Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив зсідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудесахоробрості. І раптом, “заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади”,він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляєстільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись одвлади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати своювладу.
Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місціз якого в “Осені патріарха” починається істинна кар’єра диктатора: громадянськавійна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у “Ста рокахсамотності”), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента.Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такоговибору, - від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, добезмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонажміфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина “Осені патріарха” ближче, ніжусе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. “...Міфи, -пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, - це, як правило, шматки з життяголовних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодоодного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа - це не рух віднародження до смерті, а щось постійне, усталене”.
Новий роман Гарсіа Маркеса приблизно так і побудовано.Дано “шматки з життя” тирана, довільно з’єднані між собою, хаотично розміщені,шматки, про які так просто й не скажеш, який належить до “раніше”, а який до “пізніше”.І всі вони, разом узяті, утворюють щось “постійне”, “усталене”, якусь нерухому,вічну круговерть, не прояснену жодною датою, жодною історичною подією.
“Міф, - пише далі М. Стеблін-Каменський, - це не жанр,не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в якій він виражений.Міф - це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він -завжди переказ чогось, що існувало вже раніше”.
І в “Осені патріарха” неможливо виявити чітко виражену,жанрово забарвлену форму, бо твір цей імітує “переказ чогось, що існувало вжераніше”. Адже ніхто (в усякому разі, жоден із тих, від чийого імені ведетьсяанонімна оповідь) “його превосходительства” й у вічі не бачив. Колективне “ми”складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток,пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.
І ще одне споріднює цей роман з міфом. Мова йде проархітектоніку, зокрема, вибір простору. Простір, як і час, тут уривчастий - цеті місця, на яких у той чи інший момент оповіді перебуває президент. Здебільшогоце палац, іноді якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем,де тиран дав притулок своїм нещасним колегам із інших країн, щоб, порівнюючисебе з ними, радіти власній, щасливішій долі нескинутого диктатора. Лише ціекс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктуютьдиктаторові волю північноамериканського сусіда, підтверджують існуваннянавколишнього світу. В усьому іншому і світ цей, і навіть країна, в якійпорядкує тиран, тонуть у пітьмі, наче й зовсім не існують. Гарсіа Маркес, якбачимо, йде за міфотворчим ладом оповіді. Але не в ім’я його закріплення, йогоосвячення. Навпаки, здебільшого для того, щоб підірвати цей лад ізсередини.
Безперечно, в “Осені патріарха”, як і в “Ста рокахсамотності”, авторські стосунки з міфом не прості, не однозначні. Одного разу президент наказав перебити підчас “дружньої вечірки” всіх своїх давніх соратників. І наступного ранку йогомати Бендісьйон Альварадо була “приголомшена, в цілковитому розпачі, бо зі стінточилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та попелом!” - і з килимів ажцебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річкамитекла кров, як не намагалися її витерти...” Такий гіперболічний образ,зрозуміло, далекий від насміху з марновірності анонімних оповідачів. Трагічнаметафора волає до небес про підступність президента, його жорстокість,зрадництво, і в цьому розумінні вона правдива, істинна. Але тільки в томусередовищі, яке традиційно настроєне на міфічне світосприйняття.
Тільки в цьому середовищі може виникнути і такий мотив,як поява трьох Колумбових каравел біля берегів країни, якою править диктатор.Образ цей багатозначний. Очевидно, він найменше посягає на об’єктивність часу,затіває з часом гру. Адже президент - химерний сучасник Колумба. Щоправда, вінодержує від останнього в дарунок золоту острогу, але не як спадкоємецьтрадиції, скоріше, як дикун, ласий на дрібнички. Та й усі стосунки міжпідданими президента і людьми адмірала - це зіткнення між аборигенами йіспанцями, що вперше припливли до Нового Світу. Водночас піддані президентазнають, що перед ними Колумб, і вони відчувають до нього приблизно те, щоВеликий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...
Простіше розшифровується історія з продажемпівнічноамериканцям Карибського моря. Передусім це глузування з методівгосподарювання президента, що призвели до величезного державного боргу, а такожсатира на Сполучені Штати, які грабують своїх південних сусідів. До цьогодолучається ще й кепкування із всемогутності науково-технічної революції: мореподілено на квадрати, викачано і в цистернах перевезено за тисячі кілометрів.
Усе це - художнє використання можливостей міфа.
І все-таки в “Осені патріарха” основне - деміфізація.Час від часу потік оповіді про життя президента виносить на поверхню начезбережені пам’яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула впрезидентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтовані президентом, то повії,якій наказали грати перед ним роль невинної школярки. Всі ті “цитати”заслуговують на таку саму довіру, як і решта тексту. Але ще важливіше інше: тутміф наче твориться в нас на очах, він не застиг, не зцементувався, неперетворився на незаперечний факт: у ньому є щілини, завдяки яким його можнарозколоти.
Передусім у Гарсіа Маркеса маємо справу не з одним, а зкількома типами міфа. Перший - офіціозний, його розповсюджують сам диктатор іпідвладні йому інституції. Одна з них - “постійно діюча демонстрація” наВійськовій площі: демонстранти зчиняли галас, піднімаючи величезнітранспаранти, на яких було написано: “Боже, бережи найдостойнішого, який натретій день воскрес із мертвих!” Інша - друковане слово, зокрема шкільніпідручники, які матері диктатора “приписували чудо непорочного зачаття: їйнібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію...” І в лексиці ів стилі цього повідомлення ясно відчувається іронія. Важко сказати, хто їїносій - автор, що, “піднявши забрало”, з’явився перед читачем власною персоною,чи піддані диктатора, анонімні оповідачі його життя.
У всякому разі піддані ці віддають перевагу міфовібільш апокрифічному, міфові, в якому диктатор безцільно волочить по залахпалацу величезні плоскі ступні, в якому він здирає шкіру з непокірних, в якомувін оточений паралітиками й прокаженими, в якому він обкрадає власну державу і,щоб замести сліди, наказує знищити сотні ні в чому не винних дітей.
Такий портрет правителя скидається на викриття. Але цеміф. І міф, особливо небезпечний тим, що та його сторона, яка підносить,глорифікує диктатора, здатна ввести в оману видимістю критики. Так, на своємуміфотворчому портреті диктатор не розумний, не добрий, не гарний, а проте вінлюдина непересічна, суперечлива, тому, можливо, навіть глибока і складна.
Він уміє використати епідемію чуми, щоб звільнитися відчужоземної опіки; роки за роками примушує країну коритися собі; здатнийпридушити будь-яку змову і в будь-якого змовника збудити такий страх, що в тоговипадає з рук зброя, націлена на диктатора. Він любить матір, самовіддано їїдоглядає до самої смерті, а потім бореться з папським престолом за їїканонізацію. Нарешті, він єдиний серед усіх мешканців країни якимосьнадприродним інстинктом відчуває наближення урагану...
Та Гарсіа Маркес на цьому не спиняється. “Осіньпатріарха” побудована так, що поступово розвіюється не лише офіціозний, а йапокрифічний міф. Цьому не в останню чергу допомагає зустрічний потік ще одногоміфа - того, який містить уявлення тирана про самого себе і про місце, яке вінпосідає у власній системі влади.
