Велетенські “віадуки” на трьохсотметрових фермах, призначення яких Ганс не знав, тяглися на тисячі кілометрів.

В Атлаських горах, на Памірі, в Кордильєрах височіли труби “штучних циклонів” для використання дарової енергії вітру…

Штучні острови-аеропорти були розкидані по Атлантичному й Тихому океанах…

Багато гір — в Хібінах, на Уралі — наче розтанули наполовину, інші зникли зовсім, на рівнинах виросли штучні гори і загороди заввишки з велику гору для захисту полів і садів од вітрів. Ріки з виправленими річищами і нові канали вкрили Землю сріблястою мережею прямих ліній…

Оновлена Земля, і на ній інше людство — бадьоре, життєрадісне, вільне.

“Коли ж вони встигли все це зробити? — здивовано думав Ганс. — Чи справді на Землі час пішов уперед? Чи, може, тут позначився “соціальний закон відносності часу”, коли “невичерпні запаси людської енергії звільняються від кайданів війни і класової боротьби?..”

Задовольнивши трохи свою цікавість, Ганс міг почати розмову і про справу — про нинішній день.

Звичайно, він полетить на Землю на своїй ракеті. Він сам керуватиме нею. Він витримає екзамен на капітана міжзоряного плавання.

Хто полетить назад? Цандер, Фінгер, Вінклер, Мері, Жак, Текер з сім’єю… Можливо, Шнірер з дочкою. Хай подивиться філософ, що можна зробити з машинами, коли їх використовують не на шкоду людям. Інші — мотлох, непотрібні Землі. Вони хотіли знайти “нову землю”, хай і живуть на Венері, якщо зможуть.

— Отже, до скорого побачення!

Ганс, збуджений до краю, вибіг з ракети.

До зорельота підходив Вінклер з своїми “капуцинами”. Ганс кинувся до Вінклера, мов ошалілий, і стиснув його в обіймах. Радість його була така велика, що він сміючись почав обнімати навіть “пінгвінів”. Птахи тільки здивовано квакали — вони нічого не розуміли в світовій політиці.

— Божевільний, — промовив стиснутий в обіймах Вінклер. — Чи ти очманів?

Ганс приклав руки до грудей, потім простягнув їх до неба і вигукнув:

— Земля! Нова Земля!

Димить, потріскує нафтовий каганець, видовбаний у скелі. Гніт — витіпане волокно. Червонувате, мерехтливе полум’я освітлює трьох людей, що сидять на “матрацах” з моху. Бліде, виснажене лице з мішками під очима і сивою бородою. Квадратне, міцне обличчя рудобородого. І поруч загоріле, довгасте, породисте обличчя з чорними вусами й бородою, обрамлене розпатланим волоссям до плечей. Брудне лахміття на тілі. Дикуни? Бандити? Пустельники?..

Це король французької біржі — барон Маршаль де Терлонж. Це фабрикант, заводчик, землевласник, комерсант Стормер, “який тримав пів-Європи в кишені жилета”. Це вихованець Ітонського університету лорд сер Генрі Блоттон, лондонський лев, член аристократичного клубу, фланер Піккаділлі, чемпіон спорту, божок відданиць…

З сусідньої печери, жіночого відділення, чулося важке хропіння леді Хінтон.

Гидливо кривлячи обличчя і відпльовуючись, Блоттон курив сигару-самокрутку “венеріанського тютюну”.

— Становище змінилося, — тихо, як змовник, сказав він. — Нам доведеться розв’язати питання: залишатися на Венері чи повернутися на Землю?

— Я-якщо нас в-візьмуть…

— Зараз ми повинні розв’язати це питання для себе, а там побачимо, хто полетить. На Землі, на жаль, усе змінилося. Там нас чекає невесела доля…

— Може, воно не втратило там цінності? — сказав Стормер, перебираючи коштовне каміння при світлі вогню.

— Коли навіть не втратило, то у вас усе це просто відберуть.

— Зрозуміло.

— Але там нас уб’ють чи залишать живими — от питання. Я думаю, не вб’ють. Нас ізолюють, але життя подарують. Якщо ж нам подарують життя, то яке б воно не було, гірше, ніж тут, не буде.

— Отже, ви за повернення?

— Так, я за повернення.

Блоттон заздалегідь обдумав усе. Він побоюється менше за інших. Про задум убити Ганса і Вінклера “ вони” не знають. Хіба не він, Блоттон, урятував Ганса і Вінклера від шестируких? У нього є навіть заслуги. А на Землі він був невинним, легковажним спортсменом, який не цікавився політикою, — принаймні доти, доки політика не зачіпала його інтересів.

У Стормера становище складніше.

— Кого не уб’ють, а кого може й уб’ють, — заперечив він.

Стормер уявив собі приліт на Землю. Повернення першої ракети з міжпланетної подорожі, звичайно, викличе сенсацію. Кінозйомки, паломництво до зорельота зацікавлених юрм, передача по телевізору, ілюстрації в журналах… Запитання: хто, звідки, що за люди?.. Стормера можуть упізнати…

Стормер навіть здригнувся і струснув головою.

— Я не лечу. Вам добре, Блоттоне… Ви не мали справи з робітниками. Та й барон теж. Він витав у вищих банківських сферах, і його не знають. А моє обличчя примітили. Думаю, добре примітили. Ні, вже краще я тут з шестирукими матиму справу.

— Ваше слово, бароне.

Маршаль гмукнув. Так, його не знають. Але роль банківського капіталу прекрасно відома… Барон теж відчував би себе безпечніше на Венері, ніж на Землі, якби…

— Не було шестируких? — спитав Блоттон.

— Якби люди ніколи не прилетіли сюди. Але вони прилетять…

— А Ганс ще встигне наклепати, — додав Стормер. — Виходить, ні там, ні тут нема від них порятунку.

Чи то у відповідь на підслухану розмову, чи у сні колишній єпископ раптом забурмотів псалом про гнів божий, від якого не сховатися ні під землею, ні в безодні морській, ні на вершині гори.

— Остання ніч засудженого, — промовив Уеллер.

Запанувала мовчанка.

— Венера, звичайно, велика, — сказав Блоттон. — Мине чимало років, поки вони її освоять. Чи не піти в нетрі?..

— І потрапити до лап шестируких! — буркнув Стормер. — Ба й справді, дірок багато, а вискочити нікуди… На Землі, може, якось і вивернулися б, якби не ті кляті Ганс і Вінклер…

— Тсс!

Блиснуло світло електричного ліхтаря. Перед печерою стояли озброєні Ганс, Вінклер, Жак, і Мері.

— Розбудіть Текерів і Шнірерів, — звелів Ганс.

— Що за поспішність уночі? — тремтячим голосом спитав Блоттон.

Він не чекав таких рішучих дій.

— Без балачок! — гримнув Ганс.

— Я розбуджу, товаришу Ганс. Я зараз розбуджу, — заметушився Пінч.

Він тільки удавав, що спить, і послужливо кинувся виконувати наказ, збудивши, однак, ніби ненароком усіх. Зчинився переполох.

Блоттон уже опанував собою. Він, зовнішньо спокійний, підвівся, поглядаючи в куток печери, де лежала його рушниця.

— Сядьте на місце, Блоттоне, — звелів Ганс і багатозначно погрався ручною гранатою.

Блоттон скрипнув зубами і сів на місце.

Сім’я, лікаря, Шнірер, Амелі, здивовані, налякані, швидко одяглися і вийшли з печери.

— Ідіть за нами!

Вогник електричного ліхтаря заскакав по кам’янистому ґрунту. Кроки стихли вдалині.

Пінч вислизнув з печери і зник в імлі.

— П-перша група на розстріл… — здавленим голосом промовив Уеллер, заїкаючись, як барон.

— Мученики… Боже! В руки твої передаю дух мій! — простогнала леді Хінтон. — Їх розстріляють, по нас прийдуть…

І ніби на підтвердження її слів пролунав постріл. Жінки істерично скрикнули. В паузі, що настала, почулося шарудіння камінців під чиїмись ногами. Вбіг блідий, осатанілий Пінч.

— Мерзотник! Він хотів підстрілити мене, але в темряві не влучив. Хто? Звичайно, Ганс. Напевне він. Я підкрався ззаду — хотів довідатися, в чому справа, — і почав підслуховувати… Я почув, як Ганс сказав: “Не бійтеся. Я веду вас на ракету, і ми негайно полетимо на Землю”. — “А інші?” — спитав Шнірер. “Інші залишаться на Венері”. Шнірер почав кричати, що він теж залишиться, “як останній вартовий під час зруйнування Помпеї”. Цивілізація загинула, він не хоче вертатися на Землю, де панують машини… Амелі почала умовляти батька, і Шнірер, здається, згодився летіти. Потім знову заговорив Ганс. Я хотів підійти ближче, щоб краще чути, але зачепив ногою камінь, він зашарудів. “Хто йде? — гукнув Ганс. — Стрілятиму!” І одразу ж вистрілив. Я цього так не облишу. Ми з ним ще поквитаємось.