Маршаль де Терлонж від хвилювання довго пихтів, пирхав і, нарешті, видушив з себе:

— Е-е-е-е… в-ви маєте цілковиту рацію!

Так туманного лондонського вечора в темряві лімузина народилось нове акціонерне товариство, скріплене коротким, міцним рукостисканням.

Ганс Фінгер стояв біля вікна кабіни. Його кучеряве русяве волосся і обличчя полум’яніли від сонця. Він насвистував веселий марш, відбиваючи такт і ногою, і рукою. Фінгер був захоплений першим польотом на стратоплані.

“Життя — страшенно цікавий фільм, коли час і події летять, мов цей стратоплан… — Ганс усе прискорював темп маршу. — Коли б можна було фільм життя пустити ще швидше! Вдарити час по потилиці так, щоб усі годинні стрілки закрутилися швидше за секундні, відривні листки календарів посипались, як осіннє листя в бурю, і саме сонце кометою помчало б по небосхилу…”

Ганс раптом похитнувся, вдарився головою об стіну і скрикнув. Може, він теж, наче якийсь утопічний герой, набув дару творити чудеса? Сонце, мов футбольний м’яч, описало дугу на небі і сховалося за рамою вікна.

Ганс потер потилицю, сів у м’яке крісло і засміявся.

“Ну, звичайно, це стратоплан зробив крутий віраж. Так, переводячи час на третю швидкість, треба триматися міцніше”.

Ганс замислився.

Правду кажучи, він не міг поскаржитися на одноманітність життя. Вибори, страйки, вуличні демонстрації… Ганс встигав скрізь: розкидав нелегальні листівки з даху, начиняв ними абонементні книжки в будках телефонів-автоматів, примудрявся під носом “могікан” робити, як і сотні його товаришів, антиурядові написи на стінах будинків і на проїжджих фургонах, збирав хроніку для підпільних газет, пускав паперових зміїв з прокламаціями, вивішував уночі червоні прапори на шпилях церков, продавав театральні програми з вкладеними в них листівками, придумував десятки способів агітації, тікав од переслідування, ховався, переодягався, навіть загримовувався і знову втинав такі штуки, від яких зеленіли вороги, сміялися робітники і скаженіли політичні каліфи.

Виклик Вінклера. Організація втечі Цандера. Веселенький кадр, елегантний костюм “під англійця”. М’яке купе. До швейцарського кордону — на авто. Прикордонна смуга. Ніч, буря… Розшуки товаришів, до яких у Вінклера був лист. Блукання… Переправа через річку. Тривога. Перестрілка…

Швейцарія. Гори в околицях Wewe. Невеликий будинок “шале” серед ялин, модрин, альпійських кедрів. Сніг. Смачне гірське морозяне повітря, сповнене запахом хвої. Робота в майстерні. Виготовлення моделі зорельота за кресленням. Навчання. Війна з інтегралами і диференціалами. У вільний час — лижі, екскурсії в гори… Приїзд Блоттона з незвичайними новинами. Замовлення великого пасажирського зорельота, Від’їзд Блоттона, Цандера і Вінклера в якесь невідоме Стормер-Сіті…

На Ганса покладаються нові обов’язки: закупівля і прийом високоякісних сталей у різних містах Європи і Америки, безперервні поїздки. Це цікаво. Але… “агент по закупівлі” — така робота не до смаку Гансу. Він шле Вінклерові розпачливі листи. Нарешті, Вінклер зглянувся на нього. Прилетів у Європу, щоб особисто дещо закупити і взяти з собою Ганса.

І ось тепер вони летять у це таємниче Стормер-Сіті. Летить і Блоттон. Він перший підніметься в стратосферу на одномісній ракеті. Цією честю він не хотів поступитися нікому.

Ганс дивиться у вікно. Небо на цій висоті сіро-аспідного кольору. Сонце сліпучо-біле.

А що робиться внизу?.. Ввігнутий темно-синій щит океану.

На ньому сліпучо-яскравий кружечок — відбиток сонячного диска.

Прекрасний, чудовий політ. Неймовірний стрибок. Від західних берегів Європи на південний захід, через Атлантичний океан до Південної Америки, Стратоплан перетнув увесь її континент з краю в край над басейном ріки Амазонки, перелетів через Анди, зробив широке півколо над узбережжям Тихого океану і тепер прямує до тих самих Андів з південного заходу. Ось вони видніються ледве помітною щербиною на обрії…

— Ух! — Ганс знову засвистів марш.

— Чого ти там розсвистався? — питає Вінклер з сусідньої кабіни.

— Дуже вже добре летимо, — відповів Ганс, підходячи до Вінклера.

— На аероплані так не посвистів би! — каже Вінклер.

Він сидить за столиком ї розглядає щось у своїй записній книжці, попихкуючи нерозлучною люлькою.

— Я тільки у воді не вмію свистіти, — відповів Ганс. — А в аероплані — скільки завгодно.

— Ефект той самий, що й у воді: мотор глушить.

— Це правда, — погодився Ганс. — Тут зовсім тихо. Наче летиш на аеростаті. Навіть вибухів не чути.

— Швидше за звук летимо, тому й не чути.

— Швидше ніж триста сорок метрів за секунду?

— Чотириста. Ми зменшуємо швидкість і знижуємось. Висота всього п’ятнадцять кілометрів.

— Але ж тут температура має бути значно нижча, ніж на поверхні Землі, а швидкість звуку зменшується із зниженням температури.

Вінклер ствердно кивнув.

— …При нулі вона падає до трьохсот тридцяти двох метрів за секунду. Зараз, мабуть, мотор уже виключений.

— А яка стеля?

— Двадцять — двадцять два кілометри. Це найвигідніша висота, якщо не ганятися за рекордною швидкістю.

— Комариний зліт. Двісті-триста кілометрів — це ще нічого! П’ятсот-шістсот — справжня висота! — почувся голос третього пасажира.

Попихкуючи єгипетською сигаретою, до крісла Вінклера підійшов Генрі Блоттон. Лорд був одягнутий в теплий світло-коричневий спортивний комбінезон, хоч у такому “спецодягу” не було ніякої потреби: кабіну стратоплана добре опалювали електрикою І постачали чистим повітрям. У ній було тепло, затишно, комфортабельно, наче в купе пульманівського вагона.

— Аеропланні рекордсмени висоти, зрозуміло, копошаться в пилюці порівняно з нами. Для всіх цих саундерс-валькірій, фарман-суперголіафів, юнкерсїв дванадцять-п’ятнадцять тисяч метрів були вже майже граничною висотою. Дослідники стратосфери підіймалися вище, але вони підіймались на аеростатах. А от недавно у “Таймсі” я читав…

Блоттон сів на свого улюбленого коника і почав нескінченну розмову про рекорди висоти, про суперників, які можуть перекрити його досягнення, про шанси на перемогу в таких самих рекордсменів, як він.

— Ви вирушите в міжпланетну подорож і одразу поб’єте всіх своїх суперників, — промовив Вінклер.

Блоттон не зрозумів насмішки.

— Так, але… боюсь, що про це не буде надруковано в “Таймсі”, і мої суперники просто не знатимуть про новий рекорд, — меланхолійно відповів він.

Стратоплан знижувався і уповільнював хід. Гори на обрії збільшувалися. Темний колір неба світлів, голубів, одна за одною гасли зорі, наче на світанку.

Далеко внизу, біля підніжжя гір, яскраво-зеленим океаном розлилася буйна тропічна рослинність.

— Анди — південноамериканське продовження Кордильєр, — сказав Вінклер. — За ними пустельна, низина, а далі — Скелясті гори. Республіка Еквадор.

— Дивно! До цього важко звикнути. Яка швидкість, яка перемога над простором! — вигукнув Фінгер і ще раз пережив увесь політ. Європа — наче велика карта. Густо-синя гладінь Атлантичного океану… Праворуч — Азорські острови, ліворуч — острови Зеленого мису, ледве помітні навіть у найсильніший морський бінокль, Південна Америка… Басейн Амазонки з її притоками, схожими на гілки дерева… Півколо “атмосферного гальмування” над Великим океаном і знову береги Південної Америки — вже західні.

— Так, непоганий спосіб вивчення географії. Це краще за наші шкільні книжки й карти, — промовив Генрі. — Але швидкість черепашача. Інша річ — космічний політ!

— Космічний політ! Швидкість черепахи! — в тоні Блоттона сказав Вінклер. — Що значать якісь там дванадцять-вісімнадцять кілометрів за секунду космічного польоту порівняно хоча б з тридцятьма кілометрами польоту Землі? А зоряні туманності! Деякі з них летять з величезною швидкістю.

— А саме? — спитав Блоттон.

— Близько тисячі кілометрів за секунду — звичайна середня швидкість. Але є і винятки. За найновішими даними, туманність Велика Ведмедиця № 24 летить з швидкістю одинадцять тисяч сімсот кілометрів за секунду, Лев № 1— майже двадцять тисяч кілометрів.