Опинившись всередині і знявши маску, Камов одразу ж підійшов до Пайчадзе. За всю подорож він ні разу не говорив про нього, та Мельников догадувався, що лікар весь час думав про свого пацієнта. Поранений почував себе добре. Змінивши перев'язку, Камов примусив Пайчадзе поміряти температуру і тільки тоді заспокоївся.

— Здається, все закінчиться благополучно, — сказав він. — Післязавтра на час старту ви вже будете здорові.

— З таким пораненням, — відповів астроном, — на війні я не покинув би бою.

— Це інша річ, — сказав Камов. — Війна з природою повинна відбуватися без жертв.

Буря тривала ще півтори години і вщухла так само несподівано, як почалася. Піщана стіна промчала мимо зорельота і швидко зникла за горизонтом. Кілька хвилин ще дув вітер, але скоро і він перестав. Місцевість навколо корабля набула такого ж вигляду, як і вранці.

— Дивно! — сказав Бєлопольський. — Коли б ми проспали цю бурю, то нізащо не повірили б, що вона взагалі була.

Справді, навкруги не видно було навіть найменших слідів урагану. Шар піску, що вкривав грунт, здавався непорушним. Густі зарості рослин стояли, як і раніше, і навіть біля їхнього коріння не було піщаних наносів. Тільки біля правого борта зорельота височів величезний горб, що закрив усі вікна з цього боку.

— Піднімайте корабель! — сказав Камов.

Мельников натиснув кнопку на пульті. Почав працювати мотор, і колеса вийшли із своїх гнізд. Зореліт повільно піднявся. Пісок, навіяний на борт, розсипався, і вікна стали вільними.

І з цього боку все було, як і раніше. Так само блищала нерухома поверхня озера. Здавалося, що не вода, а ртуть наповнювала його низькі береги.

— Вітер зовсім стих, — сказав Камов. — Природа Марса примусить наших вчених-метеорологів поморочити собі голову.

— Ботанікам теж буде багато роботи, — зауважив Бєлопольський. — Очевидно, рослини притиснулися до землі під час бурі. Але як могли зігнутися такі товсті стовбури? Їхня будова, мабуть, інша, ніж у земних рослин.

— Все тут інше, — сказав Камов, — Тільки зовнішнім виглядом природа Марса нагадує Землю, а насправді її еволюція йшла, мабуть, зовсім не таким шляхом, як на Землі. Для вченого будь-якої спеціальності тут надзвичайно широке поле для досліджень.

— А наша рослина?! — вигукнув раптом Мельников, кидаючись до вікна.

— Невже доведеться втретє їхати за цим клятим кущем? — хвилювався Камов.

Але тривога була марна. Рослина, про яку вони зовсім забули під час бурі, лишилася на місці. Через декілька хвилин її, очищену від піску, поклали в холодильник.

Сонце мало зайти ще нескоро. Решту дня присвятили встановленню пам'ятника, який, за планом експедиції, треба було поставити там, де сів корабель. Ця робота забрала кілька годин, працювали всі члени екіпажу, крім Пайчадзе, якому Камов категорично заборонив виходити із зорельота. Бейсон сидів замкнений в каюті; було вирішено, що він вийде з неї тільки тоді, коли корабель залишить Марс.

Для пам'ятника обрали місце поряд із зорельотом, на невеликій полянці, оточеній з усіх боків густими заростями. Від середини поляни до найближчих кущів було понад двадцять метрів, так що поява стрибаючої ящірки не могла лишитися непоміченою. Всі, хто працював, були добре озброєні.

Пайчадзе настояв на тому, щоб йому дозволили влаштуватися у вихідній камері біля відчинених дверей. З цієї висоти добре видно було місцевість, і поява такого великого звіра не могла випасти з його уваги. А його самого захищав всюдихід, що стояв напроти дверей.

Тепер зореплавці могли спокійно працювати. Несподіване утруднення виникло під час вивантажування з корабля тонких стальних паль, які треба було забити в землю, щоб пам'ятник на піщаному грунті планети стояв міцно. Кожна з них була завдовжки дванадцять з половиною метрів; винести їх через вихідну камеру не можна, бо у вузькому коридорі ніяк було розвернутися. Довелося скористатися люком у приміщенні обсерваторії. Через цей люк учасники польоту пройшли в зореліт на Землі, коли вихідна камера була закрита конструкціями стартової площадки.

Чотири палі були перенесені в обсерваторію, а круглі двері у внутрішні приміщення щільно зачинені. Колеса сховали всередину, і люк опинився низько над землею. Камов, залишившись в обсерваторії, передав товаришам один за одним важкі сталеві стержні. Зачинивши люк, він відновив повітря в приміщенні і, знову піднявши корпус зорельота, вийшов з нього.

— Недогляд! — сказав він. — Під час конструювання корабля треба було передбачити цю обставину.

Забивати палі навіть тут було нелегко. На Землі ця робота взагалі була б не під силу трьом чоловікам. Але менша сила ваги на Марсі допомогла справитися з усіма труднощами.

За допомогою електролебідки першу палю підняли і встановили вертикально. Стоячи на легких алюмінійових драбинках, Мельников і Бєлопольський закріпили на її кінці важкий молот. Так само, як і лебідка, він приводився в дію електричним струмом, що подавався від акумуляторів всюдихода. Молот важив на Землі майже триста кілограмів, але тут його вага зменшилася до ста десяти. Та й цього було досить; тільки напруживши всі сили, вони вдвох підняли його на таку висоту.

Забивати палю мусили дуже обережно. В піщаний грунт вона входила після кожного удару на півметра. Удержувати молот за таких умов було дуже важко. Камов вмикав струм, даючи молоту зробити один-два удари, і одразу ж вимикав його, після чого Мельников і Бєлопольський опускалися на декілька східців нижче. Так тривало доти, поки весь стержень не заглибився в пісок.

Після короткого відпочинку почали забивати другу палю. Нарешті забили й останню, четверту. На палі поклали товсту стальну плиту і міцно загвинтили болти. Фундамент пам'ятника готовий. Зробити все інше було вже легше.

На восьму годину вечора роботу закінчили.

На піщаній площадці, серед химерних сіросиніх рослин, піднявся на довгі роки триметровий обеліск із нержавіючої сталі. На його вершині в променях призахідного сонця сяяла рубінова зірка в золотій оправі.

Схвильовано і гордо дивилися на пам'ятник його будівники. Подих Вітчизни долинув до них через безкраї простори, які подолав їхній корабель, щоб тут, на далекій планеті, залишити цей символ великої наукової перемоги.

На північ і схід від зорельота місцевість нічим не відрізнялася від оглянутої раніше західної сторони. Створювалося враження, що природа Марса скрізь однакова, принаймні в тій частині планети, де сів корабель. Порівнюючи це з тим, що вони бачили з вікон під час польоту над Марсом, радянські вчені прийшли до висновку, що планета — майже суцільна пустеля. «Стрибаючі ящірки» і «зайці» були, очевидно, єдиними представниками тваринного світу.

Таким здавався Марс першим людям, що прибули на нього з Землі.

Та чи був він таким насправді? На це запитання могло відповісти тільки майбутнє.

«Для розвитку життя, — сказав якось Бєлопольський, — вирішальне значення має кількість енергії, яку дістає планета від центрального світила — Сонця. Процес еволюції цілком залежить від цього фактора. Зовсім не обов'язково вважати, що на всіх планетах, на яких виникло життя, цей процес повинен привести до появи істоти, подібної до людини. Марс завжди діставав сонячної енергії значно менше, ніж Земля. Цілком логічно припустити, що на ньому еволюція йшла набагато повільніше, ніж на Землі, і не привела до появи високо-розвинутої істоти. На Землі, де умови кращі, ніж на Марсі, бо вона дістає більше сонячної енергії, цей процес ішов швидше. На Венері, яка перебуває в ще кращих умовах, він повинен піти ще швидше; і цілком можливо, що життя на Венері випередить земне життя. Природа нескінченно різноманітна і, як ми бачимо на прикладі Марса, пристосовується до всяких умов».

Камов згадав ці слова Костянтина Євгенійовича, коли з вікна всюдихода бачив одну й ту ж картину марсіанської рівнини.

Всюдихід ішов на південь, в краї, ще не оглянуті ними. Сьогодні вранці Мельников і Бєлопольський зробили тригодинну подорож на північ і схід, але не знайшли нічого нового. Камов вирішив завершити намічену програму і сам подався в останню екскурсію.