Сюзанна перетнула ландшафтну терасу й увійшла до головного корпусу, проминула ще два внутрішні контрольно-пропускні пункти й нарешті опинилася в глухому тунелі, що вів до нового крила. На її шляху виросла будка зі сканером голосу.
Агентство національної безпеки (АНБ)
Шифрувальний відділ
Стороннім вхід заборонено
Озброєний охоронець підвів очі.
– Доброго дня, міс Флетчер.
Сюзанна зморено всміхнулася у відповідь.
– Привіт, Джоне.
– Не думав, що сьогодні вас побачу.
– Я й сама не думала. – Жінка нахилилася до параболічного мікрофона. «Сюзанна Флетчер», – чітко вимовила вона. Комп’ютер негайно підтвердив частотні характеристики її голосу; двері клацнули й відімкнулися. Сюзанна ввійшла всередину.
Охоронець із неприхованим захватом провів поглядом Сюзанну, коли та рушила далі по проходу. Він помітив, що її проникливі карі очі сьогодні трохи сумні, але на щоках палав свіжий рум’янець, а золотаво-каштанове волосся, що спадало на плечі, було наче щойно висушене й укладене феном. За нею линув легенький запах спеціальної присипки для волосся. Охоронець ковзнув очима вниз, вздовж її тендітного стану до білої блузки, крізь яку ледь проглядала вузенька смужечка бюстгальтера, а потім – до спідниці кольору хакі завдовжки до коліна. І нарешті зупинив свій погляд на ногах. Ногах Сюзанни Флетчер.
«Якось не віриться, що ці ноги належать дівчині, чий розумовий коефіцієнт сягає сто сімдесят одиниць», – подумав охоронець.
Він довго дивився їй услід, а коли Сюзанна щезла з виду, скрушно похитав головою.
Дійшовши до кінця тунелю, жінка вперлася в округлі склепінчасті двері з написом величезними літерами: «ШИФРУВАЛЬНИЙ ВІДДІЛ».
Вона зітхнула, простягнула руку до ніші з клавіатурою й набрала свій п’ятизначний пін-код. Через кілька секунд дванадцятитонна сталева плита почала обертатися. Сюзанна намагалася сконцентруватися, але думки вперто поверталися до НЬОГО.
До Девіда Бекера. До єдиного чоловіка, якого вона по-справжньому кохала. Наймолодший професор Джорджтаунського університету й блискучий фахівець з іноземних мов, він був мало не знаменитістю в науковому світі. Маючи вроджену ейдетичну пам’ять та любов до лінгвістики, Девід опанував шість азійських мов, а також іспанську, французьку та італійську. На його університетських лекціях з етимології та лінгвістики яблуку ніде було впасти, і він незмінно затримувався допізна, щоб відповісти на зливу запитань. Девід промовляв впевнено й з ентузіазмом, неначе й не помічав захоплених поглядів молодих студенток, вражених його талантом.
Девід був смаглявим і кремезним чоловіком тридцяти п’яти років, мав зелені очі, гострий погляд і такий само гострий розум. Його масивне підборіддя та правильні риси обличчя здавалися Сюзанні викарбуваними з мармуру. При зрості понад шість футів Девід рухався на майданчику для гри у сквош швидше за будь-кого зі своїх колег. Легко перемігши свого опонента, він зазвичай охолоджувався, встромивши голову у фонтанчик для питної води і змочуючи свою густу чорну чуприну. А потім, і досі з мокрим волоссям, частував переможеного фруктовою шипучкою та бубликом.
Як і всі молоді професори, Девід отримував в університеті скромну платню. Час від часу він заробляв додаткові гроші перекладами для державних установ у Вашинґтоні та його околицях, коли йому треба було сплатити за продовження членства у сквош-клубі чи перетягнути свою стару ракетку фірми «Данлоп». Саме під час такого приробітку він і познайомився із Сюзанною.
Якось ясним прохолодним ранком під час перерви в осінньому семестрі Бекер повернувся зі звичної пробіжки до своєї трикімнатної квартири в будівлі для професорсько-викладацького складу й побачив блимання телефонного автовідповідача. Сьорбаючи з пляшки апельсиновий сік, він прослухав повідомлення. Подібні тексти він отримував досить часто – то до нього зверталася державна установа з проханням попрацювати в них кілька годин перекладачем. Одне лиш було дивно: Бекер ніколи не чув про установу з такою назвою.
«Вона називається “Агентство національної безпеки”», – пояснював Девід кільком знайомим, намагаючись отримати додаткову інформацію.
Та відповідь щоразу була незмінною: «Ти, мабуть, хотів сказати “Рада національної безпеки”»?
Бекер про всяк випадок іще раз передивився повідомлення: «Та ні. Тут написано “Агентство”. АНБ».
«Не знаю, ніколи не чув про таке».
Бекер продивився телефонний довідник державних установ Сполучених Штатів і теж нічого не знайшов. Спантеличений професор зателефонував одному зі своїх старих знайомих, з яким колись грав у сквош, – колишньому політологу, тепер той працював дослідником у бібліотеці Конгресу США. І пояснення, яке він почув від свого приятеля, надзвичайно його вразило.
Виявилося, що АНБ таки існувало й було однією з найвпливовіших світових організацій. Уже понад півстоліття воно займалося збиранням електронних розвідувальних даних по всьому світі й захистом секретної інформації Сполучених Штатів. Лише три відсотки американців знали про його існування.
«АНБ розшифровується так: Агентство, якого Немає й не Було», – пожартував його знайомий.
З острахом та цікавістю Бекер прийняв запрошення загадкового агентства. І проїхав тридцять сім миль до його штаб-квартири, розташованої на вісімдесяти шести акрах лісистих пагорбів у Форт-Міді, що в штаті Меріленд. Коли професор пройшов крізь наскінченні контрольно-пропускні пункти і йому виписали шестигодинну гостьову перепустку з голограмою, провели до розкішно обставленого дослідницького відділу і сказали, що він займатиметься там «непрямою підтримкою» шифрувального відділу – елітної групи метикуватих математиків, відомих як дешифрувальники.
Упродовж першої години працівники шифрувального відділу, здавалося, не помічали присутності Бекера. Вони метушилися довкола величезного стола й розмовляли мовою, якої професор ніколи не чув. Лунали такі терміни, як поточний шифр, самопроріджувальний генератор, рюкзачний варіант, протокол із «нульовим знанням», точка однозначності тощо. Бекер тільки розгублено спостерігав і слухав. Шифрувальники писали якісь символи на папері для самописців, подовгу роздивлялися комп’ютерні роздруківки й безперервно звірялися з начебто безладним текстом, виведеним на екран угорі:
Нарешті один із працівників пояснив те, про що Бекер уже й сам почав здогадуватися. Отой безладний текст являв собою код – «шифротекст», у якому групи цифр та літер означали закодовані слова. Робота шифрувальника полягала в тому, щоб дослідити код і вилучити з нього початкове повідомлення – «відкритий текст». АНБ запросило Бекера, бо припускало, що початкове повідомлення було написане мандаринським діалектом китайської мови. Він мав прочитати це повідомлення після того, як працівники розшифрують його.
Дві години професор розбирався з нескінченним потоком мандаринських символів. Але щоразу, коли він видавав варіант перекладу, шифрувальники з відчаєм хитали головами. Було зрозуміло: їхній код не підходив. Бажаючи їм допомогти, Бекер зазначив, що всі ієрогліфи, які шифрувальники йому показували, мали одну спільну рису: вони також мали стосунок до японської абетки кандзі. І відразу в кімнаті запала тиша. Начальник – довготелесий чоловік на ім’я Моранте, який палив цигарку за цигаркою, – отетеріло витріщився на Бекера.
– Ви хочете сказати, що ці символи мають множинне значення?
Професор кивнув. І пояснив, що кандзі – то японське письмо на основі китайської ієрогліфіки. А переклад він здійснював мандаринською тому, що саме про це вони його просили.
– Господи милосердний! – кашлянув Моранте, поперхнувшись сигаретним димом. – Тоді працюйте з кандзі!
