Вхідні двері були під цією горою, і Камов витратив не менше трьох годин, поки добрався до них. Ще добре, що у всюдиході залишилися лопати, які вони брали для похорону останків Хепгуда. Без лопат йому довелося б розривати пісок руками.

Втретє він увійшов всередину американського корабля. Перший раз він був тут з Пайчадзе і Бейсоном. Другий раз із ним був Мельников, а зараз він був сам.

Біля пульта управління лежав цупкий конверт, який він сам поклав сюди. В ньому був акт про загибель командира цього корабля.

«Як дивно склалася доля! — подумав Камов. — Обидва зорельоти втратили на Марсі своїх конструкторів».

Він одразу знайшов алюмінійовий ящик, в якому лежали продукти. Його вразила бідність того, що там було: банки консервів із свинини, консервовані фрукти, коробки з цукром, сухарями і печивом. Оце й усе.

Пили ж що-небудь американці? Десь повинна бути хоча б вода. Тепер Камова більше, ніж голод, мучила спрага, і він почав шукати, все більше дивуючись з хаотичного нагромадження резервуарів, балонів, ящиків і різного посуду, серед якого було так важко повернутися.

Відкрутивши кран одного із сталевих резервуарів, він виявив у ньому спирт.

«Дивна ідея, — подумав він. — взяти стільки спирту в космічний рейс, та ще використати для цього таку важку посудину!»

В інших резервуарах був рідкий кисень. Багато було порожніх.

У великому алюмінійовому балоні він знайшов воду. Вона дуже тхнула металом і, як здалося Камову, гумою. Від балона йшли гнучкі трубки до двох ящиків довгастої форми, схожих на труни. Вода явно призначалася не для пиття.

Нарешті він знайшов декілька балонів з апельсиновим соком. «Ну, що ж! Це не так погано!» вирішив Камов.

Наївшись і напившись, Камов почав шукати папір, його ніде не було.

«Хепгуд був ученим, — думав Камов. — Він мав провадити спостереження і записувати їх. Зошити з його записами повинні бути».

Біля пульта управління лежав великий чемодан з жовтої шкіри. Він був замкнений. Ключа не було.

«Це чемодан Хепгуда. Мабуть, у ньому лежать записи. Неприємно, але доведеться якось відімкнути. Іншого виходу немає».

Щоб не витрачати часу на розшуки ключа, Камов пішов до всюдихода і приніс звідти необхідний інструмент. Замки були міцні, і він довго морочився з ними.

Та ось чемодан відкрито.

Два товсті зошити лежали зверху. Побіжно переглянувши, Камов відклав їх убік. Вони були заповнені записами астрономічних спостережень. Кілька пар білизни, флакони з одеколоном, приладдя для бриття. Паперу або хоча б чистих зошитів не було. На самому споді чемодана він знайшов шкіряний портфель і пакунок якихось креслень.

Камов відкрив портфель. У ньому лежали дрібно списані аркуші паперу. Навіть побіжного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це таке.

Відчуваючи, як від несподіваного болісного хвилювання у нього захопило дух, Камов схопив пакунок і розгорнув його.

О, коли б він знав!.. Коли б одразу поїхав сюди! Те, що було перед його очима, могло б врятувати його.

Перед ним лежав проект американського зорельота.

Як він опинився тут? Навіщо Хепгуд узяв його з собою?

Мабуть, для того, щоб на випадок загибелі ніхто не зміг скористатися його працею. Неймовірно, але іншого пояснення не було.

Яка зла насмішка долі — ця знахідка, тепер уже зовсім непотрібна йому! Надто багато втрачено часу…

Камов машинально переглядав записи Хепгуда, підсвідомо сподіваючись відшукати цифру швидкості корабля.

«29,5 км в сек».

— А Земля рухається з швидкістю двадцять дев'ять і сімдесят шість сотих, — голосно сказав він.

Аркуші випали з його рук.

Надто пізно!

Зайвий кілометр в секунду не міг компенсувати втраченого часу. Він давав можливість зекономити тільки тридцять годин, а для докладного ознайомлення із зорельотом трьох годин, що залишилися в розпорядженні Камова, було явно недосить.

Іскра надії спалахнула і згасла.

Знову невмолима смерть близько підступила до людини, зовсім самотньої на просторах чужої планети. Кілька хвилин Камов сидів нерухомо, ні про що не думаючи, потім встав і бережно зібрав розсипані по підлозі аркуші.

Приступ відчаю минув.

Загартована воля допомогла справитися з ним, і Камов уже спокійно почав читати записи Хепгуда. Його цікавило суто технічне питання: як американський конструктор зумів добитися більшої швидкості, ніж він. Двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду Камов вважав, при сучасному стані техніки, межею. Хепгуд писав дрібним, але чітким почерком, а Камов добре знав англійську мову. Ретельно виконані креслення доповнювали сухий математичний текст. Власний досвід конструктора допомагав розібратися в деталях.

Коли б на місці Камова був навіть Бєлопольський, то, незважаючи на весь його математичний розум, він спасував би. Треба самому бути конструктором зорельота, щоб зрозуміти зміст коротких формул без будь-яких пояснень: Хепгуд писав для себе.

Близько двох годин Камов уважно вивчав Проект. Заглибившись у світ техніки, він зовсім забув про своє відчайдушне становище. Час перестав існувати для нього. Несподівано він здригнувся і вп'явся очима в коротку формулу, яка раптом розрослася, закривши собою все, що він читав досі.

Ну, звичайно! Як він міг забути про це? Як міг хоч на секунду припустити, що американець добився того, чого не міг добитися радянський інженер! Таким способом, який застосував Хепгуд, він — Камов — міг довести швидкість корабля до сімдесяти кілометрів на секунду! Але радянській людині така річ не могла на думку спасти. П'ятдесят метрів! Прискорення, яке в п'ять разів перевищує нормальну вагу! Як міг Хепгуд піти на це?! Приректи себе і свого супутника на десять хвилин такого випробування означало завдати непоправної шкоди здоров'ю. Навіть при бажанні Камов не міг би так зробити, бо урядова комісія ніколи не дозволила б йому збудувати такий корабель.

Тепер стало зрозумілим призначення алюмінійових ящиків і сполученого з ними резервуара з водою, хоч Камов і не вірив, що занурення у воду може зменшити шкоду, якої завдає організмові підвищення прискорення.

Та коли Хепгуд не був зв'язаний умовою нешкідливості прискорення, то, може, його двигун має достатній запас потужності, щоб іще збільшити цю цифру…

Втретє за добу перед Камовим постала надія на врятування.

Відшукавши технічні характеристики двигуна, він легко переконався, що може довести прискорення до п'ятдесяти п'яти метрів.

Це вирішувало питання.

Правда, таке прискорення загрожувало йому смертю в перші ж хвилини польоту, але інакше він не міг наздогнати Землю.

Крім старту, смертельна небезпека загрожувала і на фініші. За розрахунками Хепгуда, його двигун після відльоту з Марса не міг більше працювати, і американець розраховував спуститися з допомогою парашута, а у Камова не було цієї можливості. Скласти парашут одній людині не під силу. Він сподівався тільки на те, що Хепгуд надто песимістично дивився на свій двигун. Можливо, він зможе ще працювати. В усякому разі вибору не було ніякого. Або рискнути, або примиритися з неминучою і близькою смертю.

«Краще вмерти під час старту або розбитися об рідну Землю», вирішив Камов.

12 лютого 19… року.

10 година за московським часом.

Нарешті я можу з повним правом написати: «за московським часом!»

Я в Москві!

Сьогодні якось особливо гостро відчувається щастя повернення. Вчорашній день пройшов як у тумані, але я ніколи не забуду і найменшої подробиці!

Я хочу описати під свіжим враженням останній день нашого космічного рейсу. Це буде останній запис у моєму щоденнику. Багато подій я заніс на його сторінки. Я писав їх у Москві, на борту зорельота, писав на Марсі. І ось закінчую його за тим же столом у моїй кімнаті, де почав у пам'ятну ніч на друге липня.