— Помовч, Пітере. Краще веслуй, то скоро сам побачиш.

Підпливши ближче, ми були дуже потішені рухами й виглядом тих дивних птахів. Певне, вони належали до різного поріддя: деякі мали на голові гребені, інші не мали; ті були такі, як гуска, а ті здавалися завбільшки з лебедя. Також ми побачили величезного альбатроса, що ширяв над самісінькими головами пінгвінів. За ним і навкруг нього літали зграї чайок. Опинившися за кілька ярдів од низького кам'янистого берега, де нічого не росло, крім кількох кущів, ми поклали весла й стали здивовано й потішено роздивлятися птахів, а вони й собі зацікавлено дивилися на нас. Тепер ми побачили, що на солдатів вони скидалися завдяки своїй рівній виструнченій поставі, якої прибирали, сидячи на коротеньких ніжках, — наче кілок проковтнули, зауважив Пітер. Вони були чорноголові, з довгими гострими дзьобами, пір'я на грудях мали біле, а на спині синювате. Крила в них були такі короткі, що видавалися швидше риб'ячими плавцями, і справді, як небавом ми пересвідчилися, пінгвіни їх використовували, щоб плавати під водою. На тих крилах не було жодного махового пера, вони мали тільки схоже на луску пір'я, яке густо вкривало також їхнє тіло. Ноги в них були короткі й містилися так далеко позаду, що на суходолі птахам доводилося стояти зовсім прямцем, аби втримати рівновагу; але у воді вони плавали, як усяке інше водяне птаство. Спочатку нас зовсім заглушив галас, який здіймали вони разом з іншими морськими птахами, і ми не знали, куди дивитися, — їх-бо тисячі були на навколишніх скелях; та, роздивляючись, ми помітили кілька чотириногих тварин (як нам здалося), що ходили серед пінгвінів.

— Давайте підпливемо ближче, — крикнув Пітер, — та подивимося, що то за одні! Певне, вони полюбляють галасливе товариство, коли спілкуються з такими пащекуватими створіннями.

На превелике диво, ми виявили, що то були пінгвіни, які рачкували між кущів на ногах і крилах, точнісінько наче чотириногі тварини. Раптом один старий птах, що сидів поблизу на прискалкові, споглядаючи нас у німому подиві, стривожився — хутко подибав до краю скелі і швидше впав, аніж ускочив у воду. Пірнувши, він за кілька секунд виринув ген-ген далеко від берега і то так стрибнув і так швидко знову пірнув у море, що ми насилу повірили своїм очам. Однак то таки був пінгвін, а не рибина, що, жируючи, вискочила на поверхню.

— Нехай тобі всяка всячина! — вигукнув Пітер, тручи собі носа й зморщивши лице з надмірного дива. — Мені доводилось чувати про створіння, що не є ані риба, ані звір, ані птах, але я ніколи не сподівався побачити істоту, яка була б водночас і те, й друге, й третє! Погляньте-но! — провадив він, зневірено показуючи на берег. — Погляньте-но! Чудасія та й годі. Що в тої животини під хвостом?

Ми повернулися й побачили пінгвіна, що поволі й поважно чимчикував берегом, несучи під хвостом яйце. Незабаром ми спостерегли ще кількох птахів, які несли таку ношу, а згодом виявили, що пінгвіни цієї породи завжди носять яйця в такий спосіб. Задля зручності вони навіть мали спеціальну заглибину між хвостом та ногами.

Нас дуже вразив лад, що панував у селищі. Острів, здавалося, був поділений на квадрати, і кожний мав свого господаря, який поважно сидів посередині або ходив тихою ступою поміж ними. Одні висиджували яйця, інші годували малят і то так кумедно, що ми з реготу мало боки не порвали. Мати сиділа на горбику чи на прискалку, а малі терпляче стояли внизу. Нараз мати задерла голову й почала незграйно кудкудакати.

— Вона вдавилася! — вигукнув Пітер.

Але кудкудакала вона зовсім не тому, хоч справді здавалося, що Пітер мав рацію. За хвилину вона схилила голову й роззявила рота, а пташеня застромило туди дзьоба й заходилося наче ссати. По тому мати покудкудакала знову, і мале знову поссало; уся та чудернацька процедура тривала доти, доки пташеня наїлося, але ми так і не довідалися, чим мати годувала малого.

— Ну ж бо, подивіться! — озвався схвильовано Пітер. — Я ще ніколи не бачив, щоб мати так дурила своїх дітей! Ота пінгвінка щойно штовхнула малого в море, а он іще одна хоче зробити те ж саме.

Так воно, очевидячки, й було: край скелі над морем сиділа стара й силкувалася заманити своє пташеня у воду; але воно, мабуть, не мало аніякісінької охоти купатися й сунуло до матері дуже повільно. Зрештою вона підійшла до нього ззаду и підштовхнула до води, але дуже ніжно, наче кажучи: «Не бійся, дитино. Я тобі не заподію ніякої шкоди». Підтрутивши пташеня до краю, де воно спинилося, замислено вдивляючися в море, вона раптом його турнула щосили, так що мале полетіло у воду головою вниз, і полишила напризволяще — хай вибирається на берег, як знає. На наших очах багато пінгвінів скинули малих у море, і ми дійшли висновку, що в такий спосіб птахи навчають своїх дітей плавати.

Скоро ми обмінялися зауваженнями з цього приводу, як раптом побачили гурт старих пінгвінів. Незграбно й кумедно підплигуючи, вони дибали до моря. Берег у тому місці був досить крутий, деякі з них придибали до води безпечно, але інші втратили рівновагу, попадали й покотилися, як груші. Попавши, одначе, у воду, птахи відчули себе в рідній стихії. Вони раз по раз пірнали та випірнали неймовірно спритно і таким самим маніром — пірнаючи, випірнаючи й розбризкуючи воду (літати-бо вони не вміли) — хутко подалися в море.

Простеживши за ними очима, Пітер повернувся до нас і поважно сказав:

— На мою думку, всі ці птахи здуріли, і острів цей зачарований. Отож пропоную, щоб ми або повернули своє судно й чимдуж утекли звідціля, або хоробро висадилися на берег і якнайдорожче продали своє життя.

— Я волію висадитися, тож гайда, хлопці, до берега, — озвався Джек, гребнувши веслом і повертаючи човна.

За кілька секунд ми загнали човен у невеличку бухту, припнули його до коралового прискалка і, вибігши на берег, подалися між рядами пінгвінів, озброєні кийками й списом. Нас дуже здивувало, що цікаві птахи не нападали на нас й анітрохи не боялися — вони тільки зачудовано вирячили безтямні очі й зрушили з місця аж тоді, коли ми наважилися їх помацати руками. Проте один старий пінгвін подибав повагом до моря, а Пітерові заманулося спинити птаха, тож він перейняв його й заходився махати перед ним кийком. Та птах виявився рішучої вдачі. Він не те що не подумав одступити, а навіть перейшов у наступ і погнав Пітера до моря. Звичайно, Пітер міг ураз порішити його своїм кийком, але що він і на думці не мав учинити таку безглузду жорстокість, то облишив сміливця в спокої.

Ми пробули на острові три години, спостерігаючи тих цікавих птахів, і, зрештою, порадившись, дійшли згоди, що таких дивовижних істот нам ще зроду не доводилося бачити; ми навіть визнали, що, може, то найдивовижніші істоти в усьому світі!

Коли ми відпливли з Пінгвінячого острова, вже настав вечір. Ми поклали отаборитися на острівці, де росло кілька кокосових пальм.

До острівця було милі зо дві, тож ми завзято налягли на весла. Та на нас чигала несподівана небезпека. Той вітер, що так швидко домчав нас до Пінгвінячого острова, увечері подужчав і, перш ніж ми подолали половину дороги, перетворився на справжній гурган. Хоч він подував не прямо супроти нас і острів трохи перепиняв вітер, але скоро знялися високі хвилі, і веслувати нам стало важко. Гребені хвиль розбивалися об наш невеликий човен, заливаючи його водою, тож нам довелося працювати не покладаючи рук, аби її вичерпати. Зрештою вітер і море так розгулялися, що до острова не можна було добратися ніякісіньким побитом; тоді Джек раптом повернув човна і наказав нам з Пітером випростати куточок вітрила, аби вернутися до Пінгвінячого острова.