– Ні, це мій піджак.

– А ти певен?

«На всі сто, чорт забирай, – подумав він. – Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі”». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

Облиште це шотландцям – нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

– Поглянь-но ось на це, – сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л., вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

– Я вірю тобі, – сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. – А тепер ти дивися сюди.

Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

– Що за чортівня?

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

– Її там раніше не було! – наполягав Ленґдон.

– Тоді, наскільки я розумію, ти й цього не бачив? – Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

Той отетеріло витріщився на нього.

– Ти знаєш, що це? – поцікавилася Сієнна.

– Ні… – відповів Ленґдон тремтливим голосом. – Ніколи не бачив нічого подібного.

– Що ж, на жаль, я знаю, що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.

Я – Привид?

Ходили чутки, що саме цей клієнт упродовж кількох останніх місяців страждав від психічного розладу, і, здавалося, це відео абсолютно невідпорно ці чутки підтверджувало.

Нолтон знав, що має два варіанти на вибір: або підготувати відео для завтрашнього оприлюднення, як і домовлено з клієнтом, або віднести його Начальнику нагору, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

«Утім, я й так знаю, що він мені скаже, – подумав Нолтон. Бо ніколи не був свідком того, як Начальник вдавався до дій, котрі суперечили обіцянці, даній клієнту. – Він накаже мені оприлюднити це відео… скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, і розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зі своїми сумнівами».

Нолтон знову зосередив увагу на відео, перемотав його до особливо бентежного місця – і перед ним знову з’явилася химерно освітлена печера, у якій плюскотала вода. На вологій стіні бовванів привид гуманоїда – високого чоловіка з довгим, як у птаха, дзьобом.

І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.

Тепер настала нова Темна доба.

Сторіччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: її населення – то була жалюгідна безладна юрма, що страждала від голоду й холоду, потонувши у власних гріхах і безпорадності. Воно нагадувало надміру зарослий ліс, задушений сухостоєм, ліс, що чекав на удар Божої блискавки, на іскру, яка нарешті запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостій і знову поверне сонячне світло здоровим кореням.

Вибракування – це природна процедура, до якої вдається Господь.

Спитайте в себе: «Що прийшло на зміну Чорній Смерті?»

Відповідь відома нам усім.

Ренесанс.

Відродження.

Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

Щоб потрапити до раю, людина має пройти крізь пекло.

Цього навчив нас Господь.

А ота срібноволоса неосвічена жінка має нахабство називати мене потворою. Невже вона й досі не зрозуміла математики майбутнього? Жахіть, які воно із собою принесе?

Я – Привид.

Я – ваш порятунок.

Тож я стою в цій печері, спрямувавши свій пильний погляд через лагуну, у якій не віддзеркалюються зорі. Тут, під водами затонулого палацу, тліє пекло.

Невдовзі воно вибухне полум’ям.

І коли це станеться, ніщо у світі не зможе його зупинити.

Предмет, який Ленґдон тримав у руці, був навдивовижу важким як для свого невеликого розміру. Тоненький та гладенький полірований металевий циліндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрів завдовжки й був заокруглений з країв, мов мініатюрна торпеда.

– Не поспішай викинути цю штуку чи гепнути нею об підлогу. Краще поглянь на неї з іншого боку. – Сієнна роблено всміхнулася. – Ти ж казав, що ти – професор із символів!

Ленґдон знову зосередився на рурці й покрутив її в руках, аж поки йому на очі не виплив яскраво-червоний символ, зображений на її поверхні.

Його тіло вмить напружилося.

Ленґдон знав, що лише жменька значущих символів має здатність вселяти миттєвий страх у свідомість людини. Але значок, який щойно трапився йому на очі, був, безперечно, першим у цьому обмеженому переліку. Відчувши тваринний страх, Ленґдон зреагував інстинктивно й миттєво: поклав рурку на стіл і опустився на стілець.

Сієнна кивнула.

– Отож-бо, я зреагувала так само.

Позначка на рурці була простою трибічною піктограмою.

Колись Ленґдон прочитав, що цей сумнозвісний символ розробила в 1960-х роках компанія «Доу кемікал», щоб замінити ним цілий набір безсилих та неефективних попереджувальних знаків, які були тоді у вжитку. Як і всі вдалі символи, ця піктограма вийшла простою, чіткою й легко відтворюваною. Кмітливо поєднавши в собі асоціації з усім – від клешень краба і до кидальних ножів ніндзя, цей сучасний символ біологічної небезпеки перетворився на всесвітньо відоме клеймо, котре передавало слово «небезпека» універсальною мовою.

– Ця маленька рурка є біоконтейнером, – сказала Сієнна. – Вона використовується для перевезення небезпечних речовин. Час від часу вони трапляються в нашій медичній галузі. Усередині – вставка з пінопласту, до якої можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У цьому ж разі, – вона показала на символ біологічної небезпеки, – мені здається, що там міститься смертоносна хімічна речовина, а може… вірус? – Сієнна зробила невелику паузу. – Перші віруси пропасниці Ебола були привезені з Африки в схожій рурці.

Але це було не те, про що хотілося почути Ленґдону.

– Якого біса воно потрапило до мого піджака?! Я – професор історії мистецтва, а не біології!

Моторошні видіння покручених тіл блискавкою промайнули в його свідомості… а над ними витала маска чуми.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Звідки б цей контейнер не взявся, – сказала Сієнна, – він зроблений за останнім словом техніки. Титан покритий шаром свинцю. Практично непроникний, навіть для радіації. Як на мене, то це казенна річ. – Вона показала на чорну пластинку збоку значка біонебезпеки; та була завбільшки з поштову марку. – Це для розпізнання відбитків пальців. Запобіжний засіб на той випадок, якщо цю штуку поцуплять або загублять. Такі рурки може відкрити лише конкретна особа.

Хоча Ленґдон і відчував, що його розум уже працює з нормальною швидкістю, він ще мав таке враження, що трохи недобирає. «Я носив при собі біометрично загерметизований контейнер».

– Коли я знайшла цю рурку в тебе в піджаку, мені захотілося таємно показати її лікареві Марконі, але я не мала такої змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твій палець до чорної пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вміст цієї рурки, тому…

– Мій палець?! – Ленґдон похитав головою. – Ця штука ніяк не може бути запрограмована на те, щоб її відмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про біохімію. Я ніколи не мав при собі нічого подібного.