Блоттон раптом встав, рвучко, рішуче. Здавалося, він збожеволів.

— Смерть тут, смерть там, смерть скрізь! Тварини, загнані в яму-пастку… Приречені! Так! Ми загинемо, але хай загинуть і вони! — І він кинувся до зброї.

— Ви спізнилися, лорде, — похмуро сказав Стормер. — Вони вже далеко і раніше за нас увійдуть в ракету. А вашою кулею оболонку “Ковчега” не проб’єш. Зореліт готовий у дорогу. І вони полетять, полетять… О недолюдки! Вони відібрали у нас все, а тепер відбирають життя!..

Барон тремтів, мов у пропасниці. Він уже давно намагався щось сказати. Але чим більше він хвилювався, тим важче йому було говорити. І тепер він тільки хрипів, хитаючи головою.

Нетерплячий Пінч схопив його під пахви і сильно струснув, немов хотів витрусити слова, що застряли, як кістка в горлі. І це наче допомогло. Барон випалив одним духом:

— З-з-забити к-к-камінням д-д-дюзи.

— Чудово! Прекрасна думка! — схвалив Блоттон. — Станеться вибух, і від них нічого не лишиться. Нещасливий випадок. Але треба поспішати, Стормер! Уеллер! Пінч!.. Барона не кличу. Він не встигне за нами. Ходімо!

Вітер валив з ніг, шматував одяг. Крижана злива з снігом шмагала по обличчю, грудях, руках. Ревли повноводні гірські потоки. Зловісно спалахували багрові факели вулканів. Дрижав ґрунт. Каміння зривалося з гір і, гучно цокаючи, стрибало по скелях. Люди бігли, падали, розбивали до крові коліна, руки, але не відчували болю, підводилися і знову бігли. Тільки б не спізнитись!

На вершині гори вже виднілася ракета. Носова її частина на третину корпусу виступала над стрімким, мов стіна, урвищем.

Чудовий майданчик для старту. А все-таки злетіти буде нелегко. Тут нема рейкового майданчика для розбігу, як у Стормер-Сіті. Нема буксирних ракет. Гансові, адже він збирався вести ракету, доведеться одразу взяти значно більшу швидкість, ніж при відльоті із Землі.

“Можливо, всі вони загинуть у своїх амортизаторах при першому ж поштовху… Можливо, ракета під впливом ваги піде по кривій униз і вріжеться у вершину гори, розіб’ється вщент… Але забити дюзи камінням — певніше й ефектніше…” — так думали змовники, підбігаючи до ракети.

Усі ілюмінатори зорельота яскраво горять. І в темряві ночі він здається пароплавом, чудом закинутим на вершину гори.

“Так, тепер наша ракета, як ніколи, схожа на Ноїв ковчег, що стоїть на вершині Арарату після всесвітнього потопу, — думає Уеллер звичайними біблійними образами. — На жаль, всесвітній потоп на Землі закінчився, але врятувалися від нього не праведники, а нечестивці…”

Задихані “праведники” брали останній підйом. Минули вже те місце, де Блоттона схопив птах.

Ілюмінатори один за одним почали гаснути. Готуються до зльоту. Зачиняють віконниці… Мабуть, лягають в амортизаційні ящики… Не спізнитися б…

— Швидше! Швидше! — квапить Стормер, штовхаючи Пінча в спину.

— Не можу… серце… — задихаючись, відповідає Пінч. Він уже зрозумів: якщо закриті ілюмінатори — значить ракета негайно відлітає. Тепер забивати дюзи небезпечно: що коли саме в цю мить гримне вибух… І Пінч вирішив удати хворого. Він ловить повітря широко відкритим ротом, хитається, притискає руки до грудей… — Не можу йти… Ох! Я, здається, ногу зламав… І серце…

Блоттон нагнувся, обмацав ногу Пінча.

— Брешеш! — вийняв револьвер. — Пристрелю на місці, якщо не встанеш.

Пінч завив, підвівся і пошкандибав далі.

От і задня дюза… Чорний, страшний розтруб…

— Збирайте каміння. Швидше! — командує Блоттон.

Сліпуче світло, гуркіт, повітряний вихор…

Оглушені, осліплені, змовники розлітаються в різні боки і падають далеко на скелі… Якусь мить вогонь шаленіє на гірському майданчику, мов сонячний протуберанець, змітаючи величезне каміння, перетворюючи холодну воду в пару. Ракета здригнулася, заскреготіла стальним черевом по кам’яному ложу, зірвалася, злетіла, залишаючи за собою вогняний хвіст. Та ось хвіст обірвався, ракета зникла за густими хмарами. Вони ще світилися якийсь час, але незабаром померкло і їх сяйво…

Ганс сидів біля капітанського пульта, стежив за приладами і співав, — вій не міг не співати з радості.

У вікно ілюмінатора було видно аспідно-чорне небо і на ньому — великі різноколірні зорі. Марс червонів далеко в глибині неба.

Крукс на своєму зорельоті вже знявся з Марса і зараз летить десь в неосяжному просторі Всесвіту, прямуючи на Землю. Не знайти вогняного сліду його ракети — великі простори космосу. Але Крукс і Ганс дружньо розмовляють. Говорить з Гансом і Голуб з надземної станції, розмовляють і товариші з Землі.

От і вона світиться в неоглядній далині з своїм вірним супутником — Місяцем. Ракета з шаленою швидкістю відкидає назад простір. А здається, ніби стоїть на місці. Ганс нетерпляче підганяє важелями свій зореліт.

— Та ну ж бо, лети швидше! Мене чекають товариші, моя батьківщина, моя блакитна зоря — найкраща серед зірок. Моя планета. Мій світ…

Ганс співає — він не може не співати з радощів.

Олександр Романович Бєляєв — визначний радянський письменник фантаст — добре відомий радянським читачам. За останні роки ряд його науково-фантастичних творів — «Людина-амфібія», «Зірка КЕЦ», «Продавець повітря», «Аріель», «Голова професора Доуеля» та інші — видано українською мовою.

Проте незаслужено забутим залишався один з найкращих романів Бєляєва — «Стрибок у ніщо». Цей твір у свій час користувався великим успіхом, витримав кілька видань і, безперечно, становить інтерес і для сучасного читача. Адже людство вже ступило на поріг космічного віку, коли міжпланетні подорожі стають реальністю.

Грандіозні перспективи відкриваються перед наукою і технікою. Заповітна мрія людства — завоювання Космосу — здійснюється. Радянська ракета доставила на Місяць наш вимпел, радянська автоматична міжпланетна станція сфотографувала зворотний бік Місяця, ще одну станцію запущено до Венери.

12 квітня 1961 року весь світ сколихнула звістка про політ у Космос людини. Перший космонавт радянський льотчик Юрій Гагарін піднявся на кораблі-супутнику «Восток» на висоту понад 300 кілометрів, облетів Землю і через 108 хвилин успішно приземлився. Ці величні досягнення людського розуму сповнюють гордістю наші серця і зміцнюють упевненість у майбутніх успіхах. Збуваються пророчі слова основоположника астронавтики Костянтина Едуардовича Ціолковського, з якими він звертався до демонстрантів на Красній площі в Москві: «Я вірю, що багато хто з вас стануть свідками першої заатмосферної подорожі».

О. Бєляєв був пристрасним пропагандистом величних планів К. Е. Ціолковського, який мріяв про підкорення Космосу.

Ідеї К. Е. Ціолковського приваблювали письменника своєю грандіозністю, сміливістю думки. О. Бєляєв схилявся і перед самою особою вченого.

«Я перебираю його книги й брошури, видані ним за власний рахунок у провінціальній калузькій друкарні, його листи, чорновики рукописів, у які він загортав книжки, котрі відсилав, його портрети, — і мене охоплюють роздуми про цю людину. Важке і цікаве життя! Він знав сонячну систему краще, ніж ми — своє місто, думками жив у міжпланетних просторах, був «небожителем»… — писав О. Бєляєв, який вважав Ціолковського «першим науковим фантастом». Письменник особисто знав великого вченого. Костянтин Едуардович багато допомагав йому. На основі зауважень Ціолковського були зроблені суттєві поправки в романі «Стрибок у ніщо». Цей твір О. Бєляєва, в якому розповідається про подорож на таємничу планету Венеру, набуває в наші дні особливої актуальності.

Вперше роман вийшов у 1933 році з передмовою К. Е. Ціолковського, де вчений писав: «З усіх розповідей на тему про міжпланетні сполучення, оригінальних і перекладних, роман О. Р. Бєляєва здається мені найбільш змістовним і науковим».

О. Бєляєв силою своєї уяви веде читача у незвіданий світ, змальовує фантастичні, але на диво переконливі картини.