– А ти впевнений?

Ленґдон був упевнений на всі сто. Він простягнув руку і приклав палець до чорної пластинки. Але не сталося нічого.

– Ось бачиш, я ж казав…

Титанова рурка гучно клацнула – і Ленґдон відсмикнув руку, наче обпік її. От зараза! Він витріщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама і з неї просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, він знову замкнувся.

Втративши дар мови, Ленґдон поглянув на Сієнну.

Молода лікарка знервовано зітхнула.

– Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.

Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.

– Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?

– А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?

– Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.

– А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?

Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.

– Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.

Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.

– Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є… непростим.

Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.

– Усе, що я знаю, Сієнно, – це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.

Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.

– Гаразд, я пропоную зробити ось що.

Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.

Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.

– Informazioni abbonati? – спитала Сієнна бездоганною італійською. – Per favore, può darmi il numero del Consolato аmericano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)

Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.

– Grazie mille (Дуже дякую), – сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефонним номером та свій мобільний.

– Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?

– Моя пам’ять у нормі, – відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.

«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».

Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.

Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.

– В екстреному випадку, – повідомив запис, – наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.

Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.

Знову почулися гудки.

– Consolato аmericano, – озвався втомлений голос. – Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)

– Lei parla inglese? (Ви говорите англійською?) – уточнив Ленґдон.

– Звісно, – відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. – Чим можу допомогти?

– Я – американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.

– Номер вашого паспорта, будь ласка, – сказав черговий і гучно позіхнув.

– Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.

Раптом черговий прокинувся.

– Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.

– Роберт Ленґдон.

У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.

Настала довга пауза.

– Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? – перепитав черговий.

– Саме так. І я потрапив у халепу.

– Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. – Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. – Залишайтеся на лінії.

– Стривайте, а ви не могли б сказати мені…

Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.

Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.

– Колінз слухає, – почувся хрипкий голос.

Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:

– Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я – американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?

Низький голос відповів йому без вагань:

– Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.

«У консульстві знають, що я тут?»

Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.

– Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.

Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.

– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?

Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

– Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.

– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?

– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.

– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?

«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.

– Так, пане. Та річ і досі при мені.

Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.

– Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.

І Колінз поклав слухавку.

Уперше після того, як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Головний біль несподівано вгамувався.

– Якісь шпигунські пристрасті та й годі, – сказала напівжартома Сієнна. – Ти що, таємний агент?

Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.

«Що ж тут відбувається?»

Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.