Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вона зиркнула на Деніна, але потім знову повернулася поглядом до тарілки. Це було так сміховинно! Вона ледь не розреготалася істеричним сміхом. Але потім вона звернула увагу на тишу, що панувала в кімнаті, і тарілку витіснило зі свідомості бажання хоч якоїсь події. Монотонне капання кави лише підкреслювало тишу. Чому Ганс нічого робить? Нічого не каже? Вона поглянула на нього і розкрила була рота, щоб заговорити, але виявила, що язик відмовляється виконувати належні йому обов'язки. У горлі з'явився характерний біль, а рот став сухим і наче ворсистим. Вона тільки дивилася на Ганса й мовчала, а Ганс і собі мовчки дивився на неї.

Раптом тишу порушив різкий металічний брязкіт. Едіт скрикнула і швидко поглянула на стіл. То впала тарілка. Ганс зітхнув і наче прокинувся від сну. Брязкіт тарілки змусив їх прокинутися уже в абсолютно новому світі. І хижка втілювала собою цей новий світ, у якому їм відтепер судилося жити і рухатися. Стара ж хижка назавжди відійшла в минуле. Обрій життя став цілковито новим і незнайомим. Непередбачене накинуло своє чаклунство на обриси речей, змінивши їх перспективу, спотворивши цінності і перемішавши реальне та нереальне в химерну суміш, яка спантеличувала й лякала.

— Господи, Гансе! — такими були перші слова Едіт.

Ганс не відповів, а просто уставився на неї з виразом неймовірного жаху в очах. Потім поволі обвів поглядом кімнату, вперше помічаючи деталі. Після цього він надягнув капелюха і рушив до дверей.

— Ти куди? — спитала Едіт з наполегливою інтонацією, з болем усвідомлюючи відповідь на своє запитання.

Узявшись за дверну ручку, Ганс обернувся і сказав:

— Могили копати.

— Гансе, не залишай мене, — погляд її ковзнув по кімнаті, — не залишай мене з оцим.

— Могили все одно ж колись доведеться копати, — мовив він.

— Але і ти не знаєш — скільки, — з відчаєм заперечила Едіт. Помітивши його вагання, вона додала: — До того ж я піду з тобою і допоможу.

Ганс повернувся до столу і звичним рухом зняв зі свічки нагар. Потім вони разом усе ретельно обдивилися. І Гаркі, і Дачі були мертві. Їхні рани були жахливими, бо в них стріляли з рушниці майже впритул. Ганс не хотів підходити до Деніна, й Едіт самій довелося оглянути його.

— Він — не мертвий! — гукнула вона Гансу.

Той підійшов і поглянув згори вниз на убивцю.

— Що ти сказав? — спитала Едіт, почувши, як у чоловіка вирвався з горла якийсь нечленороздільний звук, схожий на гарчання.

— Я сказав, що це ганьба, що він і досі живий, — почулася відповідь.

Едіт схилилася над тілом убивці.

— Відійди, — хрипко наказав Ганс якимось дивним тоном.

Нараз відчувши тривогу, Едіт поглянула на чоловіка. Той підняв випущену Деніном рушницю і почав заганяти в неї набої.

— Що ти збираєшся робити? — скрикнула вона, швидко підводячись.

Ганс не відповів, натомість Едіт побачила, як він скинув рушницю до плеча. Швидко вхопившись за ствол, вона різко відвела його вгору.

Він спробував висмикнути рушницю, але вона ступила крок уперед і притиснулася до нього.

— Гансе, Гансе! Прокинься! — скрикнула Едіт. — Припини це божевілля!

— Він убив Дачі і Гаркі! — відповів чоловік. — І зараз я уб'ю його.

— Але так не можна, — заперечила вона. — Треба дотримуватися закону.

Ганс презирливо пхикнув, висловивши таким чином свою невіру в силу закону в цих краях, і холоднокровно й вперто повторив:

— Він убив Дачі і Гаркі.

Довго вона з ним сперечалася, але ця суперечка мала однобокий характер, бо Ганс обмежився тим, що знову й знову повторював один і той самий аргумент: «Він убив Дачі і Гаркі». Але Едіт нікуди було подітися від отриманого в дитинстві виховання та від поклику крові своїх нащадків. Вона успадкувала від них повагу до закону, тому в її розумінні правильна поведінка і полягала саме в дотриманні закону. Іншого праведного шляху в цій ситуації вона собі просто не уявляла. Для неї намагання Ганса взяти закон у свої власні руки було так само невиправдним, як і те, що скоїв Денін. Від двох зол добра не вийде, наполягала вона, і тому існував лише один спосіб покарання убивці — законний спосіб, визначений суспільством. Нарешті Ганс піддався на її умовляння.

— Гаразд, — погодився він. — Нехай буде по-твоєму. Але ось подивишся — завтра або післязавтра він уб'є тебе і мене.

Едіт похитала головою і простягла руку, щоб узяти рушницю. Ганс уже був віддав її, але потім завагався.

— Краще дай я уб'ю його, — благально сказав він.

Але Едіт знову похитала головою, і Ганс почав був віддавати рушницю, як двері розчинилися, і на порозі, не постукавши, з'явився індіанець. Не зморгнувши й оком, непроханий гість окинув поглядом картину, що йому відкрилася. Індіанцю вистачило одного побіжного погляду, щоб умістити у своїй свідомості мертвих і живих. На його обличчі не відбилося не лише подиву, а й звичайної цікавості. Для нього мертвого тіла Гаркі просто не існувало.

— Сильний вітер, — зауважив індіанець замість привітання. — Все добре? Дуже добре?

Ганс, і досі стискаючи рушницю, не мав ані найменшого сумніву, що скалічені трупи індіанець відніс на його рахунок. Він із благанням поглянув на дружину.

— Доброго ранку, Негуче, — сказала вона з явним зусиллям у голосі. — Ні, не дуже добре. Дуже погано. Велике лихо.

— Тоді піду, до побачення, дуже поспішати, — мовив індіанець і без найменшої ознаки поспіху, обережно обійшовши калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.

Чоловік і дружина поглянули одне на одного.

— Він думає, що то ми скоїли, — вжахнувся Ганс. — Що то скоїв я.

Якусь мить Едіт мовчала. А потім заговорила — стисло і по-діловому:

— Байдуже, що він думає. То буде потім. А наразі нам треба викопати дві могили. Але спочатку слід зв'язати Деніна, щоб він не втік.

Ганс відмовився торкатися убивці, й Едіт сама зв'язала його — ноги й руки. Після цього вони з Гансом вийшли надвір у сніг. Земля була такою мерзлою, що не піддавалася ударам кайла. Тоді вони зібрали дров, розчистили ділянку від снігу і на замерзлій поверхні розклали багаття. Воно горіло годину, і після цього земля розтанула на кілька дюймів углиб. Ганс та Едіт вигребли лопатами розталу багнюку і знову розклали багаття. Їхнє просування в глиб землі тривало зі швидкістю кількох дюймів на годину.

Це була тяжка й нестерпна праця. Через заметіль, що лютувала довкола, вогнище горіло мляво, а вітер пронизував їхню одіж і пробирав до кісток. Вони мало говорили, бо не давав вітер. Окрім спантеличених розмірковувань над мотивами вчинку Деніна, вони здебільшого мовчали, пригнічені жахом недавньої трагедії. О першій дня Ганс, поглянувши на хижку, оголосив, що він зголоднів.

— Ні, не зараз, Гансе, — запротестувала Едіт. — Після того, що сталося, я не можу отак просто піти в хижку і приготувати їжу.

О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею; але вона знову втримала його, і о четвертій дві могили були готові. Вони були мілкі, десь два фути завглибшки, але для свого призначення цілком придатні. Настала ніч. Ганс узяв санчата, і двох загиблих чоловіків потягли крізь темряву і бурю до їхньої крижаної усипальниці. Похоронна процесія була чим завгодно, але не пишно-церемоніальним видовищем. Сани вгрузали в глибокий сніг, і тягнути їх було важко. З учорашнього дня чоловік та дружина нічого не їли й ослабли від нервової напруги та фізичного виснаження. Вони не мали сили встояти проти вітру, і часом його пориви збивали їх з ніг. Кілька разів сани перекидалися, і їм доводилося знову класти на них їхній моторошний вантаж. Остання сотня футів до могил пролягала по крутосхилу, і Гансу та Едіт довелося долати його на всіх чотирьох, як собакам, перетворивши руки на лапи і вгрузаючи ними у сніг. При цьому все одно важкі сани двічі стягували їх донизу, і вони ковзали по схилу й падали до підніжжя — і живі, і мертві, — утворюючи моторошне плетиво з тіл, саней та мотузок.

— Завтра я поставлю на могилах дошки з їхніми іменами, — сказав Ганс, коли могили нарешті закидали.

43
{"b":"201374","o":1}