2

Коли було вдруге знайдено його обкльоване грифами тіло,- він лежав у тій же канцелярії, так само зодягнений і в тій самісінькій позі,що і вперше, - ніхто з нас не міг пригадати його першої смерті, бо то було щене за нашої пам’яті, але всі ми добре знали, що з певністю вірити в його смертьне можна: правда про нього завжди ховалася за видимістю правди. Навітьнайнерозсудливіші з нас не йняли віри своїм очам, бо скільки вже разів ми йогоподумки хоронили: з давніх-давен очевидці розказували, буцімто його звалила зніг чорна неміч, - даючи комусь аудієнцію, він упав із трону, зсудомлений, зжовчною піною на губах, і його почали бити страшні корчі; казали, нібито Господьбог відібрав у нього мову, покаравши за лихослів’я, і тепер замість ньогоговорить схований за ширмою чревовіщатель, а сам він тільки рота роззявляє;оповідали, що його покарано за розпусту, і все його тіло вкрилося риб’ячою лускою;розказували, ніби глупої ночі службовою брамою палацу у військовому фургонівивезли труну, всю в золоті й пурпурових китицях, а хтось на власні очі бачив,як Летісія Насарено ридма ридала в саду дощів; але, якими б вірогідними нездавалися чутки про його смерть, він завжди зненацька з’являвся, живий-живісінький,- і рука володаря, міцніша, ніж будь-коли, несподівано змінювала наші долі.  Щоб переконатися, що цього разу помер самевін, досить було глянути на перстень з президентською печаткою або на йогонеймовірно великі ноги невтомного подорожнього, або на виняткових розмірівгрижу, - її не зачепили грифи; але щоразу хтось та пригадував, що такі саміприкмети мали й інші - нічим не видатні - небіжчики, які померли раніше. Миякнайретельніше обдивилися всі закутки палацу, але не знайшли ніяких доказів,що помер дійсно він. У спальні Бендісьйон Альварадо, його матері, що про неї мипам’ятали тільки легенду, як її було канонізовано урядовим декретом, ми знайшликілька поламаних кліток зі скам’янілими од часу пташиними кістяками, побачилиобгризене коровами плетене крісло, побачили коробочку з акварельними фарбами тасклянки з пензликами - за допомогою тих фарб і пензликів перекупки птахів зплоскогір’я розмальовували звичайних сірих пташок і продавали їх потім наярмарку, видаючи за іволг; ми побачили великий череп’яний підвазонник із кущеммеліси - забута всіма, вона й досі росла, і її гілки повзли по стінах,вистромлялися з картин, проткнувши полотно, вилазили у вікна, сплітаючись іздиким листям знадвору, - і тут ми не знайшли ніяких ознак того, що він колисьбував у цій кімнаті. В шлюбній спальні Летісії Насарено - цю жінку ми уявлялисобі виразніше, і не лише тому, що вона царювала не так давно, а й через їїнадто галасливу участь у громадських заходах, - ми побачили зручне для любовнихутіх ліжко з мереживним балдахіном, який правив курям за сідало, побачили вскринях побиті міллю коміри з блакитного песця, дротяні каркаси кринолінів,побачили пелерини, вкриті памороззю пилюки, корсажі з брюссельськимимереживами, хатні чоловічі пантофлі, атласні черевички на високих каблуках - дляурочистих прийомів, побачили довгі сукні з пелеринками, оздоблені фетровимифіалками та стрічечками з тафти, - всю цю погребову пишноту найпершої дами;побачили вбрання послушниці з грубого, наче бараняча шкура, сірого полотна, - тесаме вбрання, в якому Летісію викрали та привезли з Ямайки в ящику з- підкришталевого посуду, щоб посадити її в крісло таємної президентші, - але і вцій кімнаті ми не знайшли нічого, бодай якогось натяку на те, що причиноюпіратського викрадення Летісії було його кохання. В президентській спальні,звідки він майже не виходив усі свої останні роки, ми знайшли тільки солдатськеліжко, на якому ніхто не спав, переносний пісуар - з тих, що їх познаходилискупники старого непотребу в покинутих морськими піхотинцями оселях, та щезалізну скриню, в якій лежали його дев’яносто дві нагороди й мундир з грубогополотна, без ступеневих знаків - такий самий, як на небіжчикові, тількипродірявлений шістьма кулями крупного калібру: вони вцілили в спину і пройшлинавиліт крізь груди, обпаливши тканину мундира, - побачивши це, ми всі мимоволізгадали поширену легенду, нібито вбити його неможливо, бо коли в нього по-зрадницькистріляєш ззаду, кулі прошивають його наскрізь, не заподіявши ніякої шкоди, аколи стріляєш спереду, то свинець рикошетом відскакує від нього і вціляєнападника; казали, що вбити його можуть тільки кулі милосердя, і то - якщо внього стрілятиме хтось безмежно відданий, готовий будь-якої миті вмерти занього. Знайдені нами мундири здавалися замалими як на нього, але ми не малисумніву, що вони справді йому належали; здавна ходили чутки, ніби вінпродовжував рости до ста років, а в сто п’ятдесят у нього втретє прорізалисязуби, - і справді, зуби в мерця були ще здорові, маленькі й тупі і скидалися-такина молочні, але розтерзане грифами тіло було, либонь, не більше від тілазвичайної собі людини середнього зросту; шкіру він мав жовту, поцяткованустаречими родимками, без жодного шраму, і хіба що обвислі мішки на нійсвідчили, що колись він був товстий; непропорційно великими здавалися тількипорожні очниці, грижа в паху та здоровенні ступні, квадратні й плоскі, зтвердими, загнутими, наче в яструба, кігтями. На відміну від одягу, все, щописали про нього історики, свідчило про його велич: офіційні тексти читанокзмальовували його як велетня-патріарха, який ніколи не виходить з дому, бо неможе пройти у двері, любить дітей і ластівок, розуміє мову деяких тварин, умієрозгадувати задуми природи, читає думки, глянувши людині в вічі, а також знаєтаємницю цілющої солі, якою лікує болячки прокажених і ставить на ногипаралітиків. Ніяких згадок про його походження в офіційних текстах не було,але, мабуть, він був родом із плоскогір’я; про це свідчила і його нестримнажадоба влади, і жорстокість його правління, і його похмура вдача, і танезбагненна зловтіха, з якою він продав наше море іноземній державі, прирікшинас відтоді все життя дивитися на цю безмежну пустельну рівнину, вкритушорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душутоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п’ять дітей, яких він без ніякоїтам любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своємугаремі, - всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з йогонащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який,тільки-но з’явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усімаповноваженнями), - нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен - тількисин своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лишейому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і,очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка БендісьйонАльварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їйнібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади,син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо матріархом вітчизни, - з тієї простої причини, що “мати може бутитільки одна - моя!” - Бендісьйон Альварадо була дивна жінка невідомогопоходження; її свята простота шокувала фанатичних поборників придворногоетикету на початку його режиму, бо вони не могли допустити, що мати глави нашоївітчизни носила на шиї ладанку з камфорою - “від усякої зарази”, не моглидивитися, як вона пробує наколювати виделкою ікру або ходить, наче якасьнезграбна танга[5] у своїх лакованих туфлях;вона їм допікала тим, що на терасі концертної зали поставила вулики, вканцеляріях розводила індиків та своїх фарбованих пташок, сушила білизну напрезидентському балконі, звідки він виголошував свої історичні промови; а якбуло стерпіти, коли на якомусь дипломатичному прийомі вона бовкнула, що вжевтомилася просити господа бога, аби швидше скинули її сина, бо їй важко жити впрезидентському палаці: “тут тебе весь час наче напоказ виставляють!..” - вонасказала це так само безпосередньо, як одного разу в день національного святапропхалася з повним кошиком порожніх пляшок крізь почесну варту, підійшла до президентськоголімузина, який от-от мав відкрити урочистий парад під бурхливі оплески, середзливи квітів та військових маршів, і тицьнула кошик у вікно автомобіля,гукнувши синові: “раз ти вже їдеш у той бік, здай заодно пляшки в крамниці нарозі!..” - бідолашна мати! їй бракувало чуття історичного моменту, це всімстало ясно на банкеті, коли ми святкували висадку морських піхотинців адміралаХіггінсона, - вперше побачивши сина в парадному мундирі з золотими медалями нагрудях, в атласних рукавичках, які він відтоді носив до кінця днів своїх,Бендісьйон Альварадо, не тямлячи себе од материнської гордості, вигукнула привсьому дипломатичному корпусі: “божечку, аби ж я знала, що мій синочок станепрезидентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!..” - вона такосоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, врозкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливоїночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столикомшикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо невподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: “через нього мені здається, щоя - жінка папи римського!” - їй більше припали до смаку кімнати для прислуги,там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, - вонапоставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбанійкомірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкулялимоскіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло звеличезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури,в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, аБендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволгі жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинцітримають у президентському палаці, “так далеко від матері, і нема в ньогодбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя йтурбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу,ви подумайте тільки, - служити президентом республіки за якісь там нещаснітриста песо на місяць, бідна моя дитина!..” Вона знала, що каже, бо син щоднянавідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, - він приносивматері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як товажко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йомудоводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційнівласті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навітьнедоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів допалацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, - вони навіть непривіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою - простов нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували нанього через перекладача “ану відійди!” - і він слухняно відходив, - “не застуй!”- і він намагався на застувати - “не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!” -він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, щотільки можна, навіть освітлюваність балкона, - але це ще було півбіди: вонивигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що цірахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, щоіноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула,як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, - їй такбуло жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їхлементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушенихпогроз служниці: “одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашійматері!...” Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони ажнадсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіннянетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і нероздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як вінплаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів підкудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря -наче розплавлене скло, - “бідна моя дитина!..” Таке нужденне животіння тривалодоти, доки окупаційні війська не покинули країни, - їх так налякала чума, щовони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібралибудиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери,вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими,згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вонитут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі,висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, -залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночамиблукав привид адмірала - того самого, що пропав безвісти під час шторму; але,перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все своє райське причандалля длякишенькових війн, вони нагородили президента “Медаллю Доброї Злагоди”,вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щобувесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, якти впораєшся без нас!” - “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..”- і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряженийзайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази,задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволивпольоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, -і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцямикольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпакна поверженого дракона загарбників, - “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю,хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цюнесталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадкив часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшисьіз недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тількиїї слухав, як це принизливо - бути матір’ю президента і не мати нічого, окрімякоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить уроззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ніклаптика землі, для могили - й то нема, і це після того, як він стільки роківодслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” - так вона продовжувала бідкатися,не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як тобуло раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він такзмінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, начесин старіший за неї, - він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вонапомічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення продійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадонараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, адочка, - надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками,і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всіпокупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок івитягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь,які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел - вінлітає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна,- якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайнихчерепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко,бачиш, як добре бути багатієм!..” - але мати зовсім не поділяла його захвату,вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серцестискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далосявзнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі,- “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли владаєдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні,її можна і побачити, й помацати, - а тоді вона була, як риба сабало, і недавалася в руки”, - пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і їїздоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йомускинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господьйого душу разом із його светоніївськими требниками[6]латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду засвої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних ізкраїни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявившибезапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, - “заради цьогоми проливали кров!” - вони були абсолютними монархами на своїх землях:установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали своїпаперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму - кітеліз золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашеніплюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, - все те було скопійоване здавніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною донього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили допрезидентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бовітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!”- вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку направах мирних поборів вимагали дорогою - скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводилисвою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ногиганчір’ям, і ледве вміли зв’язати два слова християнською мовою, зате спритношахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палацскидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, начерозлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтківмеблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки імов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку,намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьомубедламу, - тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніхгероїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загидженийцим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярськихбаталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи,сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона йпояснювала: “ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені наморському дні”, - а вони тільки реготалися: “подумаєш, якісь там витребенькибагатіїв!” - і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яказавадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, “коли ясвяткував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку вінштуку нам утне”, - генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгіммундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був беззброї, “як і поклявся мені честю солдата”, в супроводі своєї охорони - французькихдезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій - генералАдріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів,ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїхохоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер,а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвальнокивав головою: “чудово!” - примовляв він, - “добряче витанцьовують цієвропейські дженджики”, - примовляв він, - “кожному своє”, - примовляв він,забутий усіма в своєму кріслі, - “ніхто, крім мене, й не завважив, що один зйого людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очахбуряковіє; щоразу, як відрижка підступала йому до горла, він, спітнілий,розстібав верхній ґудзик кітеля та аж схлипував, позіхаючи, матусю, - і раптому перерві між танцями, насилу зіп’явшись на рівні ноги, розстібнув кітель, атоді заходився розстібувати й ширінку, і ну поливати напахчені декольте дам;він, як п’яний солдат, замочив їдкою сечею ніжні муслінові пелени, парчевікорсажі, страусові віяла, - такий переполох зчинився, а він знай собі виспівує,наче так і треба: “о пані, гляньте, я страждаю, кохаючи, і під вікном трояндиніжні поливаю!..” - і ніхто не зважився втихомирити його, навіть я сам, бо ябув сильніший за кожного з них поодинці, проте набагато слабкіший, аніж їхдвоє, коли б вони змовилися між собою”, - навіть він сам усе ще не здогадувався,що це тільки він бачить усіх наскрізь, але ніхто не спроможний розгадатипотаємних думок скам’янілого старого, ніхто не здатний осягти глибини йогоспокою, обачності й незрівнянного довготерпіння: ми бачили тільки його похмуріочі, міцно стулені губи, руку, як у цнотливої панночки, - та рука навіть нездригнулася на ефесі шаблі, коли одного страшного полудня йому доповіли, щогенерал Нарсісо Лопес напився до чортиків рому та горілки, причепився увбиральні до якогось капрала з президентської охорони і, повівшися з ним, яксправжня повія, примусив робити всякі неприродні штуки, а потім плакав од болю,злості й приниження, блював навкарачки у смердючій вбиральні, а коли прийшов дотями, згріб красеня-капрала й приштрикнув його пікою, наче метелика, до стіни вконференц-залі, просто посеред квітчастого гобелена, і ніхто не наважувавсязняти сердегу днів зо три; він же тільки стежив за своїми колишніми товаришамипо зброї, зовсім не втручаючись у їхнє життя, певний, що вони самі знищать однеодного, - і справді, згодом йому доповіли, що генерала Хесукрісто Санчесазабили стільцями його ж таки охоронці: вони мусили це зробити, коли в генералапочався напад сказу після того, як його покусав кіт, - і треба ж було такомустатися, от бідолаха; він тільки на якусь мить облишив грати в доміно, колийому прошепотіли на вухо, що генерал Лотаріо Серено втонув, бо під ним ні зтого ні з сього сконав кінь, на якому генерал перепливав річку, - от бідолаха;він і оком не змигнув, коли його повідомили, що генерал Нарсісо Лопес встромивсобі в задницю динамітний заряд і підірвав себе з усіма тельбухами, бо нічогоне міг з собою вдіяти через свій непереборний потяг до гомосексуалізму; і вінзнову сказав тільки: “от бідолаха”, - так, ніби не мав ніякого стосунку до тих безславнихсмертей; щоразу він віддавав однаковий наказ про посмертне вшанування,проголошував усіх небіжчиків мучениками, які загинули під час виконанняслужбових обов’язків, і справляв їм однаково пишний похорон у національномупантеоні, “бо вітчизна без героїв - це все одно, що оселя без дверей”, - казаввін; і коли у всій країні зосталося всього-на-всього шестеро генералів - йогосоратників, він запросив їх до президентського палацу на свій день народження,на приятельську вечірку запросив усіх, навіть найтемнішого і найпідступнішого зних - генерала Хасінто Альгарабіа, який хизувався тим, що мав сина зі своєювласною матір’ю і пив лише деревний спирт, змішаний з порохом; вони сиділи самів бенкетній залі - “як за кращих часів, мій генерале”, - справжні побратими,неозброєні, але з охороною, яка чатувала в сусідній залі, і кожен приніс цілукупу подарунків - “для єдиного з-поміж нас, який усіх нас розуміє”, - казаливони, маючи на увазі те, що він один умів тримати їх у руках; йому одномувдалося виманити з лігва на плоскогір’ї легендарного генерала Сатурно Сантоса,чистокровного індіанця, нехрещеного, який завжди ходив босий, - “хай я сучийсин буду, мій генерале, - ми, справжні мужчини, не можемо дихати, якщо невідчуваємо землі!” - за одяг йому правила вибивна тканина, яскраво розмальованахимерними звірами; як і завжди, він прийшов без охорони, овіяний похмуроюславою, озброєний лише мачете, що його відмовився зняти з пояса, бо це, мовляв,не зброя, а знаряддя праці, - “він приніс мені в подарунок орла, прирученогодля людських воєн, і приніс арфу, матусю, священний інструмент, звуки якоговідвертають бурю і прискорюють достигання врожаю, - генерал Сатурно Сантос гравна арфі так майстерно і так щиро, що збудив у наших серцях тугу за жахливиминочами війни, нас розтривожив дух коростявого пса війни, наші душі краяласолдатська пісня про золотий човен, який має нас перевезти, ми ревно співали їївсі хором, матусю: “у сльозах прийшов я з мосту”, - вони співали, уминаючиіндика зі сливами та півпоросяти, дудлячи з персональних пляшок, кожен - свійвласний напій, - всі, окрім нього самого та генерала Сатурно Сантоса: ці двоєне скуштували за свій вік навіть краплі лікеру, не палили і їли якраз стільки,скільки було необхідно; “вони всі гуртом співали вранці на мою честь псалмицаря Давида, співали, плачучи, всіх тих пісень, що їх ми горлали в днінародження до того, як консул Хейнеман приніс мені новинку - фонограф з трубкоюта циліндром, на якому була записана пісня “Happy birthday!”[7]; вониспівали - напівсонні, п’яні, як квачі, вже й забувши про сумного старигана,який опівночі з лампою за давньою казарменою звичкою пішов оглянути перед сномпалац і, повертаючись зі свого обходу, востаннє побачив шістьох генералів, якіспали, обнявшись, покотом на долівці бенкетної зали, сумирні та безтурботні, ап’ятеро охоронців стерегли їхній сон, не спускаючи одне з одного очей, богенерали хоч і спали обнявшись, проте і вві сні боялися своїх друзяк майже таксамо, як кожен із них боявся його, а він боявся б навіть двох із них, якби вонираптом злигалися; він повісив лампу біля дверей, зачинився у спальні на тризамки, три засуви і три защіпки і влігся просто на підлозі, долілиць, підклавшипід голову правицю замість подушки, - і тої ж миті увесь палац аж задвигтів: тоодночасно вистрелили охоронці - “раз, чорти б їх узяли, без зайвого шуму, безніякого лементу, і вдруге, отак, та й по всьому”, - і запала тиша, зоставсятільки пороховий дим, зостався він сам, назавжди звільнений од тривог про владувідтоді, коли вдосвіта побачив своїх ординарців, які чалапали кривавою тваннюбенкетної зали, коли побачив свою матір Бендісьйон Альварадо, приголомшену, вцілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном тапопелом, сеньйоре!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували,і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти,щоб приховати розміри цього кривавого побоїща останніх спадкоємців нашої війни,які, згідно офіційних повідомлень, були перебиті власною ж таки, знавіснілоюзненацька охороною; після єпископської відправи їхні тіла, загорнуті в державніпрапори, переповнили пантеон національних героїв, адже ні одна жива душа,навіть з охоронців, не вирвалася з тієї кривавої пастки, - “ніхто, мійгенерале, один тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїмиладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанськіхитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мійгенерале, або ж у ставок чи в грім”, - і він пересвідчився, що це таки булаправда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минулеріздво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсімне там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїхворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею,плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику йогопереслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував неприпиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьохроків, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихосьлюдей - з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни віннабачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брелипід дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдинимчоловіком - той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, “і скидався напосланця божого, мій генерале”, - і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: “цевін, хай йому дідько!” - і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос,пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий іпохмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, - але і в цьомужалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантосвідтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що він наказав зупинити поїзд навпроти тогосумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, - усічкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора,зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, - в один мент не стало нідуші, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючидержак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, якийз’явився на приступці вагона - в полотняному мундирі без ступеневих знаків,неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” -він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла - черезхвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-блідесяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною внебіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто булопротивитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підставі ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йомусхожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінуєтебе!” - бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя -дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і укліннопопросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале,поки в цих руках ще співатиме мачете”, - і він дав згоду: “гаразд, будеш моїмохоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою - ніколи не стояти в мене за спиною”,- він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири рукиоббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентськукарету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, адружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосулягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїхнічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч зпримарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядяхвід своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже неспівало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте менесвоєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, - але він дав СатурноСантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати дорідного плоскогір’я, в селище конокрадів, - він і сам не міг стримати сліз, колигенерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настаєчас, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, - що тут ужевдієш!..” Хто- хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість,з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою вінрозтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувалов дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю,накидали йому свій крам - різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити,не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона жпродавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти заразживеш у розкошах, - казала вона, - але ж ти подумай про завтрашній день! Я нехочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутимсомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла,на якому ти поки що сидиш, - якби ж ти хоч умів співати або був архієпископомчи моряком, а то - всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, -вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їхніхто не знайшов, - на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещаснимпрезидентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, всвоєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “гляньу це дзеркало”, - казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи їїсвоєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довгежиття Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькаютьгроші на базарі, а часом і не обідала - заради економії; і ніхто не наважувавсясказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі,бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписувавна її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченнихстад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: коженкорабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальнимиводами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самоїсмерті, - так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такийбезпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитисясвоїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: БендісьйонАльварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була вкраїні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своєблагодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилалипідлабузники, - окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї ідовгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваноїсмерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не черезпідземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученикаЕракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галаснавколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі,але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядовізасідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він,обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і,заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками,балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі якодин у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, - він слухавцивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх зміркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми,а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади,неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” - ізненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, - але він, не розплющуючиочей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” - і хропів собі далі, а вонипродовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете,один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всідо дідька, справі кінець!” - і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руціта ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами інарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте,однаково я тут хазяїн!” - він більше не допитувався, люблять його чи нелюблять: “ну його к бісу!” - а привселюдно перерізав стрічки на урочистихвідкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і вспокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїмвірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем - міністром охорони здоров’я:тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободиякому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, - і саме вонизважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками,дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом СобачихБійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану;це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, боїх тут роздягали догола, а їхні автомобілі розбирали на частини в одну мить;варто було якомусь нещасному віслюкові заблудитися і втрапити сюди - назадвибирався вже лантух із кістками; тут їли дітей багачів, “їх підсмажували, мійгенерале, і продавали на базарі, - буцімто свинячу ковбасу, подумайте лишень!” -отож саме тут народилася й жила Мануела Санчес, нагідка серед звалища: “їїнеймовірна врода дивує вітчизну, мій генерале!” - і ця новина заінтригувалайого: “якщо ви кажете правду, то я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму знею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газетах - біднякамтаке до вподоби”. Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родрігоде Агіляру, що ця королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще йтанцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч мануел санчес, у вбранні німфиз мусліновими шлярками, в позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, зтрояндою в руці, - до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справдібула зі щирого золота, а коли він запропонував їй усе, чого вона тількизабажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у КварталіСобачих Бійок, отож він доводить до відома, що востаннє зважає на їхніклопотання: “хай йому чорт, я більше не збираюся теревенити з голодранцями!” - івін, не догравши партії, грюкнув дверима; зачувши вісім металевих ударів, давкоровам корму і підібрав кізяки, обійшов увесь дім з тарілкою в руці, жуючи находу тушковане м’ясо з квасолею, рисом та скибками зеленого банана, перелічиввартових, починаючи від головних воріт палацу і до спальні, - всі чотирнадцятьбули на своїх постах, перевірив, де решта його особистих охоронців, - ті гралив доміно у першому патіо, пересвідчився, що прокажені вже повкладалися спатипоміж трояндових кущів, а паралітики - на сходах; пробило дев’яту; він поставивтарілку з недоїденою вечерею на перше-ліпше підвіконня і невдовзі був уже взатхлому бараці наложниць, котрі спали по троє на одному ліжку, кожна зі своїмидітьми, - він заліз в одну таку купу тіл, од яких тхнуло вчорашньою стравою,відсунув дві голови в один бік і шість ніг та три руки в другий і, не питаючи,де тут хто, взяв котрусь із жінок, - та навіть не прокинулась, тільки зсусіднього ліжка чийсь голос сонно промимрив: “не спішіть так, генерале, дітейперелякаєте”; потім він повернувся в палац, перевірив шпінгалети усіх двадцятитрьох вікон, підпалив сухі коров’ячі кізяки, розклавши їх через кожні п’ятьметрів від вестибюля до своїх покоїв, і, вдихнувши запах диму, пригадавнеймовірно далеке дитинство, яке вже й ледве чи могло бути його дитинством, - колиповалив дим, воно на мить спливло в пам’яті і тут-таки забулося назавжди; потімвін пройшов тією ж дорогою у зворотному напрямку, до вестибюля, погасив світлота запнув на ніч полотняним ганчір’ям клітки з поснулими птахами, а заодно йпорахував, - кліток було сорок вісім; він знову обійшов дім з лампою в руці,побачив у дзеркалах себе самого: аж чотирнадцять генералів брело з засвіченоюлампою; прибило десяту; все було гаразд, він повернувся до спаленьпрезидентської охорони, погасив там світло: “на добраніч, сеньйори!”; оглянувканцелярії на нижньому поверсі, приймальні, вбиральні, зазирнув за штори, підстоли - ніде нікого не було; тоді він витяг низку ключів, кожен з яких мігвідрізнити навпомацки, і позачиняв канцелярії, піднявся нагору, перевіривкімнату за кімнатою і замкнув усі двері на ключ, дістав зі схованки,влаштованої за однією з картин, сулію меду і з’їв дві ложки перед сном,згадуючи свою матір Бендісьйон Альварадо, яка спала важким прощальним сном усвоєму будинку, серед меліси та материнки, - лежала на боці, опустивши долу,наче неживу, свою руку малярки пташок, і від того здавалася мертвою; “надобраніч, матусю!” - сказав він, - “на добраніч, синку!” - озвалася крізь сонБендісьйон Альварадо; тоді він почепив на гачок біля своєї спальні лампу, якузвичайно вішав на двері, наказавши раз і назавжди, щоб її ніколи не гасили, - вінміг скористатися нею, якби раптом довелося втікати; пробило одинадцяту; вінвостаннє, уже в темряві, оглянув дім - чи, бува, не прокрався хтось, гадаючи,що він спить; він ішов крізь перебіжні світанки - зелені спалахи маяка,залишаючи по собі зоряну куряву - слід мерехтливої зірочки своєї золотоїостроги; поміж двома відблисками він побачив прокаженого, який спав на ногах, -либонь, заблудився, - він заступив йому шлях і повів його в пітьмі, неторкаючись до нього, освітлюючи дорогу вогнем свого безсоння; залишившипрокаженого серед трояндових кущів, він знову перерахував у темряві вартових іповернувся до спальні; йдучи повз вікна, побачив у кожному однаковісіньке море,квітневе Карибське море, - він глянув на море двадцять три рази підряд: вонобуло, як завжди у квітні, схоже на золотаву драговину; пробило дванадцяту;разом з останнім ударом він відчув пронизливий жах, подібний до тихого свистувсередині своєї грижі, - цей звук заповнив усе, він став і світом, і вітчизною;зачинивши двері на три замки, три засуви і три защіпки, він помочився впереносний пісуар, - насилу видушив з себе дві краплі, чотири краплі, сімтрудних крапель, упав долілиць на підлогу і відразу ж заснув; йому нічого неснилося, а за чверть до третьої він прокинувся, увесь мокрий від поту,тремтячи, як у лихоманці: йому здалося крізь сон, що хтось дивиться на нього, -хтось зумів увійти сюди, не відсуваючи засувів: “хто тут?” - спитався він, аленікого не було; він заплющив очі і, знову відчувши на собі чийсь погляд,розплющив їх, переляканий, - і побачив Мануелу Санчес, котра походжала йогоспальнею, Мануелу Санчес, котра увійшла, не відсуваючи засувів, бо могласамохіть проходити крізь які завгодно стіни, - “о Мануело Санчес, моя лихагодино, Мануело Санчес у мусліновій сукні, з жариною троянди в руці, з солодкимподихом, скажи мені, що це не ява, а марення! - благав він, - скажи, що це нети, скажи, що це смертельне зомління - не від твого солодкого подиху!..” - алето була вона, і то була її троянда, і її гаряче дихання, - сильніше й глибше,ніж дихання моря, воно, наче свавільний приплив, сповнювало пахощами йогоспальню: “Мануело Санчес, моє нещастя, ти, що не була позначена на моїй долоні,ані на моїй кавовій гущі, ні бодай у мисках з водами моєї смерті, не відбираймого повітря, мого сну, темряви цієї кімнати, куди зроду не заходила і неповинна була заходити жодна жінка, погаси цю троянду!” - квилив він, шукаючинавпомацки по стінах вимикача і натомість знаходячи тільки Мануелу Санчес, своєбожевілля: “хай тобі чорт, чого це я маю знаходити тебе, якщо я тебе не губив? Хочеш- візьми мій дім, забери всю вітчизну з її драконом, але дай мені увімкнутисвітло, скорпіоне моїх ночей, Мануело Санчес, моя грижо, суча дочко! - загорлаввін, гадаючи, що світло звільнить його від чаклунства, - заберіть її звідсіля,заберіть її геть від мене, жбурніть її в море з якорем на шиї, щоб вона нікогобільше не мучила сяйвом своєї троянди!” - криком кричав він з переляку вкоридорах, місячи в пітьмі коров’ячі кізяки і, спантеличений, питав себе, що жце скоїлося в світі, коли вже має бути восьма година, а в цьому притулку пройдусі ще й досі сплять: “ану вставати, сволото!” - заволав він, і скрізь миттюзасвітилися вогні, о третій ночі заграли зорю, сигнал підхопила портовафортеця, гарнізон Святого Ієроніма, інші казарми країни, - злякано забряжчалазброя, почувся шерех троянд, які розтуляли свої пелюстки, хоч нічна роса малавпасти лише через дві години; жінки, як сновиди, заходилися витрушувати килимипід зоряним небом, знімати ганчір’я з кліток зі сплячими птахами, міняти прив’яліквіти у вазах на нові, зірвані серед ночі; заметушилися муляри, поспіхомзводячи стіни і збиваючи з пантелику соняшники золотими сонцями з фольги,наліпленими на шибки, аби не було видно, що в небі й досі ніч, у домі - неділя,двадцять п’яте, а в морі - квітень; китайці-пральники, галасуючи, стягали зліжок останніх сплюхів, щоб забрати брудні простирадла, сліпі ясновидціпророкували: “кохання! кохання!” - там, де його й сліду не було, замороченіурядовці натикалися на курей, які вже неслися, ніби й для них настав понеділок,хоч по шухлядах архівів ще лежали вчорашні яйця; терміново скликали засіданняуряду, і в конференц-залі товкся ошелешений люд та гризлися пси, а він,засліплений цим раптовим днем, продирався крізь натовп нахабних підлабузників,які проголошували його рушієм світанку, верховодом часу та володарем світла, ітільки один офіцер з верховного командування одважився зупинити його увестибюлі й, виструнчившись, доповів: “мій генерале, зараз тільки п’ять хвилинна третю, чи то пак, на четверту”, - а він, зацідивши сміливцеві у вухо,заревів на всю горлянку, щоб увесь світ чув: “зараз восьма година, чорти б васухопили, я сказав - восьма!” Коли він прийшов до Бендісьйон Альварадо, таспитала: “ти звідки? чого це тебе наче тарантул укусив? чого ти вхопився засерце?” - а він, не сказавши ні слова, повалився в плетене крісло, прийнявруку, але зразу ж забувся і знову приклав її до грудей, тож БендісьйонАльварадо, тицьнувши його пензликом для розмальовування пташок, здивованоспитала, чи він, бува, не корчить із себе сина господнього, раз отак закочуєочі до неба та притуляє до грудей руку, і він знову промовчав, знічений, і,лайнувшись подумки, грюкнув дверима й пішов собі геть; він тинявся палацом,засунувши руки в кишені, - щоб не лізли, куди не слід, - і дивився у вікна: дощпатьоками стікав по місяцях зі сріблистого металу та зірках із фольги, якихпоналіплювали на шибки, аби о третій дня здавалося, ніби вже восьма вечора; вінпобачив закляклих вартових у патіо, сумне море і дощ Мануели Санчес у своємумісті, де її не було, побачив моторошно безлюдні покої, стільці, перекинутідогори ногами на столах, - і відчув неминучу самотність від однієї лише гадкипро ще одну ніч без неї: “хоч би забути той клятий вальс, це найболючіше!..” - зітхнуввін, і йому стало соромно перед самим собою; він не знав, куди подітибезпритульну руку, щоб не прикладати її до серця, і врешті-решт приклав її дозаколисаної дощем грижі: це було однаковісінько, бо вона мала ту ж саму форму,ту ж саму вагу, так само боліла, - це було так нестерпно, все одно, що триматина долоні власне живе серце, і тільки тепер він збагнув, чого то йому казали здавніх-давен, що серце, мовляв, - це третє яєчко, чорти б його взяли; відійшовшиод вікна, він заметався по конференц-залу, мордований болісним неспокоємдовічного президентства: йому було так зле, ніби десь там у душі застряла риб’ячакістка; блукаючи палацом, він забрів на засідання уряду і присилував себеслухати доповідь про фінансовий стан, як завжди, нічого не чуючи й не розуміючи,- ті балачки тільки наганяли на нього сон, - і раптом щось невловне промайнулов повітрі, міністр фінансів замовк, і всі як один утупилися в свого президента,розглядаючи його крізь щілини панцира, який тріснув од болю, і сам він побачивсебе, самотнього та беззахисного, край столу з горіхового дерева, та ажзатремтів од того, що його застукано зненацька в такому жалюгідному, як надовічного президента, стані: з рукою, притиснутою до серця; його життяспалахнуло на крижаних вуглинках доскіпливих, мов у ювеліра, очей міністраохорони здоров я: крутячи ланцюжок золотого кишенькового годинника, йогоприятель зазирав йому в самісіньке нутро; хтось мовив: “мабуть, шпигнуло”, - алевін уже опустив свою русалячу руку на стіл, - вона знову стала твердою відгніву, що його охопив, обличчя його знову набуло барви, і він виплюнув убивчийсловесний залп, і миттю нагадав їм, хто тут володар: “ви б хотіли, абишпигнуло, ач, сволота! продовжуйте!” - і вони знову заговорили, але думалитільки про те, що ж це з ним скоїлося - отак лютує! всі перешіптувалися,показуючи на нього пальцями: “ви тільки гляньте, з ним таки щось трапилося - вінхапається за серце, либонь, зовсім уже розклеївся”, - тихцем казали вони однеодному; поширилася чутка, ніби він звелів терміново викликати міністра охорониздоров’я і, поклавши на стіл свою правицю, що стала схожа на баранячу ногу,наказав йому: “відріж мені її, друже!” - так і сказав, принижений, зарюмсанийпрезидент; але міністр, мовляв, відмовився: “мій генерале, я не виконаю цьогонаказу, хай мене хоч і розстріляють, це питання принципу, мій генерале, я невартий вашої руки!..” Різних чуток про його стан щодень прибувало, а він тимчасом, як і раніше, відміряв на фермі молоко для казарм і дивився, як у небізаймається урочий ранок, як починається вівторок Мануели Санчес; він звелівповиганяти з розарію всіх прокажених, аби ними не тхнули троянди - “о, твоятроянда!”; ховався від людей, щоб ніхто, бува, не почув, як він наспівує: “зтобою танцював я вальс, про мене ти не забувай! і тільки смерть розлучить нас,о королево!” - з цією піснею він поринав у багно спалень своїх наложниць, щобхоч якось полегшити ті муки, і вперше за все своє довге життя квапливогокоханця зняв пута зі своїх інстинктів - гаяв час на дрібниці, раз по раззітхав, краючи душу навіть найжалюгіднішим жінкам, і ті з подиву сміялися втемряві: “заспокойтеся, мій генерале, - у ваші роки!..” - але йому було ясно,як божий день, що, пробуючи отак опиратися, він тільки дурить себе та марнуєчас, і кожен крок його самотності, кожне завмирання його подиху невблаганнонаближають той неминучий день, коли він подасться вимолювати ім’ям господньоїлюбові любов Мануели Санчес, шукати палац королеви на смітнику її жорстокогоцарства - серед Кварталу Собачих Бійок; він був у цивільному, без охорони, узвичайному автомобілі, який, чадячи смердючими газами, вислизнув з міста,заціпенілого в летаргічному сні сієсти, проминув азіатський гармидер торговихвуличок, - і він побачив величезне море Мануели Санчес, своєї згуби, побачивсамітного пелікана аж ген на обрії, побачив допотопні трамваї, які йшли до їїдому, і звелів замінити їх на нові жовті трамваї з матовими шибками, і щоб укожному було оксамитове сидіння для Мануели Санчес; він побачив пустельніпляжі, де вона купалася в неділю, і наказав поставити скрізь кабінки дляперевдягання, вивішувати різноколірні - залежно від погоди - прапорці,обгородити металевою сіткою персональний пляж Мануели Санчес; він побачив віллиз мармуровими терасами та замріяними луками - власність чотирнадцяти родин, якірозбагатіли з його ласки; йому впала в око найбільша вілла з водограями: “хочу,щоб ти жила тут для мене”, - подумав він, і віллу негайно забрали в хазяїв:доля світу вирішувалася, поки він снив з розплющеними очима на задньому сидіннідопотопного автомобіля; аж ось перестав віяти морський бриз, місто скінчилося,і в віконця авто увірвався диявольський гамір Кварталу Собачих Бійок, де вінопинився, сам незчувшись коли: “матінко моя, Бендісьйон Альварадо, та де ж цея? Не кидай мене напризволяще, допоможи мені!” - а втім, ніхто в цьомустовпотворінні не впізнавав його скорботних очей, немічних уст, знесиленої рукина грудях, не чув заспаного голосу патріарха в білому полотняному костюмі тазвичайному сомбреро, коли він, висунувшись крізь розбите віконце автомобіля,питався: “сеньйоро, де живе Мануела Санчес, моя ганьба, королева бідняків,дівчина з трояндою в руці?” - злякано запитував себе: “де ж ти можеш тут жити -тут, де наїжачені пси з закривавленими іклами та сатанинськими очима сплелися водин клубок, у цій багнюці собачого побоїська, де вони роздирають одне одногоНа шматки, звідки тікають, підібгавши хвіст і виючи на всю горлянку?  де ж твій солодкий подих серед цьогобезперервного гамору, суча дочко, мучителько моя, між цих п’яниць, якихносаками виганяють із пивничок? Де ти загубилася в цьому нескінченному вирікарнавалів, пахкого квіття, старого непотребу і маячні, в цьому споконвікубожевільному міфічному раю Чорного Адама і Хуансіто Трукупея[8], детхне жахливою ковбасою, біля якої навіть гроші чорніють? де ж твій дім середцих жовтих облуплених стін з фіолетовими, наче єпископська ряса, фризами, ззеленими, як папуги, вікнами, з блакитними перегородками, з підпорами,рожевими, ніби троянда в твоїй руці? котра година має бути у твоєму житті, якщоці негідники нехтують моїм наказом, що зараз третя година дня, а не восьмавчорашнього вечора, як може здатися в цьому пеклі? Чи ти між цих жінок, якікуняють у кріслах-гойдалках серед порожніх кімнат і, розставивши ноги,обмахуються подолом?..” - і він знову допитувався, висунувши голову з віконцямашини, де живе Мануела Санчес, його нестяма - в пінявій сукні в блискіткахдіамантів, у золотій діадемі, яку він подарував їй з нагоди перших роковинкоронації, - і нарешті обізвався хтось із натовпу: “а- а, я її знаю, сеньйоре,це та товстозада, що корчить із себе велику цяцю, вона живе отам, сеньйоре,отам-о”, - то був такий самий дім, як і інші навколо, так само крикливорозфарбований, з подвір’ям, загидженим собаками, - видно було, що хтось тутнедавно послизнувся; ця убога хатина здавалася йому чимось несусвітним, коливін згадав Мануелу Санчес у віце-королівському кріслі, - він ніяк не мігповірити, що це її оселя, але це й справді була вона: “матінко моя ріднесенька,Бендісьйон Альварадо, дай мені сили увійти, матусю, бо це таки вона!” - віндесять разів обійшов довкола квартал, поки набрався духу, потім тричі благальнопостукав у двері і став чекати під розпеченим дашком, не знаючи, чого це йомутак важко дихати: від палючого сонця чи від хвилювання; він ждав, навіть недумаючи про те, в якому становищі опинився, аж поки не вийшла мати МануелиСанчес та запросила його до прохолодної напівтемної вітальні сонного дому, якийзсередини здавався більшим, ніж знадвору; він увійшов до просторої, скромнообставленої кімнати, де чомусь тхнуло рибою, і, сівши на табуретку, розглядавмісце краху своїх надій, поки мати Мануели Санчес будила доньку; він побачивдавні сліди від дощових патьоків на стінах, поламаний диван, ще дві табуретки,а в кутку - піаніно без струн: “та й усе, і якого ж дідька було стількимучитись?..” - зітхав він; увійшла мати Мануели Санчес з кошиком для шитва йсіла собі плести мережива, а тим часом Мануела Санчес одягалася, зачісувалася,взувала свої найкращі туфлі, щоб прийняти як годиться неочікуваного гостя,цього дідугана, який розгублено питався: “де ж ти, Мануело Санчес, моя недоле? Яшукаю тебе і не знаходжу в цьому жебрацькому домі! Де твій солодкий подих середцього смороду недоїдків? Де твоя троянда, де твоє кохання? Звільни мене з цієїклятої катівні сумнівів!” - зітхав він, і ось вона постала у дверях, наче образіз сновидіння, відбитий у дзеркалі іншого сновидіння, - на ній була дешевасукня й стоптані туфлі, волосся вона сколола нашвидкуруч, та все одно вона буланайпрекрасніша і найгордовитіша жінка на землі, і троянда палала в її руці, - засліплений,він насилу спромігся вклонитися, коли вона з високо зведеною головоюпривіталася до нього: “хай вас бог береже, ваше превосходительство”, - і сілана диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, - “ітоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди,щоб він, бува, не помітив мого ляку, - без жалю розглядала я ці губи кажана, цінімі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву,безволосу шкіру - тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якійкрасувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала наколіні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не булонікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки,його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цюнайстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; вінобмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, - “огосподи, який же він похмурий!” - злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: “чиммаю служити вашому превосходительству?” - і він урочисто відповів: “я прийшовтільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит”. Він день у деньвідвідував її протягом багатьох місяців, завжди в мертві години спеки, тоді,коли раніше бував у Бендісьйон Альварадо: він сподівався обдурити цим службу безпеки- хай собі думають, ніби президент у матері, - але він не відав того, про щовже знав увесь світ, - що його охороняють, не спускаючи очей, причаєні згвинтівками в руках на дахах будинків снайпери Родріго де Агіляра, і що вони жтаки навмисне створюють на вулицях якесь пекельне безладдя, а потім, орудуючиприкладами, розганяють усіх, щоб ні одної живої душі не було з другої до п’ятоїгодини на тих вулицях, якими він мав проїжджати, - було наказано стріляти вкожного, хто хоч носа виткне на балкон, проте навіть найменш цікаві городянивстигали побачити президентський лімузин, перефарбований під таксі, встигалирозгледіти, що в машині сидить хтивий дідуган, перевдягнений у цивільне, - всіпомічали його бліде, наче в сироти, обличчя: то було лице людини, яка бачила насвоєму віку багато світанків, часто плакала потай і вже не зважала на те, щоподумають про руку, яка хапається за серце; схожий на сумного старезного звіра,він проїздив, а злі язики плескали йому вслід: “ви тільки гляньте - їй-богу,йому вадить спека, він задихається на цих закритих вулицях!” - і зрештою знескінченних балачок про його дивні хвороби випливла правда: всім стало відомо,що його сієста минає не в домі Бендісьйон Альварадо, а в напівтемній вітальніпотаємного затону Мануели Санчес, під невблаганним наглядом її матері, яка безперепочинку плете свої мережива, - це заради Мануели Санчес він засмучувавБендісьйон Альварадо, купуючи всілякі хитромудрі машини, це її він хотівспокусити дивовижею намагнічених голок, чарівними літніми сніговіями, яківигравали всередині кварцових прес-пап’є, різним астрономічним та аптекарськимприладдям, пірографами, манометрами, метрономами й гіроскопами, які вінскуповував по всіх усюдах, - всупереч умовлянням своєї матері, всупереч власнійскнарості, лише заради щастя потішитися тими цяцьками із Мануелою Санчес: вінпритуляв їй до вуха патріотичну мушлю, з якої линув не гомін моря, а військовімарші, що вславляли його режим, він підносив запаленого сірника до термометрів,аби вона бачила, як підіймається й опускається ртутний стовпчик його таємнихдумок, він дивився на Мануелу Санчес і не прохав у неї нічого, не виказувавсвоїх намірів, а тільки мовчки надокучав їй цими безглуздими подарунками,силкуючись висловити ними те, чого не спроможний був сказати словами, бо навітьнайніжніші свої почування він міг явити лише в наочних символах своєї могутньоївлади, як то було в день народження Мануели Санчес, коли він попросив їїрозчинити вікно: “я розчинила - і остовпіла від жаху, вгледівши, що зробили змого бідолашного Кварталу Собачих Бійок: я побачила вибілені дерев’янібудиночки з полотняними фіранками на вікнах та заквітчаними терасами, блакитнігазони з водограями, павичів, крижаний вітер отрутохімікатів”, - усе те буложалюгідною подобою колишніх резиденцій офіцерів окупаційних військ іспоруджувалося ночами, без зайвого шуму; всіх собак перебили, а колишніх - мешканцівкварталу, які просто не мали права жити поруч із королевою, повитягали з їхніхосель і відіслали гнити на інший смітник, - так потайки, протягом довгих ночей,побудували новий квартал Мануели Санчес: “щоб ти могла помилуватися ним у деньсвоїх іменин, ось він, королево, будь щаслива! дивися на ці розкоші влади,може, хоч це нарешті пом’якшить твою ввічливу непохитність, і ти не казатимешбільше: “не підсувайтеся так близько, ваше превосходительство, - при мамі...” -і він мусив слухатися, бо мати недремно охороняла доньчину честь, отож йомутільки й залишалося, що задихатися від пристрасті, давлячись люттю, та ще питиповільними старечими ковтками прохолодну фруктову воду милосердя, яку МануелаСанчес готувала, щоб напоїти спраглого; він терпів гострий біль у скронях, абитільки вона не здогадалася про його старечі болячки, “аби ти не полюбила мене зжалю, бо я зробив усе, що міг, заради того, щоб завоювати твоє кохання!” - вінбув такий самотній з нею, що й білий світ йому ставав немилий, - він мучився,силкуючись доторкнутися до неї бодай своїм подихом, поки механічний архангеллюдського зросту не пролітав покоями, “сповіщаючи своїм дзвоном, що настав мійсмертний час”, і він допивав останній ковток побачення, і ховав до шкатулоксвої цяцьки, щоб морська волога не роз’їла їх ущент: “одну тільки хвилинку,королево!” - і розлучався з нею аж до завтра, немов на ціле життя, - якась митьзоставалася йому, щоб востаннє глянути на недосяжну дівчину, котра, ледьзачувши дзвіночок архангела, заклякала на місці зі своєю мертвою трояндою впелені, очікуючи, коли він нарешті піде, і він ішов, прослизав у перших тіняхвечора, намагаючись приховати ганьбу, про яку вже давним-давно пащекували навулицях, - по всій країні ширилася безіменна пісенька, якої один він не чув, - папугий ті виспівували на всіх подвір’ях: “жони, погамуйте пал, виступає генерал,горне рученьку до серця, плаче - зле ж йому ведеться, рани завдано страшної,хто ж то підколов героя?” - від домашніх папуг цю пісеньку перейняли дикіпапуги, а відтак і сороки та арендахо[9] їхнізграї рознесли її по всіх усюдах - аж до віддалених кордонів його величезногопохмурого царства, і скрізь у небесах вітчизни зранку й до ночі лунала пісеньканезліченних перелітних хорів: “генерал - без охорони, сам вибльовує ухвали,задом видає закони”, - то була безконечна пісенька, бо всі, навіть папуги,додавали нові й нові куплети, глузуючи зі служб національної безпеки, яківибивалися з сил, намагаючись виловити кляту пісеньку: озброєні до зубіввійськові патрулі вдиралися в патіо й розстрілювали підривних папуг просто нажердинках або кидали їх живцем собакам; було оголошено стан облоги, щоб тількивикоренити вражу пісню, аби тільки ніхто не виявив того, що й так уже всізнали: це він, крадучись у сутінках, наче якийсь утікач, прослизав до палацу зчорного ходу, пробирався через кухні й зникав за димом кізякових вогнищ у своїхпокоях - “до завтра, королево!” - до четвертої години, коли він приходив увітальню Мануели Санчес, навантажений такою кількістю нечуваних подарунків, щоврешті-решт, аби мати де їх покласти, довелося зайняти сусідні будинки тазламати в них суміжні стіни, отож незабаром вітальня перетворилася наздоровенний темний сарай, де було повно годинників усіх епох, стоялирізноманітні грамофони - від найпримітивніших до найновітніших, із блискучоюмембраною; усякі швацькі машини - ручні, ножні й електричні; ціла гомеопатичнааптека, численні гальванометри, музичні шкатулки, апарати для оптичних фокусів,колекції засушених метеликів, гербарії азіатських рослин, обладнання дляфізіотерапевтичних кабінетів та фізкультурних залів, різне астрономічне,ортопедичне й природознавче приладдя, безліч ляльок, які могли імітувати людей,- завдяки механізмам, схованим усередині, - все те припадало пилом у забутихкімнатах, ніхто сюди не заходив навіть для того, щоб попідмітати: речізоставалися там, де їх колись поклали, і нікому не було до них діла, а найперше- Мануелі Санчес, якій саме життя остогидло “з тої чорної суботи, коли, на моєлихо, я стала королевою краси: для мене настав кінець світу!..” - всі їїкавалери один за одним повмирали наглою смертю від різних нечуваних хвороб,позникали безслідно всі подруги, і вона, не виходячи з власної домівки,опинилася в якомусь чужому кварталі, сама як перст, - вона потрапила в пасткудолі, не маючи мужності сказати нарешті “ні” чи “так” осоружномузалицяльникові, який чигав на неї зі своїм нужденним коханням, підстерігаючикожен найменший її намір, в поштивому заціпенінні дивився на неї, обмахувавсябілим сомбреро, спітнілий, такий відчужений від себе самого, що вона мимоволіпитала себе, чи справді він дивиться на неї, чи це тільки якась страшнагалюцинація, проте він існував: вона бачила, як він рухається, як смокчефруктову воду, як куняє зі склянкою в руці у плетеному кріслі надвечір, коли одмідного сюрчання цикад сутінки в залі стають дедалі густішими; вона чула, яквін хропе: “обережно, ваше превосходительство”, - озивалася вона, і тойздригався, а прокинувшись, бурмотів: “ні-ні, я не спав, королево, я тількизаплющив очі на часинку!..” - він і не помічав, що вона забрала в нього з руксклянку - аби не впустив, бува, уві сні; так вона відвертала його увагу, вдаючисьдо різних хитрощів, аж поки одного предивного дня він не прийшов до неї,задихаючись від збудження: “сьогодні я зроблю тобі найвеличніший у світідарунок, диво небесне, цієї ночі в шість хвилин на дванадцяту ти побачиш його,королево! тільки заради тебе!..” - а була то комета. Вона принесла нам одне знайбільших розчарувань, бо здавна ходили чутки, ніби життя йому відміряно не занормами людського часу, а за циклом обертання комети: йому, буцімто, судилосябачити її один раз, а не двічі, хай би там що патякали його лакузи в своїхзарозумілих пророцтвах, - отож ми чекали так, як чекають миті власногонародження, чекали на той листопадовий вечір, що буває раз у століття, коливесела музика, урочисті дзвони, святкові петарди вперше за сто років маливибухнути не для того, щоб прославляти його, а для того, щоб відсвяткуватиодинадцять металевих ударів, одинадцять ударів, які сповістять про кінець йоговіку, фатальну подію, якої він дожидався на пласкому даху будинку МануелиСанчес: він сидів поміж дівчиною та її матір’ю, натужно зітхаючи, аби ті непочули, як б’ється його серце під цим небом, заціпенілим від зловісногопередчуття, і вперше вбирав у себе нічне дихання Мануели Санчес, вільної, яквітер; нарешті здаля до нього долинув гуркіт барабанів, який летів навпереймилихові, прагнучи його відвернути, і він почув далеке голосіння, вулканічний гулпойнятих жахом людських юрмищ, які ставали навколішки перед цим моторошним,чужим для його влади створінням, котре було вічним супроти нього і малопереінакшити його вік; він відчув увесь тягар часу, за якусь мить спізнав усюглибину нещастя бути смертним - і побачив її: “ось вона, королево!..” - вигукнуввін, і це справді була вона, він упізнав її: вона мчала в інший край всесвіту,древніша за увесь наш світ, скорботна вогненна медуза з небо завбільшки, яка зкожною п’яддю свого польоту повертала мільйон років до їхнього витоку, і всіпочули її шурхіт, схожий на шелестіння фольгових пасом, усі побачили її сумнелице, повні сліз очі, крижаний отруйний слід її волосся, розкуйовдженого всімавітрами світового простору, - вона мчала, залишаючи по собі над світом потіксяючого пилу, зоряного сміття, світанків, спинених смоляними місяцями, тавулканічного попелу океанських кратерів, давніших від початків земного часу; “осьвона, королево, - бурмотів він, - дивись уважно, ми побачимо її знову лишечерез сто років”, - і вона перехрестилася, налякана, ще прекрасніша, ніжзавжди, у фосфоричному сяйві комети, волосся її було припорошене зоряним пилом,небесною мрякою, “і тоді, матусю моя Бендісьйон Альварадо, тоді сталосянеймовірне”: Мануела Санчес уздріла в небі безодню вічності і, намагаючисьучепитися за життя, простягнула руку в порожнечу, - і єдиною опорою, яку воназнайшла, була ненависна рука з президентським перснем, гаряча й гладенька рукахижака, випечена на повільному вогні влади. Мало кого схвилював старозавітнийполіт вогненної медузи, яка сполошила небесних оленів та обкурила вітчизнусяючим пилом, зоряним сміттям: навіть найбільші скептики чекали одного - тієїдовгожданої страхітливої смерті, яка мала знищити основи християнства йрозпочати епоху третього завіту, - але ми даремно прождали до світанку і,стомлені не так безсонною ніччю, як своїм чеканням, розійшлися по домівкахбуденними вже вулицями, на яких жінки вдосвіта замітали небесне сміття - єдине,що лишилося від комети; і навіть тоді ми ніяк не могли змиритися з думкою, щонасправді нічого не сталося, гірше того - ми самі стали жертвами новогоісторичного ошуканства, бо офіційні органи оголосили політ комети перемогоюрежиму над силами зла, спритно скориставшись такою вдалою нагодою спростувативсілякі вигадки про дивовижні недуги президента: тепер докази життєздатностінашого володаря були незаперечні; з цього приводу оновили гасла та обнародувалийого урочисте послання, в якому він висловив непохитну рішучість служитивітчизні на своєму посту й до наступного польоту комети; проте він майже неслухав музики та грому феєрверку, ніби вони зовсім його не стосувалися; таксамо не зворушив його й вірнопідданий лемент юрби, яка зібралася на Військовійплощі з величезними гаслами: “ВІЧНА СЛАВА НАЙДОСТОЙНІШОМУ! ХАЙ ВІН ЖИВЕ УВІКАХ! ХАЙ РОЗКАЖЕ ПРО ВСЕ НАЩАДКАМ!”; його не обходили навіть важливі державнісправи, - передоручивши все чиновникам, він мучився спогадами про те, як рукаМануели Санчес палала в його руці, і мріяв будь-що-будь пережити знову цющасливу мить - хай би заради цього й сама природа збилася зі свого шляху чизіпсувався всесвіт, дарма; він так жагуче прагнув цього, що врешті-рештпопросив своїх астрономів, аби ті винайшли якусь піротехнічну комету, летючузорю, світляного дракона, - словом, будь-який небесний прилад, доситьстрахітливий, щоб викликати в красуні запаморочення перед вічністю; астрономикинулися підраховувати та обчислювати, але тільки й спромоглися на повнесонячне затемнення: “наступної середи, о четвертій годині, мій генерале”, - івін мусив згодитися хоч на це; і серед білого дня настала справжнісінька ніч:засвітилися зірки, зів’яли квіти, посідали на сідало кури, заметалися звірі,захоплені зненацька ніччю, - не допоміг навіть їхній чудовий інстинктпередчуття, - а він у цей час вбирав у себе вечірнє дихання Мануели Санчес, якеставало нічним диханням, бо троянда в її руці в’янула, одурена темрявою; “осьвоно, королево, - мовив він, - це твоє затемнення, тільки твоє!” - але МануелаСанчес не казала ні слова, не торкалася його руки, не дихала, - вона здаваласятакою нереальною, що він не стримався і простягнув руку в темінь, щобдоторкнутися до неї, але не знайшов її; він пошукав навпомацки там, де щезберігся її запах, але її не було; тоді він почав шукати її по всьомувеличезному домі, обнишпорив усі закапелки, вдивляючись у пітьму очима сновиди,жалібно питаючи: “де ти, Мануело Санчес, моє нещастя, я шукаю і не знаходжутебе серед лихої ночі твого затемнення!.. де ж твоя безжальна рука, де твоятроянда?..” - він плив поночі, як заблуканий у невидимих водах водолаз,натикаючись то на доісторичних лангустів - гальванометри, то на раків - годинникиз музикою, то на крабів - ілюзіоністські прилади, але ніде не знаходив навітьїї солодкого подиху; тим часом темрява ефемерної ночі поволі розвіювалася, і вйого душі займалося світло правди, - в цей присмерковий досвіток шостої годинидня, в безлюдному домі, він відчув себе старішим за самого бога, такийпечальний і самотній, як ніколи, приречений на вічну самоту “в цьому світі безтебе, моя королево, загублена назавжди в загадковому затемненні, втрачена навіки вічні!” - бо вже ніколи за всі нескінченні роки своєї влади він не знайшовїї, Мануелу Санчес, свою погибель, намарне блукаючи лабіринтом її оселі: вонамовби розтанула серед ночі затемнення; потім йому доповідали, ніби хтось бачивїї на танцях у Пуерто-Ріко, - але то була не вона; згодом казали, що бачили їїсеред музик на веселих поминках Папа Монтеро[10], цьогошельми, цього клятого танцівника румби, - але й це була не вона; потім бачили,як вона витанцьовувала біля копалень у Барловенто, в Аракатаці, у вихоріпанамських барабанів, - але то все була не вона: “їй-богу, чорт її вхопив, мійгенерале!” - і якщо він тоді не вмер, то зовсім не через те, що йому забраклодля цього люті, а тому, що добре затямив: йому не судилося померти від кохання;він знав це ще з того дня на початку свого царювання, коли прийшов до ворожки,щоб та в мисці з водою знайшла розгадку його долі, розгадку, якої не було ні найого долоні, ані на картах, ні в кавовій гущі, ніде, - і лише в тому дзеркалівіщих вод він побачив її, вгледів себе самого, померлого природною смертю, увісні; він лежав так само, як у всі ночі свого довгого життя, - долілиць напідлозі сусідньої з конференц-залом канцелярії, підклавши під голову правицюзамість подушки, в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, іззолотою острогою на лівому закаблуці, і було йому щось між ста сімома й двістітридцятьма двома роками.