Литмир - Электронная Библиотека

3

Отак його було знайдено на порозі його осені, колинасправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми черезбагато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобанегрифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, якувже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров’янку і нічим не нагадувала рукизакоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневагинадзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку йогожиття, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору йогонайбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть йогонайманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під часблагодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здававсяшістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більшесорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчіграмоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навітьуявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їхпосол застав у президентському палаці, “де сам чорт ногу зломив би між цілимигорами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорахспали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелосязвертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всіближчі покої, - вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там куридзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно ззображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що вінглухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені - інше, до того ж він ще йскаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж увухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервавцеремонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долонюдо вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колисьбуло справжнє море, і гукнув щосили: “чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне?то море повертається!” Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію,який на початку свого правління з’являвся там, де його ніхто не сподівавсябачити, ходив без охорони - супроводжували його тільки босий селянин-індіанецьз мачете в руках та невеличкий почет - депутати й сенатори, яких він сам-таки йпризначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свогошлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканцівсела, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючисьзвичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий відспеки, - але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, щойому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище,наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отожвін покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес,розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випитиПляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав вінмене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”;“ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка зате, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його намотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його вкитайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; таксамо, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно рукизлодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх звиглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракуєослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно,сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку вінсам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддалабогові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але вінзаперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходивсярозбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів,як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусиллямарні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в тічаси якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливішідержавні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей івідкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьомустарезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на йогопитання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - ісправді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв -відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну,встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босогоіндіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів,яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх,бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо михоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсьчудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, яктільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: начекамінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так умілопіддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, - окрім півня сердешногоДіонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашоговолодаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йомуруку: “молодець, ти справжній мужчина!” - у нього саме був гарний настрій, івін навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразкабула така безневинна; “ти скільки правиш за цього червонястого?” - спитався вінДіонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: “він ваш, мій генерале, це длямене велика честь!..” і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збудженихземляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьомусвітові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможногочервонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився намотузці од гамака, бідолаха, - бо тільки в і н один не знав, скільки лихаприносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі,скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилковоназвав їх чужим ім’ям при своїх запопадливих найманцях- головорізах, котрірозцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну,химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від ньоготхнуло їдким потом, і коли він з’являвся отак без попереджень, заходив докогось на кухню, то вся сім’я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гістьп’є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, - ажзанадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьомудомі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не зякихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було впізніші часи, - просто він був самим собою, бо влада його ще не сталатрясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидаласяна бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отождосить було одного-єдиного його жесту - і поля родили, худоба плодилася, а людигараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, іперенесли туди, де посуха, - “і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очібачив!” - він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, щев ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, колинесподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою співптаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками,бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так вінколись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюдисупроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи ненаважувався виголошувати, - зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: вінпобачив величезний порожній дім, а в ньому - себе самого; осміхаючись, йогообступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попалорізницькими ножами - з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він непоткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкіренівбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому жце його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров’ю; а він не чуву собі ні гніву, ні страху, - тільки велику полегкість, яка зростала в ньому,доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким іочищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі вцьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані йогокров’ю; аж ось котрийсь із них - уві сні це був його син - вдарив його ножем упах, - “і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленимганчір’ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав надолівку, б’ючись у передсмертних корчах”, - усе було, як наяву, отож він невтримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров’я, атой ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знанав історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генералаЛаутаро Муньйоса - “так усе й було, чиста правда, матусю!”; слухаючи, в і ннавіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна впрезидентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; віконбуло двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, - моторошний збіг,який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенаті верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя накамені не залишили від величного пантеону наших героїв - з президентськогобалкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум’я, але він незворушновислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент;народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше некортіло, - проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копіюпантеону, - проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він іне збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, - навпаки,скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати староїреспубліки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів іверховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства дощасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людськеоко, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь -озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштувавйого страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, “чатував коломоїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мійтаємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць,щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себесмертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше,ніж своєму нутру, отож приходив - завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді,вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, - долоні в ньогобули тугі й гладенькі, наче жаб’ячий живіт, зроду-віку я не бачила такихдолонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоніразом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здавсястривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, якневтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чиюдолю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння,котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніжвода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть,стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя йуспіх, - зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отожми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморськихпташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смородугниття повітрі, - “бідолашна матуся!..”; ми побачили нашу столицю, зруйнованутаким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна булоназвати жіночим ім’ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагоюв руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, щотой чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: “ага!”- та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцногогуарапо, тільки одне око - таке, як вино розглядати на світло, а друге - як дивитисяв темряві; і він сказав: “ага!” - та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді ярозказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска - цевіроломність і зрада; і він переможно вигукнув: “я вже знаю, хто це, чорти бйого вхопили!” - то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих йогопомічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо,бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни йтворилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдинамогла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, - і вінпотай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськимистежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір’ї,де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троєдітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні,паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки намиску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себесамого: лежав долілиць на підлозі - в полотняному мундирі без ступеневихзнаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; “де це я?”- спитаввін, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: “в кімнаті завбільшки з оцю,я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, івікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальованіконі, а ще там є прапор з драконом”, - і він сказав, “ага!” - бо зразу впізнавканцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре - від ворожоїруки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, увісні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж цестанеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літдоживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш стодвадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в їїгамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив їїремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, -хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, нізвіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такіспомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, -навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож,коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, вінзгадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб лютопомститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку підтамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думавпро Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі йоговійська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточкахкраїни, навіть у селітровій пустелі, - та й сліду її не знаходили; “де ж ти удідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з- під землі недістану і не покажу тобі, хто тут володар?” - питався він, і сомбреро ажпідстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть неозивався до матері, яка все допитувалася: “чого це ти мовчиш іще з тогозатемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?” - лайнувши подумки своюматусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги ізахлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: “явстряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєюдолею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, якзайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро вСантос-Ігуеронес”, - це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса ісам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йомутак заманулося, - “годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почуламеталічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківціпатіо - його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став удверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай вгущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних гронбананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневоговівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові натуші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісивуниз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір’ї, поруч із гронами бананів -стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший,ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були вгрязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв,наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила йогоневблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвавбанан із найближчого грона й жадібно з’їв, а потім ще і ще, - мало недавлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам неспускав з мене очей”, - Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд,збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а вінприйшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла бперешкодити йому; “я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрийсів поруч зі мною, - ми закам’яніли, побравшись за руки, і наші серця,поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучимпоглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючилушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з’ївусі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босомуіндіанцеві й сказав Понсіо Даса: “а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобоюпогомоніти про одну справу”, - і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачилоглузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок - це дати йому робити зі мною все, щовін захоче, просто на обідньому столі, - я ще й сама допомагала йому знайти моєтіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико іпочав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумалаприголомшено: “господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було черезцього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть,але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсімбезвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу;украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гіркоплакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль нетільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючисамими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у васіще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбивйого там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтяглисвині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але щовдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на всежиття”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більшерозтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкоюводичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось тамзатемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів настолик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром,єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглобиозброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи цедовір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом:“хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя іперетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодногонаказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показуватилюдям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця,котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп,гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в томулюдському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще нездогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “славагерою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти однуякусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вонапрослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурлявдодолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, щовсі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його,сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, івітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта,засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, -невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло надзаціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканихгрифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовійплощі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визираєтремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, іпрокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще однуприкмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір тогодовгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - ізаснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - вінчув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?”- але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цьогоранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсьневідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи,здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чинайповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, івін, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, щобарабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “цесмерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йомузаперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший зциклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, -катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилисясобаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і таканесподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопилапаніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цюкраїну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувативартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі,прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальшихкордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір ізастигла так згідно його рішучого наказу - стріляти за перших ознак паніки, двапостріли в повітря, третій - по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчевірозпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й гетьдалеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслідза яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, якісипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів,плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав прожахливі масштаби катаклізму, - в цьому ревінні потопу він питався себе,відчуваючи пряний присмак злоби: “де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навітьслина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, цякатастрофа не досягне тебе?” Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчійого помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь брамукаретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів’ями пальм та вивернутимиліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що вінніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав одзухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючисьто на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то насмарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованихвіце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелюпорожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелівзбудувати цей мавзолей “на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щобйого поховали в нас”; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнєподвір’я - тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там,у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далівони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії,клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, підтовщею нерухомої води, - усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна насвоєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в ін побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тодівін повірив, “що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щобзвільнити мене від моєї муки - Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж товарварські методи в господа бога супроти наших!” - вдоволено думав він,озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, -місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору,витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам’яницьвіце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишньогоневільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий:“ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом,який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; мибачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв уседовкола, щоб ущух дощ і встало сонце, - і тоді він воскресив утонулих курей, інаказав воді спадати, - і вона спала!..” Серед бравурних маршів, радісногокалатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенніпершого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі,щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив йогопід руку й потягнув на балкон, - “бо зараз, як ніколи, народові потрібне вашепідбадьорливе слово!” - і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайнийгук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: “слава герою!” -ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсімбезпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, іясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачитьдуху стати на повен зріст над безоднею людської маси, - отож, стоячи наВійськовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореоломбезтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас зпрезидентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви булодостатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень івночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому впередмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, якшурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь маревоспеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затислаїї під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовлятисина, зазираючи йому в вічі: “ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, -хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні вмене повечеряй!” - благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще биласяв неї в руках, і він мовив: “ну, гаразд, матусю, я зостанусь”, - і до сутінокпросидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, якийішов з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум пронашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: вінтам, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, -ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що мизнаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе незавдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, щоєдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, докраю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на тойостанній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життяостаннього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачивпохмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нуднамжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягненихлюдей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - тоховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору,загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом непоети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”,- пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям:у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв,цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонцевбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, щобоїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, щолюдина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своєлігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і,крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував такясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одваживсязізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді,коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - тобув сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народженняпозначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступитипоріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматомрозпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі,поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім несхожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також,сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях булопоприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, щоцей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втіленнянаших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов докабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голосрішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою,рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрийпросив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз іназавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже цясправа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і він, зворушений юнаковим завзяттям,спитав: “якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життянабридло?” - іноземець рішуче відповів на це: “найвище у світі щастя - віддатижиття за вітчизну!” - а він заперечивспівчутливо: “не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-носюди, - і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, - одне здвох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто їїмає, - отак і з вітчизною!” - казав він, поплескуючи молодого іноземця поплечу, - так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своємуад’ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: “цього хлопця не зачіпайтеі не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як упівника, коли пір’я росте, тільки й усього!” Цей вираз ми почули від нього щераз - після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичнимв’язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям - “ясна річ, окрімграмотіїв: цих я ніколи не впущу, - сказав він, - бо в них гарячка, як у тихпородистих півників, коли пір’я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо издатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точнокажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, - треба, щоб відбудовавітчизни стала справою кожного!” - йому хотілося, щоб усі пересвідчилися втому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як іраніше, - особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховногокомандування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, щоїх надсилали з- за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родинийого міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях тапольових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорониздоров’я прислану з- за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерствоохорони здоров’я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцеригенерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадськівідбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення - після того, якпосол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї державинеобмежене право риболовлі в наших територіальних водах, - “чорт би їх побрав,тільки той володіє, хто має!..” - думав він, згадуючи кольорову кульку, якупоказував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чувнічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею,як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він зранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічимне відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотньогоутопленика; він наказував інженерам: “заберіть звідсіля ці будинки й перенесітьотуди, а то вони мені муляють очі!” - і будинки переносили; “підніміть метрівна два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!” - і вежу піднімали;“поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!” - і річку повертали - негайно,не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїмипланами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився,коли неуважний ад’ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з небазвалившись, здивувався: “що за діти?” - “ті діти, мій генерале”, - “та які ж удідька ті діти?” - виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримаєпід вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, - військові боялися, щобдіти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, якідопитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: “цене відповідає дійсності!” - а тим часом придумували кращу відповідь: їм казали,що все це - вигадки зрадників, наклепи опозиції, а тих, котрі бунтували передоднією з казарм, довелося відігнати мінометним вогнем, - “це була добрячабійня, мій генерале, але ми не доповідали вам, щоб не турбувати зайве; діти йсправді замкнуті в підземеллях портової фортеці, умови для них там чудові, вонивсі до одного здорові й бадьорі, та лихо в тому, що їх там назбиралося заразтисячі зо дві, і ми не знаємо, що з ними робити, мій генерале!” Безпомилковийспосіб виграшу в лотереї спав йому на думку цілком випадково, коли він якосьпобачив більярдні кулі з цифрами на боках, - ідея була така геніально проста,що спершу навіть він не йняв віри своїм очам, коли побачив юрмиська охочихспробувати щастя, які ще опівдні зібралися на Військовій площі й під палючимсонцем нетерпляче очікували чуда; в натовпі лунали вдячні вигуки, а яскравітранспаранти обіцяли вічну славу найщедрішому, який розподіляє щастя; виступалимузики й канатоходці, там і сям продавали фрітангу[11] таінше їдло, грали в допотопні рулетки й нецікаві вже лотереї, де білетивитягають якісь звірята, - то все було сміття минулого, мародерство довколафортуни, силкування урвати хоч крихітку примарного щастя, - і ось о третійгодині розчинилися балконні двері і вийшло троє дітей, яким ще не сповнилосясеми років, - їх вибрали навмання самі люди, щоб ні в кого не було сумніву щодочесного ходу гри; дітям роздали мішки різних кольорів - перед тим кількапонятих засвідчили, що в кожному мішку лежить десять більярдних куль,пронумерованих від нуля до дев’яти, - “сеньйори, увага!” - натовп завмер, -“зараз кожна дитина витягне з зав’язаними очима одну кулю зі свого мішка:спершу з синього, потім - із червоного, а вже потім - із жовтого”, - і всі троєдітей по черзі засовували рученята в мішок і намацували між дев’ятьох звичайнихкуль десяту, холодну, - їм тайкома було наказано брати тільки холодну кулю, -і, вийнявши, показували її натовпу та називали цифру; так вони виймали трихолодні кулі, які до того лежали кілька днів у льоду, а три названі дітьмицифри збігалися з цифрами президентового лотерейного квитка; “але ми й гадки немали, мій генерале, що діти можуть проговоритися, ми схаменулися занадто пізно,коли вже не було іншого виходу, як сховати їх, - спочатку три, згодом п’ять, адалі й двадцять трійок, ви уявляєте, мій генерале!” - отож, потягнувши заниточку, він розмотав цілий клубок і врешті-решт докопався, що все йоговерховне командування заплуталося в зачаклованих тенетах державної лотереї, щотільки перші діти виходили на балкон з дозволу батьків, котрі спочатку навітьнавчали їх, як розпізнати навпомацки цифри на мармурових кулях, а решту дітейдоводилося вже тягти силоміць, бо пішла чутка, що з того клятого балкона дітине повертаються, - батьки ховали їх, де тільки могли, хоронили живцем, а тимчасом штурмові групи розшукували дітей ночами, спеціальні підрозділи оточувалиВійськову площу - не для того, щоб контролювати стихійні виступи, як доповідалийому, а для того, щоб тримати на відстані людську юрбу, поганяючи її, начестадо худоби, під страхом смерті; дипломати, які хотіли бути посередниками вцьому конфлікті й просили аудієнції, натикалися на глухий мур: тепер саміурядовці верзли їм усілякі нісенітниці про його дивовижні хвороби - він,мовляв, не в змозі нікого приймати, бо в животі в нього розвелися жаби, вінстраждає від безсоння, оскільки змушений спати лише стоячи, - в нього на спинівиріс кістяний гребінь, такий, як в ігуани; від нього приховували протести й прохання, що надходили з усіх кінцівсвіту. - не показали навіть телеграми самого папи римського, в якій тойвисловив свою апостольську скорботу з приводу долі, що спіткала безневиннідуші; “батьки збунтувалися, у в’язницях уже й місць немає, та це ще півбіди, -ми не можемо знайти жодної дитини для проведення наступної лотереї, мійгенерале!..” - “чорти б вас усіх побрали, в таку халепу вскочити!” А проте вінтаки не усвідомлював, яка бездонна прірва розверзлася перед ним, аж поки непобачив дітей, що товпилися у внутрішньому дворі портової фортеці, наче худобана різниці: вони вибігали з підземель і мчали наосліп, немов ті кози, якихзненацька випустили з темного хліва на сонце, - вони заблудилися в сонячномусвітлі після стількох місяців страхітливої ночі, їх було так багато, що вониздавалися йому не двома тисячами окремішніх істот, а однією величезноюбезформною твариною, від котрої тхнуло прілою шкірою, котра глухо ревіла, начепідземні води; багатоликість цієї тварини рятувала її від знищення, бонеможливо було безслідно знищити стільки життів - тоді б від жаху перекинуласядогори дном земля; “чорт би його побрав, немає виходу!” - переконавшись уцьому, він скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячихвоєначальників, котрі ще ніколи не видавалися такими грізними, - якраз тому, щовони ще ніколи не були такі на смерть перелякані, як нині; він довго й пильнодивився у вічі кожному з них по черзі і побачив, що він - один проти всіх, ітоді, рішуче випроставшись, закликав їх до єдності, необхідної зараз конче, бойдеться про добре ім’я та честь збройних сил; він відпустив їм усі гріхи,поклавши міцно стиснутий кулак на стіл, - щоб ніхто, бува, не помітив, яктремтить його рука, не завважив його непевності, - і наказав усім залишатися насвоїх місцях, виконувати свій обов’язок так само ретельно, як і раніше, “бонічого не сталося, таке моє найвище й остаточне рішення; засідання скінчилося,за все відповідаю я!” Задля звичайної обережності дітей з портової фортецінаказано було перевезти вночі фургонами до безлюдних районів країни, і вінпоклав край бурі протестів, зробивши урочисту офіційну заяву про те, що ніякоїпроблеми дітей не існує: “уряд не тримає під вартою дітей, більше того, - ув’язницях країни немає жодного в’язня; чутки про масові арешти - підла брехнязрадників, які сіють розбрат; двері нашої держави відчинені для всіх, хто хочевстановити істину, - приїздіть, дивіться!..” - і невдовзі прибула комісія ЛігиНацій, обдивилася всю країну, зазираючи під кожний камінчик, допитала всіх,кого тільки хотіла, - з такою скрупульозністю, що Бендісьйон Альварадопоцікавилася: “що воно за пройдисвіти, вбрані, як ті спірити?” - бо комісіяшукала дві тисячі дітей і в неї - під ліжками, в кошиках для шитва, в банках ізфарбами, - але врешті-решт офіційно засвідчила, що всі в’язниці дійсно зачинені,в країні панує лад і спокій, немає ніяких доказів того, що тут порушувалися чипорушуються, внаслідок якихось протизаконних дій або ж навпаки - бездіяльності,права людини, - “спіть спокійно, генерале!” - і вони поїхали, а він помахав їмз вікна вишитою хустинкою, полегшено зітхнувши при думці, що покінчив з цим разі назавжди: “бувайте, бовдури, попутного вам вітру й щасливого плавання, справікінець!” - але генерал Родріго де Агіляр нагадав йому, що справі ще аж ніяк некінець: “діти ж залишилися, мій генерале!” - і він стукнув себе по лобі: “от дідько, я ж зовсім забувся! що ж йогоробити з дітьми?” Щоб не сушити собі довго голови - “потім щось придумаюкраще!” - - він наказав перевезти дітей із сельви, де їх ховали, в провінцію,де постійно йдуть дощі, “зате немає цього клятого вітру, який розноситиме їхніголоси”, де так мокро, що звірі гниють живцем, а слова обростають мохом - отвільгості, де восьминоги плавають поміж дерев: він наказав перевезти їх вандські печери, де завжди стоїть туман, щоб ніхто не дізнався, де вони; наказавпереміщувати їх з похмурих гнилих листопадів у спекотні захмарні люті, щобніхто не взнав, у якому вони часі; він посилав їм хіну та вовняні ковдри, колидізнався, що їх трусить лихоманка, бо вони простояли багато днів по шию в воді,ховаючись на рисових полях від аеропланів Червоного Хреста; він наказавзабарвити в червоний колір сонячні промені та сяйво зірок, щоб вилікувати дітейвід скарлатини; він наказав обпилювати їх з повітря інсектицидами, щоб їх непожерла тля платанових гаїв; він засипав їх дощами з карамельок та снігами зморозива, літаки скидали для них на парашутах різдвяні іграшки, щоб діти буливдоволені, доки він знайде якесь чудове рішення щодо їхньої дальшої долі; віндумав про них, аж поки ця думка не вивітрилася благополучно з його поганої вжепам’яті, і він забув про них, і занурився в скорботну драговину нескінченних,одноманітних безсонних ночей; одного вечора, зачувши дев’ять металевих ударів,він познімав з карнизів президентського палацу курей, що примостилися тамспати, відніс їх до курника, і ще не встиг перелічити всіх курей на сідалах,коли увійшла птахівниця-мулатка й почала збирати знесені за день яйця; на ньоговійнуло її гарячим юним палом, він почув, як зашелестіла білизна, і кинувся нажінку, - “обережніше, генерале, - прошепотіла вона, затремтівши, - поб’єтеяйця!..” - “хай собі б’ються до дідька!” - відказав він і одним махом поваливїї додолу, знемагаючи від бажання втекти світ за очі з цього вівторка,запаскудженого зеленим послідом сонних курей, послизнувся й стрімголов полетіву примарну безодню запаморочення, крізь струмки поту й віддих сильної жінки, ібрехливі обіцянки забуття; він падав, залишаючи за собою дзенькітливий слідлетючої зірки, своєї золотої остроги, сморід надсадного сопіння нетерплячогокоханця, своє собаче скавуління; завмираючи від щемливого жаху буття, він летіву прірву крізь безгучні перекоти грому й миттєві спалахи блискавиць смерті, -але на дні безодні його чекала та ж сама загиджена долівка курятника, безсоннадрімота курей, стурбована мулатка у вимазаному жовтками платті, яка звелася,нарікаючи: “от бачите, генерале, я ж вам казала, що яйця поб’ються!” - він,насилу стримуючи лють після ще одного кохання без кохання, пробурчав:“запам’ятай, скільки їх там побилось, я вирахую з твоєї платні!” - і пішов; одесятій він зайшов до корівника та оглянув ясна своїм коровам; зазирнувши увікно барака, де жили його наложниці, побачив на підлозі породіллю, щокорчилася з болю, - повитуха саме приймала дитину, це був хлопчик, навколо шиїв нього навинулася пуповина: “як ми назвемо його, мій генерале?” - “як саміхочете”, - відказав він; об одинадцятій, як завжди, він перелічив вартових,перевірив замки, накрив ганчір’ям клітки з птахами і погасив світло; пробилодванадцять - країна була спокійна, світ спав, і він теж побрів у спальню крізьтемінь та миготіння миттєвих світанків - спалахів маяка; він повісив лампу - навипадок нагальної втечі, заперся на три замки, три засуви і три защіпки, всівсяна свій переносний стільчак і, по крапельці видушуючи з себе сечу, почавпестити свою безжалісну дитину, свою грижу, аж поки не зацитькав її і воназаснула в його руці, біль нарешті затих, - але за якусь мить повернувся знову,коли повів вітру з далекої селітрової пустелі заніс у вікно спальні відгомінпісні, яку співало безліч ніжних, лагідних голосів, пісні про лицаря, “що пішовна війну та в чужу сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскомуконі, а його з чужини принесли у труні, ой леле!..” - хор був такийнезчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співаютьзірки, але він схопився, розлючений: “досить! к чорту! - зарепетував він, - абоя, або вони!..” - і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказавпосадити дітей на баржу з цементом і випровадити - “хай собі співають!” - замежі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть невстигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з’явилися ті троєофіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: “ваш наказ виконано, мійгенерале!” - він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями“За вірну службу”, а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, “боє накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли!бідолашні діти!..” Такі суворі випробування зміцнили в ньому давнюпереконаність: найлютіший ворог - довірливість - сидить у тобі самому, адже ті,кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чипізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а наїхнє місце витягав на світ божий інших, - той, хто ще вчора був ніщо, одержувавз його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: “ти - капітан, ти -полковник, ти - генерал, решта всі - лейтенанти! якого вам ще дідька треба?”;він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губивїх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконнозатриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду - і не кого-небудь, а всьоговерховного командування збройних сил, “які здатні тільки молоком обпиватися, аяк почнеться веремія, - тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цимїли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, даввам і хліб, і шану!” - та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись відїхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримавближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилаву прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськимипіхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написавпосол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його віднародного гніву, як запевняли політичні вигнанці: “я хотів, щоб нашихвійськових навчили бути порядними людьми, то вони справді вивчилися - почалиходити в черевиках, підтиратися папером та користуватися презервативами, тілький усього! зате мене грінго надоумили організувати паралельні служби, щоброзпалити суперництво між офіцерами, придумали для мене управління національноїбезпеки, генеральне бюро розслідувань, державний департамент охоронигромадського порядку і ще стільки різних штук, що я й сам ніяк не запам’ятаю,як вони називаються!” - то все були ідентичні органи, які він тільки видавав зарізні, щоб спокійніше жити серед вирування пристрастей, вселяючи офіцерамкожної з цих служб певність, що всі інші стежать за ними; він постачав казармипорохом, до якого був намішаний прибережний пісок; сьогодні говорив одне, азавтра - інше, заплутував усіх так, що ніхто не знав до пуття його справжніхнамірів; та все ж вони повставали, і він вривався до казарм з піною на губах,репетуючи: “геть, боягузи, тут командую я!” - і офіцери, які щойно влаштовувалистрільби по його портретах, заклякали на місці, розгублені; “негайнороззброїти!” - кричав він, і стільки владного гніву було в його голосі, що вонисамі складали зброю; “геть уніформу! це одяг для справжніх мужчин!” - і вонискидали мундири; коли збунтувалася казарма Святого Ієроніма, він зайшов тудисам, без охорони, через головні ворота, ледве тягнучи свої величезні хворістаречі ноги, пройшов між двома шеренгами заколотників, які виструнчилися,віддаючи честь своєму головнокомандуючому, увійшов беззбройний до штабу, дезасідало командування повсталих, і, не тямлячи себе з люті, владно гаркнув:“ану - всі пиками на підлогу, виродки!” - і дев’ятнадцять штабних офіцерівполягали ницьма на підлогу; їх возили селищами побережжя, змушуючи їсти землю,щоб усі бачили, чого варт військовий без форми: “сучі діти!” - в гаморізбудженої казарми йому чулися власні рішучі накази: розстріляти в спину всіхпризвідців бунту, а їхні трупи повісити за ноги просто неба, виставити напоказ,- хай усі дивляться, що буде з тим, хто посміє плюнути в бога, - “бандюги!”; тавсе ж колотнеча на цьому не припинялася, криваві чистки допомагали не надовго,і досить було найменшої його необачності, щоб знову опинитися в щупальцях цієїпотвори, яку він, здавалось, вивів до ноги, - і яка знову й знову плодилася піддахом його влади, в захистку вимушених привілеїв, з тих окрушин прав тадовір’я, що ними він хоч-не-хоч мусив наділяти найвідважніших офіцерів, адже неміг утриматися без них, - хоч і з ними теж важко було утриматися, він бувприречений все життя дихати повітрям, від якого задихався, - “де ж у дідькасправедливість?!” - і хіба ж можна було стерпіти “ці вічні напади наївності вмого вірного друга Родріго де Агіляра, який зайшов до мого кабінету, ну, простовмираючи од цікавості, так йому кортіло взнати, що сталося з тими двоматисячами дітей, що про них увесь світ каже, нібито ми втопили їх у морі”, - івін, не змигнувши оком, відказав: “не вірте підлій брехні зрадників, друже,діти ростуть собі з ласки божої, я чую щоночі, як вони співають десь там”, - і,описавши рукою широке коло, вказав на якусь невизначену точку всесвіту; вінзбив з пантелику самого посла Еванса, відповівши йому незворушно: “я нерозумію, про яких дітей ви мене питаєте, якщо делегат вашої ж таки країни назасіданні Ліги Націй заявив публічно, що всі діти живі й здорові і ходять дошколи? от напасть!” - але навіть він був безсилий запобігти лихові, коли йогорозбудили серед ночі й доповіли: “мій генерале, збунтувалися два найбільшихгарнізони, а також Графська казарма - за два квартали від президентськогопалацу! очолює заворушення генерал Бонівенто Барбоса, в нього півтори тисячі дозубів озброєних солдат; зброю їм постачали контрабандою консули, що підтримуютьопозицію; тут нічого пальця смоктати, мій генерале! тепер ми вже точно полетимопід три чорти!..” Раніше цей вибух вулкана розбудив би в ньому жадобу ризику, анині він краще, ніж будь-хто, знав тягар своїх літ: у ньому вже ледве стачалосили волі, щоб зносити внутрішні руйнування свого організму; зимовими вечорамивін не міг заснути, не втихомиривши пестощами й колисанками - “спи, моє дитя!”- ниючого болю грижі; в нього аж серце заходилося, коли він вичавлював із себепо краплині свою душу, наче крізь якийсь фільтр, геть позабиваний пліснявою застільки самотніх годин, які він просиджував щоночі на стільчаку; його давно вжезраджувала пам’ять, і він не знав точно, хто що робить і хто чим дише, - такийбув його талан у цій жалюгідній оселі, яку він залюбки поміняв би на іншу,якнайдалі звідси, в першому-ліпшому індіанському селищі, де б він міг спокійнодоживати свого віку, де ніхто б і не здогадувався, що це він був незміннимпрезидентом вітчизни протягом стількох нескінченно довгих років, що й самзагубив їм лік; а проте генерал Родріго де Агіляр, коли прийшов до нього як посередник,щоб знайти якийсь прийнятний компроміс із заколотниками, побачив перед собою нетого недоумкуватого діда, який спав на аудієнціях, а готового до бою бізона, - його колишнього, і він відрізав, не замислюючись; “я не піду зі свого посту, про це неможе бути й мови!” - хоч мова йшла не про те, йти чи не йти: “всі проти нас,мій генерале, навіть церква!” - “ні, церква з тим, у кого влада!” - заперечиввін; “генерали з верховного командування засідають уже дві доби, але так і недійшли згоди!” - “дурниці, - сказав він, - ти сам побачиш, що вони вирішать, яктільки дізнаються, хто їм більше заплатить!” - “вожаки цивільної опозиціїврешті-решт скинули маску й підбурюють людей, вже не криючись, просто навулицях!” - “ага, тим краще, повісьте їх по одному на кожен ліхтар Військовоїплощі, щоб усі знали, хто тут господар!” - “але це неможливо, мій генерале, зними народ!” - “брехня, - відказав він, - народ зі мною, і мене звідси хіба щомертвого винесуть, ясно?!” - і він грюкнув кулаком по столу, як робив цезавжди, приймаючи остаточне рішення, і пішов собі спати, а коли прокинувсявранці, - час уже було доїти корів, - то побачив, що конференц-зал став схожийна якийсь смітник: виявляється, повстанці з Графської казарми закидали палацкамінням і вогняними кулями, всі вікна в східній галереї були побиті,перелякана челядь усю ніч гасила вогонь: “ми цілісіньку ніч не спали, мійгенерале, бігали то туди, то сюди з ковдрами та водою, бо вогонь займавсяскрізь, де й подумати не можна!” - але він не дуже дослухався: “я ж вам казав -не зважайте!” - бурчав, ледве тягнучи свої здоровенні ноги мерця засипанимипопелом коридорами, ступаючи по обгорілому лахміттю килимів та гобеленів, -“вони сказали, що це ще не все, - повідомили його, - вогняні кулі, мовляв, - цетільки попередження, а далі буде справжній обстріл, мій генерале!” - але він,ні на кого не дивлячись, вийшов у сад, наслухаючи, як у вранішній млі з тихимшерехом розтуляються троянди та навперебій кукурікають півні, розбуджені вітромз моря; “то що ж нам діяти, мій генерале?..” - “я вам сказав - не зважайте!якого ще дідька!” - і він за звичкою пішов прослідкувати, як там доїтимутькорів, отож трохи згодом повстанці з Графської казарми побачили біля своїхворіт запряжений мулами віз, - як і щоранку, їм привезли шість бочок молока зпрезидентської ферми; на козлах сидів той самий, що й завжди, візник, вінгукнув їм: “генерал посилає вам молоко, хоч ви й плюєте на руку, яка васгодує!” - він прокричав це так простодушно, що генерал Бонівенто Барбосадозволив своїм солдатам забрати молоко, - з умовою, що спочатку візник скуштуєйого сам, щоб знати, чи воно не отруєне; залізні ворота казарми відчинилися, йпівтори тисячі заколотників побачили з внутрішніх балконів, як віз виїхав насередину брукованого двору й зупинився там, побачили ординарця, котрий виліз накозли з кухлем та ополоником у руках, щоб узяти молока на пробу, побачили, яквін відкрив першу бочку, побачили, як його підхопила ефемерна хвиля сліпучогоспалаху, - та й не побачили вже більше нічого навік-віків у вулканічномуполум’ї похмурої жовтої будівлі, чиї руїни, між яких потім уже не виросложодної квітки, на якусь мить зависли в повітрі від страхітливого вибуху шестибочок динаміту. “Ну, от і все...” - зітхнув він у своєму палаці, здригнувшисьод вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й гетьпобила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околицьміста: “ну, от і все...” - зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з дворупортової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши удві шеренги, щоб заощадити патрони; “ну, от і все...” - зітхнув він, колигенерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в’язниці зновупереповнені політичними в’язнями; “ну от і все...” - зітхнув він, зачувшиурочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, якісповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; “ну, от і все, чорти б йогопобрали, кінець веремії!” - сказав він, і такий був певний у цьому, такбезтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись зкорівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітитилжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу;занадто пізно розгледів він крізьжовтневу мряку, як блиснув револьвер, - тремтячий вказівний палець уже натискавна курок, коли він, випнувши груди йшироко розпростерши руки, закричав: “сміливіше, боягузе, сміливіше!” - враженийтим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він яснобачив сам, на власні очі, у віщих водах; “стріляй, якщо ти мужчина!” - крикнуввін, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучістьослабла, - і тоді він щосили зацідивйому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою,і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на йогокрик, побачив сині спалахи п’яти блискавиць - то нападник п’ять разів підрядвистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів зпрезидентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і,заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказавчетвертувати труп, зробити з нього в’ялене м’ясо і виставити, - “щоб для іншихбула наука!” - засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східномукордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву - на крайньому заході, в селітровійпустелі, одну руку - на плоскогір’ї, другу - в сельві, а шматки тулубапідсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить ажпоки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделінегритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все щезелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охоронаочищала багнетами від прокажених: “ану, покажіться, бандюги!”; піднявсясходами, розштовхуючи носаками паралітиків: “ану, кажіть, хто вас на світпривів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!”; прогупотів коридорами,волаючи: “геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!” - той крик насмерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославлятибезсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину - своє сопіння;наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні,заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальцівскинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свогопотаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїмчув, що ворог цей - десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, девін ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зістік завжди і всюди, - “як мої портрети!..” - про його всюдисущість нагадувалосвистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілимимісяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїмипримарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, -аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли він побачив руку, яка неквапно поклалакісточку “дубль-п’ять”, закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це іє рука зрадника: “а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!..” - подумав він і,збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасніочі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: “оцетак-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не можебути!..” - болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, щоними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: йогонайдорожчий друг продався спритним політикам, - а він же сам, сподіваючись матиз того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію,дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, якзаманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старійаристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть неснилося, - “якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місцебожого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!..” - і допомагала їм у цьомутака розумна та навдивовижу обачна людина - той, хто користувався найбільшим його довір’ям і необмеженою владою,єдиний, від кого він брав папери напідпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замістьпідпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, щозберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; “ось, маєте, друже, -примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, - тепер можетепідтиратися ними”, - а вийшло так, що генерал Родріго де Агіляр зумівустановити всередині його влади своювласну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову, - “але й цього йому булозамало, отож він тишком-нишком почав готувати заколот у Графській казармі, адопомагав йому в цьому посол Нортон, його друзяка, з яким вони провідувалиголландських повій, його вчитель фехтування, котрий привіз для заколотниківзброю в бочках з- під норвезької тріски - контрабандою, скориставшись тим, щодипломати не платять мита, - а сам лестив мені за партією в доміно, та всезапевняв, що ніде немає, мовляв, такого дружнього, такого справедливого,взірцевого уряду, як мій; це вони вклали револьвер у руку лжепрокаженого -разом із п’ятдесятьма тисячами песо, розрізавши спочатку всі банкноти надвоє,ми відкопали ці половинки при обшуці в домі злочинця, а ті половинки, що їхбракувало, повинен був йому вручити після мого вбивства мій щирий друг, - тичуєш, матусю, що діється на світі?.. а коли в них із цим не вийшло, то вонипоклали собі прибрати мене, не проливаючи крові: генерал Родріго де Агілярзаходився збирати свідчення, буцімто я ночами не сплю, а тиняюся темним палацомта розмовляю з вазами або портретами героїв і архієпископів; буцімто я ставлютермометри коровам та годую їх фенацетином, щоб збити температуру; буцімто язвелів побудувати мавзолей для адмірала, якого й на світі нема, він, мовляв,мені в гарячці привидівся, - а я на власні очі бачив три каравели, які кинулиякір у морі просто перед моїм вікном; вони кажуть, що я розтринькав державнускарбницю, накуповуючи всіляких хитромудрих приладів, та ще й вимагав, щобастрономи порушили лад у всій сонячній системі, аби лише потішити королевукраси, яка теж, мовляв, існувала тільки в моїй божевільній уяві; вони кажуть,що в один із нападів старечого недоумства я наказав посадити дві тисячі дітейна баржу з цементом і підірвати її в морі, матусю!..” - “ви тільки подумайте,от сучі сини!..” - і на основі цих свідчень генерал Родріго де Агіляр та всіофіцери штабу президентської охорони вирішили помістити його в притулок для знаменитих старих, у дім над скелями, - це малостатися опівночі першого березня, під час традиційної щорічної вечірки на честьСвятого ангела-оборонця, заступника всіх охоронців, - “себто за якихось тридні, мій генерале, уявіть собі!” - проте, незважаючи на неминучість лиха та намасштаби змови, він жодним порухом своїм не виказав, що знає щось про заколот,а в призначений час, як і щороку, зустрічав гостей, офіцерів своєї особистоїохорони, посадив їх за банкетний стіл і запропонував їм випити аперитиву, покине прибуде генерал Родріго де Агіляр, щоб підняти головний тост; він розмовлявз ними, сміявся разом з усіма, а офіцери раз у раз позирали на годинники,притуляли їх до вуха, підкручували, - була вже за п’ять дванадцята, та генералРодріго де Агіляр і досі не прийшов; зробилося жарко, наче в корабельномуказані, в зачиненій наглухо залі пахло квітами - гладіолусами, тюльпанами,свіжими трояндами; хтось відчинив вікно, - “ми всі передихнули, поглянули нагодинники; легенький бриз заніс у вікно ніжний запах святкової страви; всі миспітніли, крім нього, всім нам було соромно дивитися в широко розплющені очіцієї старезної тварини, котра, блимаючи, дивилася на кас із якогось свогопростору, з іншої епохи” , - “за ваше здоров’я!” - сказав він, підіймаючифатальною, схожою на зів’ялий ірис, рукою свій келих, яким він цокався цілийвечір, так ні разу й не пригубивши; і ось у тиші останньої прірви почулисяутробні звуки годинникових механізмів - било дванадцяту, а генерал Родріго деАгіляр не йшов; хтось спробував підвестися: “дозвольте?..” - але так ізакам’янів на місці під його нищівнимпоглядом, і всі відчули, що нікому не вільно ні поворухнутися, ані дихнути, -не вільно жити без його на тедозволу: нарешті пробило дванадцять, і завіса піднялася, і з’явився славетнийгенерал Родріго де Агіляр на срібній таці: він лежав, простягнувшись на повензріст, обкладений з усіх боків цвітною капустою та лавровим листям, приправленийспеціями, підрум’янений в печі, обряджений в парадний мундир з п’ятьма золотимипідвісками, з незліченними нашивками за хоробрість на порожньому рукаві, зчотирнадцятьма фунтами медалей на грудях та стеблиною петрушки в роті, отож,розрізавши, його можна було подавати до столу на дружній вечірці; гостізакам’яніли від жаху: “не дихаючи, ми дивилися, як вишукано його розрізають таділять на порції”, - і коли перед кожним у тарілці лежала однакова порціяміністра оборони, нафаршированого кедровими горішками та пахучими травами, в ін подав команду починати: “смачного, сеньйори!”

3
{"b":"201708","o":1}