Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:

— Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, — ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.

— Отакої, Пітере! — відповів Джек. — Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.

Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.

— А що, коли ми збудуємо човна? — запитав він, ураз відводячи очі.

— Це справа дуже довга, — відповів рибалка, — а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!

Джек замислився знову.

— Придумав! — вигукнув він. — Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього — і поганяй на глибоке.

— А чи не краще зробити невеличкий пліт? — озвався я.

— Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.

Кораловий острів - i_007.png

Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.

— Ура! На приступ! — крикнув Джек, — зітнемо йому голову.

І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.

Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.

— Ну ж бо, пильнуй, Джеку, — мовив він. — Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.

— То вона клюнула? — спитав Джек, гребнувши злегка веслом.

— Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.

— Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, — порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.

— Ось вона знову! — скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали — Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!

— То спробуй зачепити її за рота, — мовив Джек. — Тягни поволі.

Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.

— Не хнюпся, хлопче, — озвався співчутливо Джек. — Пливімо далі та почастуємо якусь іншу рибину.

Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.

— Отеперечки ти вже спіймалася — не втечеш! — вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. — Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!

Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!

Щойно ми випірнули на поверхню, мокрі, наче ті щури, й схопилися за колоду, як одразу гучно зареготали. Знову посідавши верхи, ми вже краще пильнували рівноваги, а Пітер витяг рибину, яка тим часом ледве не втекла. Хоч вона й не вартувала того труду, та, як зауважив Пітер, все ж таки була не рівня дрібноті, що він її вудив останні два-три дні; отож ми поклали рибину перед себе на колоду і, знову начепивши принаду на волосінь, стали очікувати здобич.

Охоплені рибальським завзяттям, ми пильно вдивлялися в воду, аж раптом нашу увагу привернули жмури за кілька ярдів од колоди. Пітер гукнув, щоб ми веслували в той бік: він думав-бо, що там плаває велика рибина і ми маємо нагоду її спіймати. Та Джек його не послухався і сказав твердо, як ніколи:

— Витягни волосінь, Пітере, берися до весла, та швидше, то — акула!

Можете собі уявити, який нас охопив жах: адже, вважайте, ноги наші звисали у воду, спробуй-но їх витягти — колода враз перекинеться. Пітер миттю вибрав волосінь і, схопивши весло, наляг на нього що було снаги, ми з Джеком теж заходилися веслувати з усієї сили, направляючи колоду до берега. Але до нього ще лишалася чимала відстань, а що колода наша, як я вже казав, була дуже груба, то ми рухалися надто поволі. Тепер ми виразно бачили акулу; вона без упину кружляла навколо нас, і її гострий плавець раз по раз вистромлювався з води. З її швидких, але нерішучих рухів Джек виснував, що вона й досі вагається: нападати чи ні, — отож велів нам веслувати чимдуж заради нашого рятунку й сам дав нам гідний приклад. аптом він крикнув:

— Пильнуйте! Вона пливе сюди!

За мить ми побачили страшного хижака: акула пірнула якраз під колоду і повернулася на бік. Але ми так завзято заплескали веслами, що, мабуть, відстрашили її цього разу, і за мить вона знову заходилася кружляти навколо.

— Киньте їй рибину! — гукнув Джек здавленим голосом. — Ми встигнемо допливти до берега, хай тільки вона відстане хвилин хоч на дві.

Пітер спинився на мить, виконуючи наказ, а потім знову щосили наляг на весло. Як тільки рибина плюснула у воду, акула пірнула и глибину. За мить ми побачили, що вона випливає білим черевом догори: акули завжди перевертаються голічерева, націлюючись на здобич, їхня-бо паща не на самій морді, як у інших риб, але, так би мовити, на споді підборіддя. Ще мент, і над водою виткнулося її рило, з'явилася паща, озброєна двома рядами страшних зубів. Проковтнувши мертву рибину, акула щезла. Проте Джек помилився, вважаючи, що вона тим задовольниться. Невдовзі вона повернулася й зачала так швидко шугати, що ми жахнулися, чекаючи негайного нападу.

— Годі веслувати! — нараз вигукнув Джек — Вона пливе позаду. Виконуйте мої накази, та швидко. Від цього залежатиме наше життя. Релфе, Пітере, будь-що зрівноважте колоду. Не зважайте на акулу. Не озирайтеся. Думайте про одне — як зрівноважити колоду.

Ми з Пітером одразу послухалися, ладні зробити що завгодно, аби тільки дістати надію на рятунок; отож ми цілком поклалися на Джекову хоробрість і мужність. Кілька секунд, що видалися мені хвилинами, ми сиділи мовчки, проте я таки не втерпів і, порушивши наказ, озирнувся. Джек сидів непорушно, мов скам'янілий, піднявши весло, стиснувши губи, насупивши брови, а очі його несамовито блищали, вдивляючись у воду. Побачив я і акулу — вона пливла якраз під колодою, простуючи прямісінько до Джекової ноги. Я насилу стримався, щоб не скрикнути. Ще мить — і акула вигулькнула на поверхню. Джек ураз висмикнув з води свою ногу й перекинув її на другий бік колоди. Потвора тернулася мордою об колоду і вистромила свою страшну пащу, в яку Джек не гаючись затопив весло і пхнув його аж у горлянку. Він так тиснув на весло, що аж звівся на ноги; колода враз перевернулася, і ми знову попадали у воду. За мить ми випірнули, пирхаючи й хапаючи ротом повітря.

— Ну ж бо, гайда мерщій до берега! — крикнув Джек. — Ти, Пітере, хапайся за мій комір і молоти щосили ногами.

9
{"b":"199771","o":1}