Він поклав папку на камін і вийняв з ока монокль.

Ісмей струсив попіл з ситари.

— Ви маєте на увазі удар, так би мовити, вищого класу? Пробачте, екселенц, але, на мій погляд, це все-таки занадто смілива думка, — відповів він.

— А коли така смілива думка, незважаючи ні на що, все ж у когось виникне?

— Тоді мої агенти викриють злочинця і перешкодять йому здійснити свої плани.

— Отже, ви вважаєте, що такі побоювання зайві?

— Відверто кажучи, так.

Екселенц підійшов до вікна. В старому парку поміж кущами з набряклими бруньками стояв туман.

— У вас чудова здібність розвіювати сумніви, любий Ісмей. В цьому, безперечно, криється таємниця ваших успіхів. Але цього разу я не можу поділити вашого оптимізму. Справа стосується дуже багатьох людей. Таку велику відповідальність не можуть узяти на себе ні ви, ні компанія. Я доручу Скотленд-ярду забезпечити охорону пасажирів під. час першого рейсу всіма засобами, які є в їх розпорядженні.

— Скотленд-ярду? — підхопився з місця обурений сер Брюс. Його честолюбство було глибоко ображене. Скотленд-ярд хазяйнуватиме на його судні? Це вже занадто.

Екселенц заспокійливо підняв руку.

— Безперечно, ваші люди — досвідчені агенти, сер Брюс. Але я не бачу нічого поганого в тому, що кілька найкращих чиновників нашої кримінальної поліції приєднаються до них. Можливо, ви ще дякуватимете мені за це.

Президент мовчки знизав плечима і проковтнув досаду. Заперечувати було б нерозумно, він знав це добре.

Екселенц швидко підійшов до Ісмея і подивився йому прямо в очі.

— Крім нас з вами і командного складу судна, про ці заходи не повинен знати ніхто!

— Ясно! — промовив сер Брюс, схиливши голову.

І знову екселенц став люб'язним господарем. Він узяв келих вина.

— Вип'ємо за «Титаніка», короля морів! За найшвидкохідніше судно в світі!

Опівдні в залах і кабінетах галереї Бріссот стояла дрімотна тиша. Час від часу було чути тільки шепіт, легеньке покашлювання та рипіння паркету під ногами небагатьох відвідувачів, що проходили повз довгий ряд картин.

— І що тут за повітря! Наче в музеї! — пихтіла огрядна леді Ерлігтон, дістаючи, з сумочки флакон.

Леді Хернет повернула свою довгу гусячу шию і оглянула зал. Вона була обурена.

— Слово честі, добрячка Мервіл могла б вигадати щось цікавіше, ніж ця благодійна виставка картин молодих живописців. Влаштувала б краще базар чи якийсь вечір. Там принаймні хоч людей побачиш.

— Кому що подобається. Сама по собі ідея непогана, моя люба. Наша мила Мервіл вбиває одночасно двох зайців: протегує так званому новому мистецтву і допомагає біднякам. Дуже похвально і по-діловому. Хіба не так?

Леді Ерлінгтон обернулася до свого чоловіка, який ішов з лордом Хернетом слідом за дамами.

— Джоель, уже час снідати. Я помираю з голоду.

Сер Джоель глянув на годинник.

— Справді, вже пізно. Гадаю, треба підкріпити естетичні почуття доброю закусочкою. Яка ваша думка, лорд Хернет?

— Цілком згоден. З мене досить цієї сучасної мазанини.

Невеличка компанія, на ходу вітаючи посмішками знайомих, попрямувала до виходу. Леді Ерлінгтон торкнула приятельку рукою й очима показала їй в бік невеликого залу, де були виставлені гравюри на дереві. Там на плющовому дивані сиділа у вільній позі молода жінка. Сонячне проміння, що пробивалося крізь штору з вікна напроти, падало на її вродливе обличчя, прикрите вуаллю. Поряд з нею сидів елегантний юнак.

— Графиня Вудбері, — прошепотіла леді Ерлінгтон. — Як завжди, з лордом Хакслі. Сьогодні вранці я зустріла їх біля Роттен Роу, коли вони поверталися з прогулянки. Це просто скандал!

— Ну, який там скандал? Хіба ви, моя люба, відмовилися б од залицянь красуня Едварда Хакслі? — запитала леді Хернет, відкриваючи в нещирій посмішці великі вставні зуби. — Він привабливий мужчина.

— Досить вам! Йому ж тільки двадцять сім років, — заперечила леді Ерлінгтон, не звернувши уваги на вільний жарт леді Хернет, — а Вудбері тридцять. Як може заміжня жінка її кола і віку так безсоромно бігати за чужим, та ще й молодим чоловіком!

— Ви думаєте, що вона бігає за ним?

— А ви, люба, не думаєте? В цьому немає сумніву. В Лондоні всі дівчата й заміжні жінки закохані в лорда Едварда. В один прекрасний день усе це може скінчитися нечуваним скандалом. Або якийсь ревнивий чоловік пристрелить красуня Едварда, або два суперники кинуться один на одного, або…

— Ради бога, облиште, люба! Хіба не можна якось запобігти нещастю?

— Запобігти? У вас добре серце. Тоді треба вислати цього Адоніса з Лондона. Але зробити це не так легко. Рід Хакслі один з найстародавніших у країні.

— Старий Хакслі повинен вплинути на сина своїм авторитетом.

— Це неможливо! Він зовсім не виїжджає з свого замка в Уельсі: зайнятий дуже важливою справою — розведенням троянд, — не без іронії зауважила леді Ерлінгтон.

Дами вже наблизилися до залу гравюр. Пройти, не привітавшись, було незручно. Вони з явним задоволенням завернули до молодої пари. Лорд Хернет і сер Джоель рушили за ними, сповнені почуття власної гідності.

— На які, власне, кошти живе лорд Едвард? — тихо запитав сер Джоель.

Лорд Хернет посміхнувся.

— На мільйони свого батька.

— Я чув, ніби в молодого Хакслі дуже великі борги.

— При таких витратах; як у нього, це не дивно. Але не осуджуватимемо його. Ми теж були колись молодими. Правда ж? До речі, Ріта Вудбері справді чарівна.

— Ви не боїтесь, що ці слова може почути ваша дружина? — посміхаючись сказав Джоель.

Графиня Вудбері і лорд Едвард з виразом холодної ввічливості на обличчях чекали зустрічі, проте це не перешкодило леді Ерлінгтон вилити на них цілий потік слів.

— Моя люба графине, ми дуже раді, що зустріли вас тут. Добрий день, лорд Едвард! Як великодушно з вашого боку витягти в світ нашу чарівну Ріту. Граф заклопотаний страйком шахтарів і йому, звичайно, ніколи. Це жахливо!

— Лорд Едвард пояснював мені техніку різьблення по дереву, — відповіла графиня, дивлячись прямо в бігаючі очі обох дам.

— О, це цікаво, — втрутилася в розмову леді Хернет і здивовано повела очима по стінах, наче тільки тепер побачила картини. — Тоді просто нечемно заважати вам…

Вона безсоромно глянула на лорда Хакслі. Той вклонився із звичайною світською посмішкою.

— Високошановна леді Хернет, я був би щасливий при нагоді передати вам свої скромні знання в галузі сучасного мистецтва.

— Мені? Правда? — проворкувала вона.

— Ви вже оглянули виставку?

— Ми ситі нею по зав'язку, — незадоволено буркнув лорд Хернет, ясно даючи зрозуміти, що він помітив недвозначний погляд своєї дружини.

Графиня Вудбері посміхнулась.

— Ми якраз зібралися виходити, — сказала леді Ерлінгтон. — Ми просто захоплені! Яка чудова ідея виникла в герцогині Мервіл — влаштувати виставку сучасного мистецтва на користь бідних художників.

Сер Джоель витяг годинника. Це був знак кінчати розмову. Гаряче запевняючи, що незабаром вони знову побачаться, обидві жінки^розпрощалися і поспішили до виходу. Чоловіки рушили за ними, і їхні думки вже цілком переключилися на їжу.

Лорд Едвард подивився їм услід.

— Сьогодні, як на зло, нам зустрічаються найзавзятіші плетухи.

— Не будьте дитиною, Едварде, нехай собі потішаться, — промовила графиня.

Зітхнувши, вона відкинулася на червоні подушечки і ніжно глянула на молодого лорда з-під опущених вій. Він стояв перед нею у світло-сірому костюмі з рожевою гвоздикою в петлиці модного піджака, злегка спираючись на тростину з індійського бамбука і трохи схиливши голову, вкриту густим чорним волоссям. Лорд не відзначався якоюсь особливою красою, але в його блакитних очах ховалася дивна чарівна посмішка, проти якої не могла встояти жодна жінка. Ця посмішка була його хворобою, як одного разу жартома поскаржився він друзям.

— Едварде, — прошепотіла графиня. — Завтра я їду в свій маєток. Ви не могли б супроводжувати мене? Я така самотня…