І раптом сталося непередбачене. Вони щойно сіли снідати. Хоча була вже восьма ранку (пізні сніданки стали звичними після припинення старательських робіт), трапезу освітлювала свічка, вставлена у пляшку. Едіт та Ганс сиділи на протилежних кінцях столу. З одного боку спинами до дверей сиділи Гаркі та Дачі. Місце напроти залишалося незайнятим. Денін іще не прийшов.

Ганс Нельсон поглянув на порожній стілець, повільно похитав головою і, зробивши незграбну спробу пожартувати, мовив:

— Майкл завжди першим устигав до столу. Дивно. Може, він захворів?

— А справді — де Майкл? — спитала Едіт.

— Прокинувся трохи раніше за нас і вийшов надвір, — відповів Гаркі.

На обличчі Дачі з'явилася пустотлива усмішка. Удаючи, що знає причину відсутності Деніна, він напустив на себе таємничого вигляду, а інші тим часом судили-рядили. Едіт, обережно зазирнувши в чоловічу спальню, повернулася до столу. Ганс запитально поглянув на неї, і вона похитала головою.

— Раніше він ніколи не спізнювався до столу, — зазначила вона.

— Не розумію, — додав Ганс, — у нього завжди був петит, як у коня.

— Це просто жахливо, — сказав Дачі, сумно похитавши головою.

І вони почали жартувати з приводу відсутності свого товариша.

— Це — велика біда! — почав першим Дачі.

— Що?! — хором запитали решта.

— Те, що сталося з бідолашним Майклом, — пролунала скорботна відповідь.

— А що з ним сталося? — запитав Гаркі.

— Він більше не хоче їсти, — побивався Дачі. — Він утратив апетит. Йому більше не подобається їсти.

— А так і не скажеш, дивлячись, як він наминає харчі, що аж за вухами лящить, — зауважив Гаркі.

— Це така неповага з його боку до місіс Нельсон, — швидко знайшовся на слові Дачі. — Жахливо, просто жахливо! Чому його тут нема? Тому що він вийшов. А чому він вийшов? А для того, щоб нагуляти апетит. А як він нагулює апетит? Ходить босоніж по снігу! Я все знаю. Саме так багаті люди і ганяються за апетитом, коли він від них утікає. У Майкла тисяча шістсот доларів. Він — багатий чоловік. Тому в нього і пропав апетит. І тепер він за ним ганяється. Ось відчиніть двері і погляньте — там, у снігу, сліди його босих ніг. Тільки не треба допомагати йому ловити апетит. То ж його проблема, а не ваша. А коли він його, нарешті, спіймає, то заявиться до столу.

Всі гучно розсміялися з нісенітниці, яку наверз Дачі. Але не встиг ущухнути сміх, як двері розчинилися і до хижки увійшов Денін. Решта повернулися поглянути на нього. У руках він тримав рушницю. Не встигли всі й оком кліпнути, як Денін приставив її до плеча і двічі вистрілив. Після першого пострілу Дачі осунувся на стіл, перекинувши свою чашку з кавою, а його руда шевелюра вкрила тарілку з кашею. Лоб Дачі притиснув край тарілки, і вона стала під кутом сорок п'ять градусів до його голови. Другий постріл застав Гаркі у стрибку, коли він вискочив із-за столу, і техасець рухнув навзнак на підлогу. Вигук «О Господи!» з булькотом застряв у нього в горлі.

Отак і сталося Непередбачене. Ганс та Едіт ошелешено заціпеніли. Вони заклякло сиділи за столом, не зводячи заворожених очей з убивці. Крізь пороховий дим, що наповнив кімнату, його було погано видно, в запалій тиші тільки й чути було, як на підлогу капає зі столу розлита кава. Денін розкрив казенник рушниці і став виштовхувати гільзи. Тримаючи рушницю в одній руці, другою він поліз у кишеню за новими набоями.

Він якраз засовував їх у стволи, коли Едіт стрепенулася і почала діяти. Не було сумніву, що Денін збирався убити її та Ганса. Приблизно три секунди перебувала вона в стані паралічу та шоку, спричиненого тією жахливою й непояснимою формою, у якій перед нею явилося Непередбачене. Але потім Едіт швидко виступила йому назустріч і зчепилася з ним. Швидко і рішуче. Як кішка стрибонула вона на убивцю й обома руками вчепилася йому в комір. Від поштовху Денін заточився і позадкував, ступивши кілька кроків назад. Він спробував струсити із себе Едіт, намагаючись при цьому втримати рушницю в руках. Але зробити це було непросто, бо її загартоване тіло було пружким і сильним, як у кішки. Смикнувшись убік і тримаючи убивцю за шию, вона ледь не звалила його на підлогу. Але він устояв і рвучко крутнувся. Ноги Едіт відірвалися від підлоги, і вона, не розчіплюючи рук, описала в повітрі коло слідком за рвучким обертальним рухом, що його зробив Денін. Цей політ закінчився зіткненням зі стільцем, і вони удвох упали з гуркотом на підлогу, зайнявши собою півкімнати і продовжуючи несамовито борюкатися.

Ганс Нельсон зреагував на непередбачене на півсекунди пізніше, ніж його дружина. Його нервово-розумові процеси відбувалися повільніше, ніж у неї. Він являв собою набагато більший людський організм, і тому йому знадобилося на півсекунди більше, щоб усвідомити те, що сталося, прийняти рішення і почати діяти. Едіт уже стрибнула на убивцю, коли Ганс скочив на ноги. Але в ту мить він і близько не був таким холоднокровним, як його дружина. Його охопило сліпе шаленство вікінга. У ту мить, коли Ганс підстрибнув зі стільця, його рот розкрився, і з нього почувся звук, схожий одночасно на зичний рик і волання. Коли тіла убивці та Едіт гойднулися перед тим, як упасти, Ганс уже метнувся навперейми через кімнату і встиг підбігти до них якраз у той момент, коли вони попадали на підлогу*.

Налетівши на розпростертого Деніна, він почав осатаніло гамселити його кулаками. То були як удари ковадла, і Едіт, почувши, як обм'якло тіло убивці, відпустила його і відкотилася вбік. Лежачи на підлозі, вона важко дихала і спостерігала. Несамовиті удари продовжували сипатися на Деніна. Йому, здається, вже було байдуже. Він навіть не ворушився. Потім до неї дійшло, що він утратив свідомість, і вона гукнула Гансу, щоб той припинив. Потім знову гукнула. Але він зовсім не зважав на її голос. Едіт спробувала вхопити його за руку, але спромоглася лише на секунду затримати її.

Те, що вона зробила після цього, не було результатом якогось раціонального імпульсу. Не було воно також наслідком почуття жалю чи заповіді «Не убий». Кинути своє тіло між чоловіком та безпорадним убивцею її, скоріше, змусило якесь відчуття закону, мораль її одноплемінників та дитяче виховання. І тільки пересвідчившись, що б'є власну дружину, Ганс припинив вимахувати кулаками. Він дозволив їй відтягнути себе вбік — приблизно так само, як дозволяє зла собака своєму хазяїну відтягти себе вбік. Аналогія була вражаючою. Час від часу Ганс, чия лють і досі нуртувала, продовжував глухо гарчати. Кілька разів він обертався, наче наміряючись знову стрибнути на вбивцю, але щоразу його зупиняла дружина, швидко заступаючи йому шлях.

Усе далі й далі відштовхувала Едіт свого чоловіка. Їй ще ніколи не доводилося бачити Ганса в такому стані, і вона боялася його навіть більше, аніж боялася Деніна в розпалі боротьби. Едіт ніяк не могла повірити, що оцей лютий звір — то її Ганс, і вона раптом з переляком збагнула, що він здатен легко перекусити їй руку, як і будь-яка дика тварина. Кілька секунд, не бажаючи зачіпати її, він уперто намагався вивернутися і проскочити назад, кидаючись з боку в бік. Але вона так само вперто ставала йому на заваді, кидаючись з боку в бік разом з ним. Нарешті в його очах замерехтіли проблиски здорового глузду і він здався.

Обоє знесилено зіп'ялися на ноги. Додибавши, похитуючись, до стіни, Ганс обперся об неї. Обличчя його тіпалося, а з горла продовжувало вириватися гарчання, яке через кілька секунд нарешті стихло. Настав час дати волю своїм почуттям. Заламуючи руки, Едіт стала посеред кімнати, важко хапаючи ротом повітря. Тіло її тряслося як у пропасниці.

Ганс дивився поперед себе невидющими очима, але очі Едіт шалено зиркали сюди-туди, фіксуючи подробиці того, що сталося. Денін лежав непорушно на підлозі. Біля нього валявся стілець, перекинутий у розпал боротьби. Наполовину закрита його тілом, під ним лежала рушниця — і досі з розкритим казенником. Біля руки убивці валялися два набої, які він так і не встиг вставити у стволи і які він тримав у руці, аж поки не знепритомнів. Гаркі закляк на підлозі там, де він упав навзнак; а Дачі лежав грудьми на столі, увіткнувшись своєю рудою головою в тарілку, яка і досі стирчала під кутом сорок п'ять градусів. Ця перехняблена тарілка розсмішила її. Чому вона не впала? Це було абсурдно. Тарілки з кашею не мають звички ставати сторчма на столі — навіть якщо когось убивають.