— О Едді! — шепотіла вона під його поцілунками, його руки ніжно гладили її волосся, обличчя, плечі.

— Бетті… Моя кохана маленька Бетті!

— Боже мій, що коли Френк побачить нас тут! Він так розгнівається! Ходімо на хвилинку в мою каюту. — Вона потягла його за собою і швидко зачинила двері.

— Ти так боїшся брата? — запитав він, допитливо дивлячись їй в очі.

— Він усе ще вважає мене школяркою і не дозволяє самій виходити з каюти на довгий час, — поскаржилась вона. — Краще ми поїхали б не на такому розкішному судні! Це було б чудово!

— Ти думаєш?

— Я вчора сказала Френкові, що це ув'язнення мені набридло. Кінець кінцем, я вже не дитина, за кожним кроком якої треба стежити. Він може не турбуватися, що ти або я станемо предметом пересудів. Але Френк нагримав на мене, сказав, що знає, чому так робить, і я не повинна втручатися в його справи. Він, мовляв, хоче нам тільки добра, а я невдячна, неслухняна. Ти ж знаєш, який дивний мій брат!

— Він справді сказав це? — В Едварда наче гора з плечей спала. Очі його заблищали. Юнак схопив Бетті в обійми і закружляв з нею по каюті. — Я ж знав це. Інакше й бути не могло!

Сміючись, вона спробувала звільнитись.

— Едді! Облиш!

— Ще дві ночі, люба, і ми в Америці, — вигукнув він щасливо. — Потім ми вже ніколи не розлучимося!

Вона обхопила його шию руками і глянула на нього серйозними очима.

— Дві довгих ночі і один довгий день, Едді… Під час цієї подорожі я багато думала про тебе. Раніше я зовсім не знала світу, в якому ти живеш. Хоч Френк тримає мене, ніби полонянку, я все ж багато бачила й чула. Твій світ не такий прекрасний, як я уявляла собі. Цей блиск і розкіш, ці елегантні фраки й вечірні туалети здаються мені несправжніми. Знаєш, мов у театрі. Дивишся з залу, все як в житті. А за куліси краще не дивитися. Можливо, Френк тому і не випускає мене нікуди, щоб я зберегла прекрасну ілюзію. Він набагато старший за мене і краще знає життя. Пробач, Едварде, я не хотіла завдати тобі болю. Але я боюся, коли бачу цих людей, просто боюся. Не дай мені втратити віру в тебе, любий! Чуєш? Я не переживу цього!

— О Бетті! — прошепотів Едвард. А перед його очима стояв Кашбарн, цинічно посміхаючись: «Ще один раз, Едварде Хакслі, і ми — квити!»

Наступного дня прозора імла заволокла сонце. Це віщувало зміну погоди. В повітрі потягло холодом. Лише поодинокі пасажири в пальтах і капелюхах прогулювались по палубі. Кілька любителів свіжого повітря попросили поставити шезлонги в затишних місцях і, укрившись шерстяними ковдрами, дивилися в холодне імлисте небо.

Пустинною палубою тепер заволоділи діти. Лунали крики, сміх, чути було застережливі голоси гувернанток, що наглядали за своїми пустотливими вихованцями.

На містку стояв на вахті Лайтолдер. Спершись на поручні, він оглядав у бінокль горизонт на заході. Хтось твердою, спокійною ходою наблизився до нього. Певно, капітан. Він уже не вперше підіймається на місток, щоб визначити погоду.

Лайтолдер відірвався од бінокля і обернувся до Сміта. Той, мружачи очі, дивився в далечінь, де з моря піднімалася ніби сіра стіна.

— Радіограми — підтверджуються, капітане. Перед Ньюфаундлендом на великій площі туман. Боюся, наш рекорд зірветься біля самої мети!

— Зірветься? — командор допитливо глянув на Лайтолдера, але зараз же відвів погляд на сіру стіну туману. Вона все наближалася, піднімаючись дедалі вище. — Зірветься? — повторив він стиха.

Лайтолдер ще раз приклав до очей бінокль і схвильовано запитав:

— Ви хочете ввійти в туман на всіх парах, капітане? На мою думку, в нас два виходи: або йти малим ходом, або змінити курс і обійти зону туману.

Сміт кусав губи.

— Для особливих заходів поки що немає підстав. Почекаємо, — кинув він і пішов з містка, не глянувши на Лайтолдера.

В цей час сер Брюс Ісмей розмовляв у своїй каюті з містером Мардоком.

— Ще скляночку, дорогий Мардок? Прошу вас! То як справи з цим анафемським туманом? Наш рекорд ні в якому разі не повинен зірватися через нього. Що думаєте ви, старший офіцер, заступник капітана, відносно даної ситуації?

Мардок відкинувся в кріслі, поклав ногу на ногу, безцеремонно розглядаючи Ісмея.

— Як складеться ситуація, коли ми ввійдемо в туман, зараз сказати важко. Рішення командування залежатиме від видимості. Безпека насамперед — це девіз Вайт-Стар.

Ісмей нервово смикнув свій галстук.

— Звичайно, звичайно… але рекорд! Не забувайте, з чим це пов'язано, містер Мардок. Ми не можемо гаяти часу. Жодної години! Поки що все йшло чудово! Компанія оцінить це по заслузі.

У відповідь на слова Ісмея Мардок мовчки вклонився.

— Я сам подбаю про це, мій друже, — говорив президент. — Але ми повинні довести діло до кінця. Робіть усе можливе! Я цілком покладаюся на вас. Якщо командор і ви…

— Не чекайте від мене нічого такого, що суперечило б моїм обов'язкам і совісті, сер, — відверто сказав Мардок.

— Принаймні ви не будете додержуватись дріб'язкових вказівок, коли йдеться про таку важливу справу? Важливу не тільки для нас, а й для вас особисто! Ви переживаєте зараз найкращу пору свого життя. Рішучий крок може відкрити перед вами блискучу кар'єру, можливо навіть місце капітана на рідному браті нашого «Титаніка». За ваше здоров'я, містер Мардок! За ваше майбутнє!

— Дякую, сер Брюс! Оцінка, яку ви мені дали, і ваше довір'я роблять мені честь, — відповів Мардок з холодною ввічливістю. — Я діятиму так, як належить мені.

Ісмей підвівся і задоволено ляснув його по плечу.

— Я радий за вас, дорогий Мардок, дуже радий.

Над полудень «Титанік» повним ходом ввійшов у туман. Капітан віддав розпорядження посилити вахту. Кількість спостерігачів за морем була подвоєна. Пасажири майже не з'являлися на палубі. Температура повітря швидко падала. Сірий туман, холодний і вологий, примарою навис над кораблем, клубочився над океаном, що ледве дихав. Проте видимість у цьому районі була ще добра.

Пасажири, збираючись до чаю, заповнювали салони першого класу. Це були переважно чоловіки. Жінки гарячково готувалися до балу, який мав відбутися наступної ночі, останньої ночі перед прибуттям у Нью-Йорк. В той час, коли в салонах тихо дзвеніли склянки, перукарі, покоївки та квіткарі перебігали з каюти в каюту. Стюардеси мало не падали з ніг від утоми, однак з незмінною ввічливістю виконували найбезглуздіші бажання пасажирів.

У коридорах пахло паленим волоссям і найрізноманітнішими парфумами. Безупинно лунали дзвінки, крізь двері, що то відчинялися, то зачинялися, долинали вимогливі голоси жінок. Клацали замки чемоданів, переверталися речі в шафах і скринях, літали по каютах і валялись на підлозі білизна й панчохи. Потрібна річ, звичайно, не знаходилась. «Нічому немає місця. Ну, зовсім тобі нічому! Ох, ці слуги!» З тріском рвалися шнурки корсетів, щосили затягнутих засмиканими покоївками. Напоготові лежали бальні наряди і коштовні прикраси, безліч надзвичайно коштовних прикрас.

Усі були збуджені до краю, але щасливі серед речей, які в цю незвичайну чарівну ніч мали зробити жінку найвродливішою, найпрекраснішою і найпривабливішою істотою в світі.

Гарднер, Коннор та Ісмей зійшлися в зимовому саду. Вони жваво обговорювали становище на англійських вугільних шахтах, де тільки-но закінчився страйк.

Підійшов містер Кеннеді.

— Дозвольте, панове?

— Сідайте, містер Кеннеді. Де ж ваші дами?

— Підготовка до свята. Позамикалися в своїх апартаментах. Ми зараз на становищі бездомних собак, — зітхнув бавовняний король.

Сер Брюс засміявся і підморгнув містерові Коннору.

— Ми, холостяки, не знаємо таких переживань.

— А ми, містер Кеннеді, друзі по нещастю, — промовив Гарднер. — Я почуваю себе так само, як і ви.

— Препогана погода! — здригнувся від холоду Кеннеді. — Стюард, два коньяки! — прогримів його бас.

— Здається, з кожною годиною стає холодніше, — зазначив містер Коннор. — Чи не повернули ми часом до Північного полюса?