Сюзанна розгубилася.

– Це довга історія.

Вона кивнула на програму-«слідопит» на екрані.

– А я нікуди й не поспішаю.

Стретмор зітхнув і став походжати кімнатою.

– Вочевидь, були свідки смерті Танкадо. Поліцейський повідомив у морзі, що сьогодні вранці до поліції зателефонував якийсь охоплений панікою канадський турист і сказав, що в парку в якогось японця стався серцевий напад. Коли офіцер прибув на місце й застав там мертвого Танкадо, а поруч із ним – отого канадського туриста, то він викликав телефоном «швидку». Поки медики забирали тіло Танкадо до моргу, поліцейський спробував розпитати канадця про те, як усе сталося. Та дідок лише щось белькотів про перстень, який Танкадо віддав йому перед смертю.

Сюзанна скептично поглянула на боса.

– Танкадо віддав перстень?

– Так. Вочевидь, він тицяв цим перснем старому в обличчя – немов благаючи забрати його. Бо інакше яким чином дід зміг так добре його роздивитися? – Стретмор зупинився й різко обернувся.

– Старий сказав, що той перстень був гравірований – якимись літерами…

– Літерами?

– Еге ж, і, якщо вірити йому, напис був не англійською. – Стретмор очікувально скинув брови.

– Японською?

Стретмор похитав головою.

– Я теж спочатку так подумав. Але зверніть увагу ось на що: канадець поскаржився, що ті літери нічого конкретного не означали. Японські ієрогліфи неможливо сплутати з римською абеткою. А старий сказав, що той напис був таким, ніби по клавіатурі потопталася кішка.

Сюзанна розсміялася.

– Командире, невже ви й справді думаєте, що…

Але Стретмор перервав її:

– Сюзанно, це ж ясно, як божий день. Танкадо вигравірував пароль «Цифрової фортеці» на своєму персні. Золото – тривкий метал. Спатиме Танкадо, митиметься в душі чи їстиме – пароль буде при ньому, будь-якої миті готовий до негайного оприлюднення.

На обличчі Сюзанни відбився сумнів.

– На пальці? У всіх на виду?

– А чому б ні? Можна подумати, що кожен другий в Іспанії – талановитий шифрувальник. Та ніхто й гадки не матиме, що ті літери означають! До того ж, якщо цей пароль має стандартні шістдесят чотири біти, то навіть серед білого дня ніхто не зможе прочитати й запам’ятати всі шістдесят чотири символи.

Сюзанна спантеличено поглянула на боса.

– І Танкадо за кілька секунд до смерті віддав цей перстень незнайомцю? Чому?

– А дійсно чому? Як ви гадаєте? – примружився Стретмор.

Йому не довелося довго чекати. Сюзанна швидко збагнула, у чім річ, – і від здивування її очі широко розкрилися.

Стретмор кивнув.

– Танкадо намагався його спекатися. Він гадав, що це ми його вбили. Відчув, що помирає, і зробив логічний висновок, що це ми винні. Бо збіг обставин видавався аж надто підозрілим. Він припустив, що ми на нього вийшли й застосували отруту чи якийсь хімікат, скажімо, препарат повільної дії, що затримував серцеву діяльність. Він знав, що ми насмілимося вбити його тільки тоді, коли знайдемо Північну Дакоту.

По Сюзанниній спині побігли холодні мурашки.

– Ясна річ, – прошепотіла вона. – Танкадо подумав, що ми нейтралізували його страховий поліс і вирішили знищити і його.

Тепер Сюзанна все чітко зрозуміла. Серцевий напад стався так вчасно для АНБ, що Танкадо вирішив, що саме агентство і є винуватцем його смерті. Його передсмертним інстинктом було бажання помститися. Й Енсей віддав свій перстень – то була відчайдушна спроба оприлюднити пароль. А тепер – подумати тільки! – якийсь канадський турист, нічого не підозрюючи, став власником наймогутнішого шифрувального алгоритму в історії!

Сюзанна поволі набрала повні легені повітря й поставила очевидне запитання:

– І де ж тепер цей канадець?

Стретмор спохмурнів.

– У тім-то й проблема.

– Той поліцейський не знає, куди він подівся?

– Ні, не знає. Розповідь канадця видалася поліцейському абсурдною, тож він вирішив, що старий або перебуває в шоковому стані, або просто несповна розуму. Тому він посадив його на свій мотоцикл, щоб відвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, і впав з мотоцикла, не проїхавши й кількох футів. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.

– Що?! – аж задихнулася Сюзанна.

– Офіцер хотів відвезти його до шпиталю, але канадець оскаженів: сказав, що краще піде пішки до Канади, аніж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому поліцейський просто відвів старого до невеличкої громадської клініки біля парку й залишив його там для медогляду.

Сюзанна нахмурилася.

– Наскільки я розумію, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девід.

Девід Бекер ішов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будівля міської ради. Вона височіла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й білими кахлями азулехо. Арабські шпилі міськради та її тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своєї історії будівля пережила військові перевороти, пожежі та була свідком публічних страт через повішення, більшість туристів відвідували її тому, що в місцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англійців у фільмі «Лоуренс Аравійський». Для студії «Колумбія пікчерс» було набагато дешевше знімати фільм в Іспанії, аніж у Єгипті, тому мавританських мотивів у севільській архітектурі виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що він бачить Каїр.

Бекер перевів свій годинник «Сейко» на місцевий час: 9:10 пополудні – навіть не вечір за місцевими стандартами. Справжній іспанець ніколи не вечерятиме до заходу сонця, а ліниве андалузьке сонце рідко покидало небеса до десятої вечора.

Та Бекер у передвечірній спеці рухався крізь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливішим, аніж вранці. Його нові інструкції не залишали місця для хибного тлумачення: «Знайдіть канадця й заберіть перстень. Робіть усе можливе, але перстень – заберіть».

«Що ж там такого важливого в тому персні з гравірованими літерами? – подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. – Це ж АНБ – Ані про що Не Базікати».

На протилежному боці авеніда Ізабели було добре видно клініку з універсальним символом на даху: червоним хрестом у білому колі. Офіцер поліції залишив дідка там кілька годин тому. Зламана п’ясть і забита голова – ясна річ, що пацієнту вже встигли надати допомогу й виписали з лікарні. Бекер просто сподівався, що в клініці залишилася якась інформація – адреса місцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зі старим. Бекер сподівався, що йому поталанить: він застане канадця в клініці, забере в нього перстень і вирушить додому без подальших ускладнень.

Стретмор сказав Бекеру:

– Скористайтеся тими десятьма тисячами готівки, щоб викупити перстень – якщо виникне необхідність. Я потім відшкодую.

– У цьому немає потреби, – відказав Бекер. – Бо я збирався повернути ці гроші.

Він поїхав до Іспанії не через гроші, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був їй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побігеньки – це найменше, чим міг віддячити Бекер цьому чоловіку.

На жаль, цього ранку події розгортатися зовсім не так, як запланував Девід. Спочатку він мав намір зателефонувати Сюзанні з літака і все пояснити. Він хотів попросити пілота, щоб той зв’язався зі Стретмором по радіо й передав повідомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своїми сердечними проблемами.

Тричі Девід намагався зателефонувати Сюзанні сам: спершу – із замовклого мобільника під час польоту, потім – з таксофону в аеропорту і ще раз – із моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно – де ж вона може бути?» – подумалося Девіду. Він спромігся додзвонитися до її автовідповідача, але повідомлення не залишив: те, що він хотів сказати, для автовідповідача не призначалося.