Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Але така пригода тубільців не дуже лякає, — додав він. — Завтра або післязавтра вони знову почнуть кататися, наче в усьому океані від Фіджі до Нової Землі немає жодної акули.

По тому тубільці заходились боротися й битися навкулачки, а що були вони дуже тілисті й м'язисті, то добре один одного нівечили, надто кулаками. Кулачилися не тільки прості люди, а також і вожді, і жерці. Кожний двобій закінчувався дуже швидко: боксерського мистецтва вони не знали і, не вдаючись ні до яких маневрів, гамселили щосили один одного по голові. Часто вони збивали супротивника першим же ударом, а один здоровань так почастував свого ворога, що зовсім зідрав йому з лоба шкіру. Втішені глядачі привітали його бурхливими оплесками.

Хоч як було неприємно дивитися на ті змагання, я був уражений красою тіла бійців і малюнками та візерунками, що їх витатуювали собі вожді й інші значні особи. Один малюнок видався мені вельми елегантський: на нозі була витатуйована пальма, її корені спиналися з-під п'яти, утворюючи над кісточкою стовбур, а пишна крона розлягалася по литці. Згодом я довідався, що татуювання дуже болюче і довге; його починають робити, коли хлопцеві минає десятий рік, і з перервами провадять аж до тридцяти років. Для цього вживають кістяне приладдя, що має багато гострих зубців, якими проколюють шкіру. По тому в дірочки втирають масть із зернят свічкових горіхів, змішаних з кокосовою олією, і малюнок той уже нічим не змиєш. Цю операцію виконують фахівці, які з того живуть, і вони за один раз виколюють стільки візерунків, скільки людина може витримати, а витримує вона небагато через страшний біль і запалення, що часом призводить її до смерті. Деяким вождям ноги потатуйовані візерунками згори донизу, так що здається, ніби вони носять вузькі штани, інші поцяцькували собі кісточки й ступні, наче взулися в елегантські тісні черевики. Обличчя їхні теж потатуйовані, а на грудях густо виписані всілякі речі й створіння: мушкети, собаки, птахи, свині, кийки й піроги, а між ними ромби, квадрати, кола та інші фігури.

Жінки були помережані менше, і то лише на руках та ногах. Хоч який негожий той дивний звичай, а проте він дає один добрий наслідок, вельми скрашаючи наготу тубільців.

Наступного дня, повертаючися з лісу до своєї шхуни, ми вгледіли Ромату, що бігав коло своєї хати, певне, оскаженілий з люті.

— Чи ти ба! — звернувся до мене Біл. — Він знову взявся за своє. Ото він завжди такий, коли уп'ється. Тутешня людність уміє робити якусь брагу, і Ромата наливається нею до безтями, але від горілки він стає лютий, як тигр. Мабуть, капітан, як завжди, дав йому пляшку, аби він почувався в доброму гуморі. Випивши її, Ромата завжди засинає, і остров'яни обминають його десятою дорогою, щоб не збудити. Навіть дітей вони забирають якомога далі, бо, розбурканий, він шаленіє і кидається зі списом чи кийком на першого ж, кого зустріне.

Очевидячки, цього разу розлютований вождь не захопив ніякої смертельної зброї, бо гасав голіруч. Нараз він помітив якогось бідолаху, що причаївся за деревом. Підскочивши до нього, Ромата заходився гамселити його по голові і зрештою вибив йому око. Сердешний підданець не чинив ніякого опору, навіть не затулявся. Певне, він дякував долі, що виніс живою душу, бо якби вождь мав при собі кийка, то навряд чи вона б утрималася в його тілі.

— Невже в них немає ніякого закону, що перепинив би таке свавілля? — запитав я.

— Немає аніякісінького, — відповів Біл. — Вождеве слово у них закон. Щодня він може замордувати на свій розсуд десяток підданців, і ніхто й слова не посміє сказати.

Це сталося в нас на очах, але весь наш гурт споглядав криваву розправу цілком байдуже і незворушно. Невже, думав я, люди можуть дійти до такої нечулості й безсердечності? А проте я зауважив, що, постійно споглядаючи криваве насильство, до нього звикаю. І коли я подумав, що теж стаю нечулий, то аж затремтів.

Я багато про це міркував, міряючи кроками палубу під час нічної вахти, і дійшов висновку, що коли вже навіть я, кому всяке кровопролиття було ненависне й осоружне, дивлюся на нього спокійніше, то бідолашним темним дикунам, котрі звикли до нього змалечку, немає ніякого дива; вони сприймають його байдуже і зовсім не цінують людського життя.

РОЗДІЛ XXVI

Лихий задум. — Кров холоне мені в жилах. — Рада нечестивих і підступні наміри. — Кривавий Біл силкується зробити добре діло, та йому не щастить. — Напад. — Страшна бійня. — Втеча. — Рятунок

Коли я прокинувся зранку, голова моя пашіла, наче в полум'ї, а на серці лежав важкий камінь, і що більше я думав про свою лиху долю, то дужче мене обсідала печаль і туга.

З усіх боків я був оточений людьми, які пролити кров свого ближнього мали за іграшку. На березі були тубільці: вони дотримувалися таких жахливих звичаїв, що від самої думки про них мені дрижаки в душі скакали. На кораблі хазяйнували запеклі пірати — хоч і не людожери, але душогуби, що заслуговували більшого осуду, аніж дикуни, бо все ж таки були за них освіченіші. Навіть Біл, з яким я потоваришував за досить дивних обставин, через свою вдачу заслужив од своїх ницих товаришів прізвисько «Кривавий». Що більше я думав про своє становище, то тяжче мені ставало на душі, бо ж, здавалося, я ще довго не матиму змоги вирватися з піратських лабет.

Коли капітан вийшов на палубу, я попросив у нього дозволу залишитись того дня на кораблі: я, мовляв, трохи занедужав. Але він поглянув на мене зизом і наказав іти з усіма в ліс, як звичайно. Річ у тім, що капітан останнього часу перебував у кепському гуморі. Вони з Роматою погризлися й налаяли один одного, і вождь нахвалявся наслати всі свої воєнні каное з тисяччю вояків і спалили нашу шхуну. У відповідь на це капітан посміхнувся саркастично, підступив до вождя, пильно позирнув йому в очі й сказав:

— Варто мені ворухнути мізинцем, і за п'ять хвилин моя велика гармата справить як небиту усе ваше селище!

Хоча вождь був не з боязких, він одразу ж зіщулився й нічого не відповів. Але вони знову відчули один до одного неприязнь і пригадали давні чвари.

Отож мені довелося того дня йти з лісорубами. Та передньо капітан погукав мене до себе в каюту й сказав:

— Слухай-но, Релфе, я хочу дати тобі доручення. Той негідник Ромата на мене дметься, і треба власкавити його подарунком. Тож зайди до його хати й передай йому цей китовий вус, а також моє вітання. Візьми з собою кого-небудь, хто вміє по-їхньому балакати.

Я здивовано позирнув на подарунок: шестеро білих платівок китового вуса і двоє пофарбованих у ясно-червоний колір. Як на мій погляд, то були нікчемні речі, проте я взяв їх, не вагаючись і не допитуючись, вийшов з каюти і невдовзі прямував разом з Білом до вождевої хати. Коли я сказав Білові свою думку про подарунок, він зауважив:

— На твій або мій погляд, Релфе, вони нікчемні, але тубільці вважають їх за дуже коштовні. Ті вуса правлять їм за гроші. Найвище цінуються червоні, кожен з них дорівнює двом десяткам білих. Цінують їх, мабуть, тому, що вони рідкісні, і їх важко дістати. Ромата сидів на маті, а навколо нього лежали купи одягу та інших речей, що їх принесли в подарунок підлеглі вожді. Він подивився на нас згорда, проте коли Біл розповів, у якій справі ми прийшли, можновладець став дуже ласкавий, а коли я віддав йому китовий вус, його очі аж заяскріли з утіхи, хоч він і відклав той дарунок з удаваною царською байдужістю.

— Ідіть, — сказав Ромата, махнувши рукою, — ідіть і скажіть своєму капітанові, що сьогодні я дозволяю рубати дерево, а завтра ні. Нехай зійде на берег: я хочу з ним побалакати.

Надворі Біл похитав головою і мовив:

— Негідник задумав щось лихе. Я його знаю, як облупленого. О, а це що?

З лісу долинув регіт, галас, і незабаром звідти висунув гурт дикунів. Багато їх щось несли. Спершу мені здалося, що то вони тарганили по двоє чимось обмотані жердини, поклавши їхні кінці собі на плечі, але, придивившись зблизька, я побачив, що то зв'язані й приторочені до жердин люди. Я налічив їх двадцять.

39
{"b":"199771","o":1}