Нарешті Стретмору урвався терпець. І він вибухнув.

– А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо мені потрібен союзник, а не слідчий! Я пережив жахливий ранок. Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидів отут біля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На світанку мені довелося проковтнути своє самолюбство й набрати номер телефону директора – мушу вам сказати, що я дійсно прагнув цієї розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кілька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадійно застарів. І застарів через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальників, на яку витрачаються мільярди доларів, не спромоглася розродитися чимось хоч віддалено схожим на цей алгоритм!» – І Стретмор хряснув кулаком по столу.

Сюзанна заклякла на місці, їй відняло мову. За десять років роботи вона лише кілька разів бачила, як бос гнівався, але жодного разу це не траплялося через неї.

Минуло кільканадцять секунд, але ніхто з них і слова не промовив. Нарешті Стретмор відкинувся на спинку крісла, і Сюзанна почула, як його дихання поволі повернулося до норми. А коли він нарешті заговорив, його голос звучав стримано й зловісно-спокійно.

– На жаль, – мовив він тихо, – виявилося, що директор перебуває в Південній Америці, де зустрічається з президентом Колумбії. Через те, що звідти він не зможе мені допомогти абсолютно нічим, я мав на вибір два варіанти: прохати його перервати візит і негайно повертатися або впоратися з кризою самотужки. – Запала довга тиша. Нарешті Стретмор підвів очі і стомлено поглянув на Сюзанну. Вираз його обличчя відразу ж пом’якшав. – Вибачте, Сюзанно. Я дуже втомився. Те, що тепер відбувається, – це кошмар, який став реальністю. Розумію, що ви злоститеся на мене через Девіда. Я не хотів, щоб ви дізналися про це в такий спосіб. Я гадав, що ви вже знаєте.

Почуття провини хвилею накотилося на Сюзанну.

– Я неадекватно відреагувала. Вибачте. Девід – це дійсно гарний вибір.

Стретмор відсторонено кивнув.

– Він повернеться сьогодні ввечері.

Сюзанна намагалася збагнути, що довелося пережити командиру: стрес, пов’язаний із моніторингом роботи «Транскоду», нескінченні чергування та зустрічі. Подейкували, що дружина, з якою він прожив тридцять років, збиралася покинути його. А на довершення – «Цифрова фортеця», найбільша загроза розвідувальній діяльності АНБ за всю його історію. І з усім цим бідоласі Стретмору доводилося справлятися самому. Не дивно, що він мав такий вигляд, що ось-ось зламається.

– Зважаючи на обставини, – мовила Сюзанна, – гадаю, що вам таки слід зателефонувати директору.

Стретмор похитав головою, і краплина поту, зірвавшись із його чола, впала на стіл.

– Я не збираюся ставити під загрозу безпеку директора або наражатися на витік інформації, розповідаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якої він наразі безсилий.

Сюзанна знала, що шеф має рацію. Навіть у такі моменти Стретмор зберігав ясність мислення.

– А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?

– Так, думав, – кивнув начальник. – Але вирішив цього не робити.

«Авжеж», – подумала Сюзанна. Вищі керівники АНБ мали право врегульовувати критичні ситуації в розвідувальній сфері самостійно, не ставлячи до відома представників виконавчої влади. АНБ було єдиною розвідувальною організацією Сполучених Штатів, яка мала абсолютний імунітет від будь-якої підзвітності федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волів творити свої розвідувальні чудеса на самоті.

– Командире, – заперечила вона. – Теперішня ситуація – надто складна й серйозна, щоб врегулювати її самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.

– Сюзанно, «Цифрова фортеця» таїть у собі серйозні потенційні наслідки для майбутнього нашої організації. Я не збираюся втаємничувати президента в обхід директора. Маємо кризу, і я нею займаюся. – Він задумливо окинув її поглядом. – Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. – На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. – І до того ж я не сам. У моїй команді – Сюзанна Флетчер.

У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликáла в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.

– Ви ж у моїй команді? – спитав Стретмор.

Сюзанна всміхнулася.

– Так, сер. У вашій. На сто відсотків.

– От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?

Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

– ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?

– Allí, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

– ¿Es todo? Це все?

– Sí.

Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.

Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.

Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.

Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»

Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.

Поліцейський штрикнув мерця в ногу.

– ¿Quien es? Хто це?

– Гадки не маю.

– Схожий на китайця.

«На японця», – подумав Бекер.

– Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?

Бекер байдуже кивнув.

– Мені сказали, що так.

Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.

– Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.

– Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.

Офіцер здивовано глянув на нього.

– Але ж ви щойно прибули!

– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.

Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.

– Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?

– Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.

– Значить, ви бачили Гіральду?

Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити – бачив.

– А як вам Алькасар?

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав – і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.

– Ну, і звісно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Він похований у нашому соборі.

Бекер здивовано підвів очі.

– Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.

– Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.

Бекер стенув плечима.

– Мабуть, того дня я пропустив уроки.

– Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.