_{Скорочений переклад з англійської Олександра Тереха}

_{Малюнки Євгена Гончаренка}

_{Перекладено з видання: Robert Michael Ballantyne. The Coral Island. London, Edinburgh and New York, 1901.}

Мандри завжди були — та й досі є — моя пристрасть, радість серця, світло життя мого. І в дитинстві, і хлопцем, і в дорослому віці Я любив мандрувати: не тільки блукати лісами, ярами й горами рідного краю, а мандрувати по всіх усюдах широкого білого світу. Я народився страшної темної ночі, під несамовите завивання бурі, на запінених хвилях безмежного Атлантичного океану. Батько мій був капітан, дід мій був капітан, мій прадід був моряк. Ніхто не відав напевне, хто був його батько, проте моя люба матінка запевняла, що він служив у флоті і мав звання гардемарина, а його батько був адмірал. Принаймні ми знали, що, скільки сягала пам'ять, увесь наш рід знався з неозорим водяним обширом. Це стосується не тільки моїх предків по чоловічій лінії: мати завжди супроводила батька в його тривалих морських мандрівках і більше ніж половину життя провела на воді.

Отож гадаю, саме предкам я маю завдячувати свій нахил до мандрів.

Коли я народився, мій батько доходив уже похилих років, тому він попрощався з своїм капітанством, купив хатину в рибальському селищі на західному березі Англії і поклав собі доживати віку край моря, що стільки років було йому за домівку. Минуло небагато часу, і я почав виявляти свою мандрівницьку вдачу. Правда, мої ноги ще не зміцніли, тож мені довелося потерпати, повзаючи на чотирьох і збиваючи собі пухкі колінця. Не один раз я силкувався зіпнутися на рівні й піти, як личить чоловікові, та всі мої зусилля сходили нанівець: я раз по раз гепався на підлогу. Одного дня я скористався з того, що моя люба матінка вийшла з хати, і зробив ще одну спробу. На превелику свою втіху, я таки дістався порога, перечепився через нього і впав просто в брудну калюжу перед дверима батьківської хати. Я чудово пам'ятаю, як жахнулася матінка, побачивши, що я борсаюся в калюжі серед галасливого гурту качок, і як ніжно вона скинула мою мокру, наче хлюща, одежину й почала змивати з мене грязюку! Відтоді я мандрував дедалі частіше, а коли трохи підріс, то завзявся блукати берегом моря й лісами, що оточували нашу вбогу оселю. Я не знав ані спокою, ані втоми, тож зрештою мій батько таки відпустив мене в море і влаштував юнгою на каботажне судно.

Кілька років я почувався дуже щасливим, буваючи в різних портах і плаваючи понад рідними берегами. Ім'я моє Релф, а за незмінну пристрасть до мандрів товариші прозвали мене Ровером.[1] Зрештою я звик до того прізвиська й почав відгукуватися на нього так, наче то було моє справжнє прізвище. Вважаючи, що в ньому нема нічого ганебного, я маю всі підстави відрекомендуватися читачеві Релфом Ровером. Команда наша складалася з добрячих зичливих хлопців, і я з ними щиро заприязнився. Щоправда, вони частенько з мене жартували, але без лихого наміру. Іноді я чував, як вони балакали про мене між собою: мовляв, Релф Ровер — старосвітський дивак. Признаюся, це дуже мене бентежило, і я довгенько міркував над їхніми словами, але ніяк не міг збагнути, що ж у мені такого старосвітського. Ніде правди діти: я був хлопець мовчкуватий і рідко розпочинав розмову перший. Та ще й зовсім не розумів матроських дотепів, навіть як друзі їх розтлумачували. Мені було дуже прикро, що я вдався такий нетямущий, отож я силкувався приховати це і всміхався, коли хлопці реготалися з якого-небудь жарту, що його сенс було годі збагнути. До того ж я вельми полюбляв міркувати про всілякі речі та явища і, заглибившись у думки, часто забував про все на світі. Та це здавалося мені цілком природним, і я ніяк не міг зрозуміти, чому товариші називали мене старосвітським диваком.

Плаваючи на купецькому судні, я спізнався з багатьма моряками, що побували в найвіддаленіших куточках земної кулі. Признаюся, я завмирав із захвату, слухаючи про їхні незвичайні пригоди в далеких краях: про люті шторми, страшні небезпеки, чудні створіння, яких вони бачили на суходолі й на морі, про чужі землі, про їхніх дивних мешканців. Та найбільше полонили мою уяву коралові острови південних морів. Моряки розповіли мені про тисячі зелених родючих островів, створених дрібненькими істотами, що звуться корали. На тих островах панує вічне літо, дерева цілісінький рік рясніють соковитими плодами, майже завжди стоїть чудове підсоння, але, хоч як то дивно, мешканці їхні й досі живуть у темряві дикунства.

Ті розповіді так розпалили мою уяву, що коли мені минуло п'ятнадцять років, я твердо поклав вирушити в мандри до південних морів.

Немало довелося докласти зусиль, щоб переконати моїх любих батьків відпустити мене в далеку подорож; та коли я сказав батькові, що він би ніколи не став справжнім капітаном, аби довіку плавав у прибережних водах, батько признав мені слушність і дав згоду. Моя люба матінка, бачивши, що батько схилився на мій бік, більше не опиралася.

— Релфе, синку мій милий, — сказала вона тільки на прощання, — вертайся до нас якомога швидше, хлопчику, бо ми з батьком старіємо, і, мабуть, нам недовго вже лишилося жити на цім світі.

Не хочу забирати читачів час, оповідаючи в подробицях, як я прощався з батьками. Скажу тільки, що тато доручив мене своєму давньому приятелеві, капітанові, який відпливав у південні моря на власному кораблі «Стріла». Мати благословила мене й дала невеличку біблію, прохаючи, щоб я не забував читати кожного дня по розділові й проказувати молитви. Я ж зі сльозами на очах обіцяв сповнити її волю.

Незабаром я ступив на борт «Стріли», ладного великого корабля, і вирушив у подорож до островів Тихого океану.

Прегарної теплої днини наш корабель підставив вітрові свої вітрила і поплив до південних країв. Як радісно забилося моє серце, коли матроси, витягаючи кітву, завели веселої пісні! Капітан гучно давав команди, а хлопці притьмом їх виконували; красень корабель слухняно посунув за вітром, і невдовзі берег розтанув у далечині. Я роздивлявся довкола, і мені здавалося, що це не дійсність, а чудовий сон.

Перш за все мене вразило, що кітву витягли на палубу й міцно прив'язали линвою, ніби ми назавжди попрощалися з землею і більше нам її не треба. Такого мені ще не доводилося бачити за той короткий час, коли я плавав у прибережних водах.

— Ну, друзяко, — вигукнув кремезний матрос, поплескуючи лапу кітви, після того, як її припнули, — можеш тепер міцно спати, бо не скоро тобі доведеться поцілуватися з мулом!

Так воно й вийшло. Нашій кітві не скоро довелося «поцілуватися з мулом», а коли вона зрештою поцілувалася, то вже на віки вічні!

На кораблі було чимало хлопців, та особливо я заприязнився з двома. Джек Мартін, ставний широкоплечий вісімнадцятирічний юнак, був гарний з лиця, мав веселу і тверду вдачу. Він дістав добру освіту, був розумний, щирий, сміливий, як лев, але поводився лагідно й спокійно. Джека любила вся команда, до мене ж він ставився особливо прихильно. Мій другий товариш, Пітер Гей, маленький, верткий, кумедний хлопець, мав років чотирнадцять і дуже полюбляв пустувати. Та пустощі його завжди були невинні, інакше б він не тішився на кораблі такою прихильністю.