Ленґдон прогорнув слайди до лячного зображення м’язистого злого духа, що замахнувся здоровезним веслом на людей, а ті принишкли від страху.

– А це Дантів пекельний поромник Харон, який б’є веслом тих, хто зволікає на переправі.

Ленґдон перейшов до нового слайда, цього разу з другою деталлю Мікеланджелового «Судного дня» – чоловіком, якого розпинали на хресті.

– Це Аман, ворог юдеїв, котрого, згідно зі Святим Письмом, скарали на смерть через повішення. Однак у поемі Данте його розіп’яли на хресті. Як можна бачити в Сікстинській капелі, Мікеланджело віддав перевагу Дантовому варіанту, а не біблійному. – Ленґдон усміхнувся й пошепки додав: – Тільки папі римському не кажіть.

Аудиторія вибухнула сміхом.

– Дантове «Пекло» створило світ болю й страждань, який перевершував усі попередні людські уявлення, і цей твір у буквальному розумінні визначив наше сучасне бачення пекла. – Ленґдон зробив паузу. – І повірте мені, католицькій церкві є чимало за що дякувати Данте. Його «Пекло» лякало віруючих сторіччями і, без сумніву, потроїло відвідуваність церкви тими, кого переповнював страх.

Ленґдон увімкнув наступний слайд.

– А оце підводить нас до причини, через яку ми всі тут сьогодні зібралися.

Тепер на екрані з’явився заголовок лекції: «Божественний Данте: символи пекла».

– Дантове пекло – це ландшафт, настільки багатий на символізм, що я часто присвячую цій темі курс лекцій на цілий семестр. А сьогодні, на мою думку, не буде кращого способу розкрити символи Дантового «Пекла», як пройти пліч-о-пліч із самим поетом… крізь браму пекла.

Ленґдон підійшов до краю сцени й поглянув на публіку.

– Отже, якщо ми збираємося здійснити прогулянку крізь пекло, то я переконливо рекомендую скористатися мапою. І немає повнішої мапи Дантового пекла, аніж та, яку зобразив Сандро Боттічеллі.

Ленґдон торкнувся пульта, і перед публікою з’явилася відразлива «Мапа пекла». Він почув, як дехто аж застогнав, забачивши всілякі жахіття, що коїлися в лійкоподібній підземній порожнині.

– На відміну від інших художників, Боттічеллі був надзвичайно скрупульозний у відтворенні Дантового тексту. Насправді він провів стільки часу, читаючи Данте, що великий історик мистецтва Джорджо Вазарі стверджував, наче одержимість Боттічеллі творчістю Данте призвела до серйозних негараздів у житті художника. Мистець створив понад дві дюжини інших робіт, пов’язаних із Данте, але ця мапа є серед них найвідомішою.

Тоді Ленґдон повернувся й показав у лівий верхній кут полотна.

– Наша подорож почнеться он там, на поверхні землі, де ви можете бачити Данте в червоному одязі разом зі своїм гідом, Верґілієм; вони стоять обидва біля брами пекла. Звідти ми вирушимо в подорож униз, крізь дев’ять кіл Дантового пекла, і насамкінець опинимося лицем до лиця з…

Ленґдон швидко переключився на інший слайд – величезне збільшене зображення сатани, яким його показав Боттічеллі на цьому самому полотні. Страшний триголовий Люцифер поїдає трьох людей одночасно, по одному кожним ротом.

Аудиторія зойкнула.

– Стислий огляд майбутніх атракціонів, – пожартував Ленґдон. – Цей моторошний персонаж перебуває там, де сьогодні має завершитися наша подорож. Це дев’яте коло пекла, де мешкає сам сатана. Одначе… – Ленґдон зробив паузу, а потім продовжив: – Потрапити туди – це лише половина забави, тому повернімося трохи назад… до брами пекла, де наша подорож розпочнеться.

Ленґдон перейшов до наступного слайда – літографії Гюстава Доре, де був зображений темний, схожий на тунель вхід, вирубаний у торці стрімчака. Над входом виднівся напис: «Залиш надію той, хто сюди входить».

– Отже, – сказав Ленґдон з усмішкою. – Зайдімо?

Десь гучно заскреготали колеса, й аудиторія перед очима Ленґдона вмить розтанула. Він відчув, як сіпнувся вперед і зіштовхнувся зі спиною Сієнни, коли трицикл різко загальмував і зупинився посеред проспекту Макіавеллі.

У Ленґдона запаморочилося в голові; він і досі бачив двері пекла, що бовваніли перед ним. Коли ж він отямився, то побачив, де насправді опинився.

– Що сталося? – невдоволено спитав він.

Сієнна показала вперед, де на відстані трьохсот ярдів виднілася Порта Романа – старовинна кам’яна брама, що слугувала в’їздом до середньовічної Флоренції.

– Роберте, здається, у нас проблема.

Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.

«Хто тут, у біса, живе?»

Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.

– Агенте Брюдер? – гукнув із зали один із його підлеглих. – Гадаю, вам буде цікаво це побачити.

Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. «Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання».

Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

– Саме цією машиною він скористався, – сказав чоловік. – Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

Брюдер рушив до стола.

– Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, – сказав технар. – Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх – стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

– Хто це? – спитав шеф.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

– Ви навіть не повірите.

А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

«Мене зреклися», – подумала вона.

Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до агента-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра – це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися з життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

«Я виконувала це завдання цілий рік», – подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму – ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

Як по маслу… але до вчорашньої ночі.

І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.