Докінчуючи розповідь на цю тему, чи то пак на тему попередню, — я маю на увазі припливи і відпливи, — хочу згадати про інше дивне явище природи. Ми виявили, що на острові майже не було або не було зовсім сутінок. Ми добре пам'ятали чарівні довгі сутінки в нас на батьківщині, які дехто вважає найприємнішою порою дня, хоч особливо я завжди віддавав перевагу сходові сонця; і коли ми висадилися на острів, то завжди перший час, упоравшися з денною роботою, сідали на прискалкові чи на горбі потішитися вечірнім вітерцем; але щойно сонце ховалося за обрієм, як зразу западала темрява. Отож, полюючи вдалині від табору, нам доводилося стежити за сонцем, бо опинитися в темряві серед лісу було не дуже приємно; хоч як ясно сяяли прегарні південні зорі, але їхнє світло зовсім не проходило крізь густе листя, що спліталося над нашими головами.

Та вернімося до нашої пригоди. Розказавши геть усе Пітерові про Діамантову печеру під Водограйною скелею, як ми назвали те місце, ми швиденько подалися додому. Аж раптом вітрець, що подував із суходолу, доніс до нас рохкання й кувікання.

— Цього нам і треба! — вигукнув Пітер, здригаючись і наставляючи списа.

— Цить! — мовив Джек. — Це ж бо, Пітере, твої друзі. Вони, мабуть, навмисне сюди придибали засвідчити тобі своє шанування, досі-бо на цім боці острова ми їх не бачили.

— Гайда! — гукнув Пітер, чимдуж поспішаючи до лісу.

Ми з Джеком подалися слідом, тішачися з нетерплячки, яка охопила нашого товариша.

З долини знову долинуло рохкання, і поросята разів п'ять закувікали — цього разу набагато гучніше. На той час ми підійшли до видолинка між Долиною Розбитого Корабля і Водограйною скелею.

— Агов, Пітере, — гукнув пошепки Джек хрипким голосом.

— Чого тобі?

— Постривай, небоже. Ті безрогі спинилися саме на схилі. Якщо ти з Релфом станеш он за тією скелею, я обійду їх і пожену ущелиною, аби тобі зручніше було вполювати добру здобич. Дивись мені, Пітере, вибери гладке порося, — додав Джек, пірнувши в кущі.

— Певна річ! — сказав Пітер, облизуючи губи. — Я прихильний до поросят усім серцем. Може, краще сказати усім ш…

Ми поставали в засідці під скелею.

— Пильнуй! — вигукнув я, зачувши несамовитий Джеків крик, від якого увесь гурт, заверещавши, порснув униз.

Пітера взяла нетерплячка, і він подерся трохи вище дуже крутим трав'янистим схилом, щоб угледіти свиней заздалегідь; щойно він доліз до вершка й вистромив голову, як двоє поросят, випередивши своїх товаришів, вискочили стрімголов з-за гребеня й кинулися вниз. Одне з них промчало повз самісіньке Пітерове вухо; інше, не здатне спинити стрімкий розгін, як потім сам Пітер висловився, «гепнуло» прямісінько йому в руки і враз заверещало — більше, мабуть, з переляку, аніж того, що забилося, і обоє вони покотилися шкереберть у видолинок. Як тільки вони опинилися внизу, порося скочило на ноги, задерло хвоста і гайнуло, кувікаючи, навтьоки. Але я метнув йому навздогін із пращі великий камінь, на щастя, добре націлившись. Камінь той влучив порося за вухом, і воно впало.

— Молодець, Релфе! Ти не осоромився! — вигукнув Пітер, котрий, на моє диво і велику радість, звівся на ноги, очевидячки, цілий і неушкоджений, хоч і страшенно розкуйовджений. Він чимдуж побіг до горла ущелини: свинячий-бо вереск свідчив, що гурт свиней наближається. Я поклав собі вже не вбивати жодної: аби Пітерові пощастило влучити, то двох поросят на наші потреби було б більше аніж досить. Вони випорснули з ущелини гамузом — спочатку двоє чи троє кругленьких поросят і здоровезна стара льоха, а за ними решта гурту.

— Ну ж бо, Пітере, — мовив я, — ось гарненьке, ситеньке, ціляй у нього.

Але Пітер не ворухнувся, він пропустив його, не зайнявши. Я подивився на нього здивовано й побачив, що губи він стиснув, брови насупив, наче от-от стане на двобій із страшним ворогом.

— Чого ти? — спитав я і аж здригнувся.

Раптом він намірився списом, стрибнув уперед і, зойкнувши так, що в мене кров похолола в жилах, прошив стару льоху аж до серця. Більше того, він штрикнув її так завзято, що спис пройшов наскрізь.

— Ой Пітере! — вигукнув я, підступаючи. — Що це ти зробив?

— Зробив? Я вбив їхню прапрабабу, от і все, — відмовив він, дивлячись трохи злякано на непорушну тварину.

— Гей, що це таке? — спитав, підходячи, Джек. — Овва, Пітере, ти, мабуть, полюбляєш жилаве м'ясиво. Якщо хочеш скуштувати печені з цієї старої свині, то попереджую: тобі зведе щелепи. З якого це дива ти вбив саме її, Пітере?

— Річ у тім, що мені треба черевиків.

— Що спільне мають твої черевики зі старою свинею? — спитав я, усміхаючись.

— Мої теперішні черевики, певна річ, не мають з нею нічого спільного, — відповів Пітер. — Однак вона має багато спільного з моїми майбутніми черевиками. Коли я побачив, як вправно ти, Релфе, забив те порося, мені спало на думку, що вбивати друге немає великої потреби. Відразу по тому я згадав, що добре було б мати шкіри чи ще якогось твердого краму на черевики, а ця стара видалася мені досить жилавою, тож я враз вирішив її заколоти і, як бачите, так і зробив!

— Це ми, Пітере, добре бачимо, — мовив Джек, оглядаючи непорушну свиню.

Ми почали думати й гадати, як доправити здобич додому, бо хоч до куреня було недалеко, але свиня виявилася дуже важка. Зрештою ми придумали зв'язати докупи їй ноги і простромити між ними ратище списа. Джек завдав собі на плече один його кінець, я другий, а Пітер узяв порося.

Ми вернулися до куреня переможцями, несучи, як сказав Пітер, здобутки своїх славних ловів. А що по тому він так само пишномовно похвалив нашу вечерю, то є всі підстави вважати: того вечора ми полягали на свої листяні ліжка неабияк усім задоволені.

РОЗДІЛ XV

Багато днів по тому Джек, не розгинаючи спини, майстрував нашого човна, який зрештою почав скидатися на самого себе. Лише ті, кому доводилося його робити, можуть скласти правдиве уявлення, які труднощі переборював майстер, не маючи ніякого знаряддя, окрім сокири, залізного обручика, голки зшивати вітрила й зламаного ножика. Але Джек своє діло довершив. Він мав таку вдачу, що його нічим не зупиниш. Коли він вважав, що робить по правді, то долав усі перепони. А коли вагався, чи вийде з того добре, чи зле, то ставав несміливий і нерішучий, наче дівчинка; і за те я його шаную!

Човен той був своєрідною дивовижею, тож не завадить додати кілька слів про те, як його будовано.

Я вже розповідав про каштанове дерево з чудернацькими ребрами чи дошками. Те дерево постачило нам основний матеріал. Перш за все Джек подався шукати гілляку такої форми і розміру, щоб вона, правлячи за кіль, була з обох кінців вигнута і могла утворити ніс та корму. Знайти таку гілляку виявилося нелегко, проте Джек її зрештою добув, викорчувавши невелике дерево з гілкою, яка росла під потрібним кутом футів за десять од землі, і з двома міцними коренями такої форми, що корму можна було зробити пласкою. По тому він добув три розгалужені корені придатного розміру, які він приладнав до кіля на рівній один від одного відстані, утворивши в такий спосіб три міцні шпангоути. Обстругати їх та надати їм потрібної форми, а також прорубати в кілі рівчачки було досить легко, бо робилося це сокирою, а орудувати нею Джек був справжній мастак; але прибити до кіля шпангоути виявилося куди важче: ми не мали ані чим просвердлити дірку, ані гвіздків, щоб їх закріпити. Ми не знали, як зарадити лихові; зрештою Джек таки придумав знаряддя, що стало нам у великій пригоді. Він узяв залишки залізного обручика і перекував його в рурку чи циліндр, такий завтовшки, як палець. Зробив це він нашою сокирою і старою іржавою сокирою, що її ми знайшли в хатині того бідолахи на протилежному боці острова. Розжаривши залізяку на вогні, ми заходилися пропікати в дереві дірку; а щоб довше зберегти жар, Джек закрив один кінець і насипав у рурку піску. Щоправда, діло посувалося поволі, та нам було байдуже, ми ж бо мали доволі вільного часу. У кожній деревині ми просвердлили по дві дірки десь дюймів за півтора одна від одної, просвердлили також і кіль, але не наскрізь. У дірки ми вставили грубі кілочки з дерева, що зветься «залізним», і коли їх прикро забили, то шпангоути виявилися прикріплені до кіля наче гвіздками. У такий самий спосіб ми прибили і дуже грубі планшири. Крім дерев'яних гвіздків, вони були міцно прив'язані до носа, корми і шпангоутів мотузками, що їх нам пощастило насукати з ликуватого шамушиння кокосових горіхів. Лики ті були дуже міцні, і з них виходила добра мотузка. Спочатку ми зв'язували шворки різної довжини, але так утворювалося багато вузлів, тож ми вирішили зсукувати їх кінці, а потім сплітати докупи і зрештою навчилися робити такі довгі й грубі мотузки, які нам було треба. Звичайно, на це йшло багато часу й копіткої праці, але, як ми стомлювалися, Джек нас підбадьорював, і ми таки свого домоглися.