавалося, тут же таврувала книжки, що їх вони торкались оливковими долонями; їхні дотики, здавалося, вкривали їх фарбою й залишали в повітрі темний дощ ластовиння, тютюнову цівку — ніби спорохнявілий гриб із його збудливим тваринним запахом. Тим часом повсюдна розв’язність усе більше відпускала гальма пристойності. Продавець, вичерпавши свою настирливу активність, поволі ставав жіночно-пасивним. Тепер він лежить на одній із численних канап, понаставлюваних між масами книжок, у шовковій піжамі з жіночим вирізом. Панянки демонструють одна поперед одну фігури та пози з обкладинок, інші вже засинають на імпровізованих постелях. Тиск на відвідувача слабшав. Його випускали з обіймів нав’язливої цікавості, полишаючи на себе самого. Зайняті розмовами продавчині вже не звертали на нього уваги. Обернуті до нього задом чи боком, завмирали у зневажливих вихилясах, перестрибували з ноги на ногу, кокетуючи взуттям, або зміїно вигинали згори донизу свої тонкі тіла, при цьому зверхньо іґноруючи збудженого глядача. До того ж вони свідомо відступали углиб, звільняючи гостеві дедалі більше оперативного простору. Скористаймося ж цим моментом їхньої неуважності, щоб уникнути непередбачуваних наслідків невинного візиту і вирватися на вулицю.
Нас ніхто не затримує. Коридорами книжок, поміж довгими шафами часописів і брошур, виходимо з крамниці — й ось ми вже у тому місці вулиці Крокодильної, де з її підвищення видно чи не весь широкий тракт на всю його довжину, аж до далеких незавершених будівель залізничного вокзалу. День сірий, як зазвичай у цій околиці, і весь пейзаж іноді здається фотографією з ілюстрованого видання — настільки пласкими й сірими є будинки, люди та екіпажі. Ця дійсність, тоненька, мов папір, усіма шпаринами зраджує свою несправжність. Часом виникає враження, ніби тільки на малому відтинку перед нами все більш-менш може вкластися в образ бульвару з великого міста, тим часом як уже по боках цей імпровізований маскарад розв’язується та розпускається і, неспроможний дограти власну роль, розпадається за нашими спинами на гіпсові уламки, перетворюючись на звалище якогось величезного й порожнього театру. Напруженість пози, штучна поважність маски, іронічний пафос тремтять на поверхні цієї оболонки. Але ми далекі від бажання викривати це видовище. Всупереч усьому, що знаємо, ми почуваємося втягнутими в низькопробне зачарування дільниці. Зрештою, вигляду міста не бракує й певних ознак автопародії. Ряди низьких одноповерхових будинків передмістя чергуються з кількаповерховими кам’яницями, які, збудовані наче з картону, являють собою зліпки з вивісок, сліпих конторських вікон, склисто-сірих вітрин, реклам і номерів. Під будинками плине річка натовпу. Вулиця завширшки з бульвар у великому місті, але проїжджа частина, мов сільські площі — вся з битої глини, вся у вибоїнах і калюжах, поросла травою. Вуличний рух у цій дільниці є зразковим, місцеві мешканці говорять про нього з гордістю та промовистим блиском очей. Сірий безликий натовп тут занадто носиться зі своєю роллю і старанно виставляє напоказ ілюзію великого міста. Втім, попри всю уважність і зацікавлення, не полишає враження блудної, монотонної, безцільної мандрівки, такого собі сонного хороводу маріонеток. Атмосфера дивної намарності пронизує всю ту картину. Натовп рухається монотонно і, дивна річ, завжди бачиш його якось невиразно, постаті з нього пропливають у мішаному і глухуватому гаморі, так і не набуваючи цілковитої виразності. Лиш іноді можна виловити з гомону багатьох голів якийсь темний живий погляд, чорний котелок, низько насунутий на лоба, якісь розірвані усмішкою півобличчя з губами, які саме щось вимовили, якусь ногу, підняту задля кроку і так назавжди застиглу.
