Перед очима проходить все бачене…
Пригадується все пережите…
Старт із Землі…
Чудова планета з поетичним ім'ям — Венера!
Безформна похмура громада астероїда. Вона промайнула за короткі секунди, але назавжди залишиться в пам'яті…
Пустельні рівнини Марса…
Постріл Бейсона… Американський зореліт, що лякливо притиснувся до землі…
Моторошна піщана буря…
Я бачу зеленуватосірі, котячі очі і широко роззявлену пашу, усіяну гострими зубами трикутної форми… Незбагненно сильний, рвучкий стрибок сріблястого тіла…
Я бачу поставлений нами пам'ятник. На маленькій полянці, увінчаний рубіновою зіркою, блищить сталлю і золотом триметровий обеліск…
Останні проводи. «Не скучайте!»…
Відліт з Марса…
Півтора місяця тужливого повернення…
Бєлопольський зробив усе, щоб зореліт повернувся на Землю точно в призначену Камовим хвилину. «Я повинен це зробити на пам'ять про Сергія Олександровича», говорив він.
І він зробив!
За планом експедиції, фініш зорельота мав відбутися одинадцятого лютого між дванадцятою і чотирнадцятою годинами. Ми затрималися на Марсі на тридцять шість хвилин, але все ж колеса корабля доторкнулися ракетодрому о дванадцятій годині тридцять дві хвилини.
Чого ще вимагати?
Велика заслуга Костянтина Євгенійовича: він привів корабель, що втратив свого командира, безповітряними шляхами всесвіту, як по рейках залізниці, прямо до перону станції.
Честь і слава йому — гідному наступникові Камова біля пульта управління зорельота!
О восьмій годині ранку одинадцятого лютого ми всі зібралися в приміщенні обсерваторії. Настали останні години польоту. Земля була зовсім близько.
На кораблі все було готове до спуску. Як і завжди, я приготував свої апарати і був біля «вікна ТАРС». Пайчадзе возився з своїми астрономічними приладами, готуючись до потрібних йому спостережень. За ці тижні він дуже схуд і змарнів. Арсен Георгійович більше від нас усіх переживав втрату. Вони були друзями з Камовим. Їх назавжди зв'язали незабутні години історичного польоту на Місяць. Весь час зворотного рейсу він ні на хвилину не залишав своєї роботи, скоротивши до мінімуму години відпочинку. Наполегливою працею намагався затамувати своє горе.
Бєлопольський біля пульта управління, поклавши на коліно зошит, щось обчислював, швидко списуючи математичними формулами сторінку за сторінкою.
Бейсон похмуро дивився у бокове вікно. Півтора місяця він просидів у своїй каюті, відмовляючись вийти з неї. Попереду його чекали ганьба суду і сувора кара. Безславне повернення!
Зараз він був з нами за наказом Бєлопольського.
Землю закривав величезний диск Місяця, біля якого ми повинні були пролетіти. Він наближався з кожною секундою, затуляючи собою все попереду корабля. Я фотографував його без кінця. Обидва кіноапарати, повернені до нього, працювали безперервно. Невидна із Землі половина її супутника була обернена до нас, але, на жаль, сонце освітлювало тільки трохи більше четвертої частини цієї, найцікавішої для нас половини.
О восьмій годині тридцять хвилин зореліт порівнявся з супутником Землі. Ми пролетіли на віддалі близько двохсот кілометрів від його поверхні. І одразу ж побачили рідну планету.
Серце забилося тривожно і радісно… Гарячий клубок підступив до горла.
Земля!..
Вона сяяла на чорному фоні простору голубуватим диском, оточена тонким ореолом сяючої атмосфери.
Зореліт летів прямо до неї.
Помітно відходила назад чорна порожнеча. Між нею і нами, мов зачинені двері в безмежний простір світу, висів Місяць — останній роз'їзд нашого довгого мандрування по шляхах всесвіту.
Мені здавалося, що я ясно відчуваю нетерпляче дрижання стального корпусу. Білосніжний птах мчав до рідного гнізда, з величезною швидкістю пролітаючи останні кілометри.
Все ближче й ближче…
Земля наближалася, збільшуючись з кожною секундою.
В ці радісні хвилини ми особливо гостро відчували всю гіркоту нашої втрати. От коли б Камов був з нами!
Якось Пайчадзе сказав: «От коли б він міг скористатися американським зорельотом!» Він тоді не додав більше нічого; але, залишившись зі мною наодинці, Бєлопольський доповнив його слова. Він докладно пояснив мені, що коли б Сергій Олександрович і залишився живий, то все одно не зміг би вилетіти на Землю на кораблі Хепгуда, не знаючи його конструкції. Я зрозумів тоді: надії немає і на це.
Так само як і на Венеру, зореліт повинен був спускатися на Землю сорок сім хвилин, почавши цей спуск за сорок одну тисячу кілометрів від її поверхні. Цієї віддалі було якраз досить для того, щоб зменшити нашу космічну швидкість, яка, уповільнюючись на десять метрів за секунду, за ці сорок сім хвилин впаде від 28,5 кілометрів до нуля.
Коли почалася гальмова робота двигунів, ми були вже настільки близько, що я без великих зусиль розпізнав Азію, яскраво освітлену сонцем. Європа ще ховалася в нічній тіні. На всій видимій половині земної кулі зовсім не було великих хмарних мас. Поверхня планети з кожною секундою ставала яснішою, ніби вона сама, радіючи з повернення своїх дітей, з відкритим обличчям простягала назустріч зорельоту материнські обійми.
Ми непомітно занурювались в атмосферу. Повітря було надзвичайно прозоре; рідна країна розкинулася під нами у всій своїй красі. Ми бачили в сильні біноклі і нестерпно блискучу гладінь Тихого океану, і ледве помітну лінію Уральського хребта. На півночі у молочному тумані вгадувалися льоди Арктики.
Зореліт спускався вниз…
На висоті ста кілометрів він розправив свої могутні крила.
Космічний рейс закінчився!
Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.
Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…
Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.
Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…
Ми наближалися до Москви.
Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.
Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.
Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…
Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.
Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.
На високій огорожі, по всій її довжині, — безліч прапорів…
Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні друзі.
Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».
Серафима Петрівна — дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…
Останній захід.
Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…
Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.
Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, — зовні рідне повітря Землі.
Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.
З автомобіля виходить голова урядової комісії — академік Волошин — і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.
Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.
Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.
Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.
