– Дякую, – хрипко каркнув Ленґдон.

– Отже, – почала вона діловитим тоном, – як вас звуть?

Він відповів не одразу:

– Роберт… Ленґдон.

Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.

– Де працюєте?

Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.

– Професор… історії мистецтва… і символіки. Гарвардський університет.

Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.

– Ви американець?

Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

– Річ у тім, що… – Жінка замовкла, вагаючись. – Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

– Я американець, – запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

– У вас щось болить?

– Голова, – відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

– Ви закричали й прокинулися, – сказала жінка. – Як ви гадаєте чому?

Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай – і знайдеш.

– Мені наснився кошмар.

– Про що?

Ленґдон розповів.

Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

– А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

– Гаразд, пане Ленґдон, – сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. – Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

Ленґдон на мить задумався.

– Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

– Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

– У массачусетській лікарні?

Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

– А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

– Ні, не треба. У мене нікого немає, – інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. – Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

– Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли те саме.

Вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».

– Мені здається, – озвалася жінка, – що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

– Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті – і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.

Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

– Пане Ленґдон, тривога – це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.

– Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, – пояснила вона, – і дещо вгамує біль. – Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. – У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть – і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи і потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

Він добре знав цю середньовічну споруду.

Вона була одна-єдина в усьому світі.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.

А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було одній голубці протуркотіти – і все пішло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.

«Невже я у Флоренції?»

У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».

– Щось трапилося?

Ленґдон отетеріло похитав головою.

– Я… я в Італії?

– От і добре, – сказала жінка. – Ви вже пригадуєте.

– Ні! – скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. – Просто я впізнав Палацо Веккіо.

Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

– Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською – мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.

«Agitato? Збуджений? – обурено подумав Ленґдон. – Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.