В цей час центральні вулиці лондонського Сіті були заповнені потоками людей, омнібусів, шумливих автомобілів та найрізноманітніших екіпажів, що рухалися повз виблискуючі дзеркальні вітрини розкішних магазинів і переповнених ресторанів, повз парадні фасади старовинних торгових контор та клубів для обраних, повз портал Королівської біржі й масивної громади з пісковику — Англійського банку, підвали якого були забиті золотом і сріблом, повз вуличних продавців і жебраків, повз темні провулки, де ховалися розпуста й злочинство, повз світло і темряву, багатство й злидні цього величезного міста з світовим ім'ям. А вгорі, над багатоголосим гомоном незавмираючого життя, урочисто лунали розмірені удари поважного Біг-Бена[3].

Недалеко від Піккаділлі Ціркус перед яскраво освітленою вітриною контори судноплавної компанії зібрався натовп. Люди витягали шиї, піднімали вгору дітей і збуджено перемовлялися. Навіть візники, що проїжджали мимо, та кондуктори автобусів з цікавістю позирали в той бік. Натовп збирався дедалі більший, загрожуючи зупинити вуличний рух. Стривожений полісмен тримався поблизу.

З фешенебельного магазина мод вийшли дві дами, очевидно мати й дочка, в супроводі навантаженого пакунками слуги. Велика галаслива юрба привернула їх увагу. Вони, зупинилися.

— Що там таке, мамо? Подивимось? Ну, я тебе прошу! — промовила дочка.

Мати приклала до очей лорнет, недовірливо оглянула натовп перед вітриною: одяг більшості людей свідчив, що вони не належать до світського кола.

— Не знаю, дівчинко, що там. Але нам не личить стояти поряд з цими людьми, — відповіла вона суворо, хоч сама була теж явно заінтригована подією.

— О, я прошу тебе, мамо, — наполягала дочка. Слуга поштиво підступив ближче.

— Там виставлена модель великого корабля, мадам, — сказав він.

— Модель!? О! В такому разі можна було б…

Дівчина, мало не скрикнувши від радості, швиденько підібрала спідницю і кинулась в натовп. За нею, незадоволено похитуючи головою, рушила й мати. На деякій відстані од них ішов слуга, міцно притискаючи до себе пакунки.

За широким склом вітрини стояла майже двометрова модель корабля. Над корпусом судна з безліччю ілюмінаторів піднімалися верхні палуби, широкий капітанський місток, високі радіощогли та чотири великі труби. Як було сказано у виставлених поруч поясненнях, довжина «Короля морів» і справді становила двісті вісімдесят метрів, його шлюпочна палуба височіла над водою більше ніж на двадцять метрів, а від ватерлінії тіло велетня занурювалось у воду на п'ятнадцять метрів. Вантажопідйомність пароплава сорок п'ять тисяч тонн! Найкраще і найбільше судно в світі! Британське судно!

Серед радісно збудженого натовпу хтось заспівав «Пануй, Британіє!..» Інші, незалежно від чинів і соціального стану, підхопили пісню. Пануй, Британіє, оволодівай морями! Через кілька днів твій гордий корабель, маючи на борту близько трьох тисяч чоловік, вирушить у свій перший рейс через океан. Він ітиме з такою швидкістю і впевненістю, з якими ще жодне судно світу не перетинало зелені хвилі Атлантики.

Три тисячі чоловік подорожуватимуть у плавучому палаці небаченої розкоші!..

Тріумф був загальний. Радів Лондон, раділа вся Англія. Збудження досягло свого апогею, коли залунали дзвінкі голоси хлопчаків-газетярів:

— «Івнінг пост»! Найостанніші новини про судно-велетень! Світовий рекорд забезпечено! Фантастичні ціни за каюти!

Люди хапали з рук газети. Зчинилася давка. Чути було вигуки захоплення. Натовп біля вітрини весь час збільшувався. Полісмен знизав плечима, заклав руки за спину і рушив далі.

— Ой мамо! Ти бачиш? Оце диво! Який чудовий корабель! Тільки подумати: на ньому є басейни для плавання, тенісні корти, театр, кафе, бари, оранжереї, навіть магазини! А з палуби на палубу можна потрапити за допомогою ліфта. І в кожній каюті телефон! О, це просто чудо! Як мені хотілося б поплавати на ньому! — захоплено говорила дівчина, йдучи до екіпажа, який чекав їх.

— За місце треба заплатити тисячу фунтів, — тверезо розміркувала мати, але це ніскільки не зменшило захоплення дочки.

— Нехай би навіть не в каюті люкс, мамо. Я з задоволенням погодилася б і на містечко в третьому класі. Тільки б побувати на цьому незвичайному пароплаві!

— В третьому класі! Ти компрометуєш мене. Будь ласка, поводься пристойно, дівчинко! — і енергійним помахом лорнета вона наказала «дівчинці» піднятися в екіпаж.

На Среднідл-стріт, де розташовані банки, зустрілися два літніх буржуа.

— Хелло! Як справи?

— Дякую. А ваші?

— Не ремствую. Ви були сьогодні на біржі?

— Ні.

— Ну й курс, скажу вам. Таких цін давно вже не бувало.

— Вайт-Стар-Лайн[4]?

— Ну, звичайно, Вайт-Стар. Ви знаєте, цей корабель-велетень…

— Непогана реклама.

— І це ви називаєте рекламою? Я вважаю, що сорок п'ять тисяч тонн — факт, з яким треба рахуватися.

— Гм… Я віддаю перевагу йоркшірському вугіллю.

— На нього зовсім немає попиту, мій любий. Раджу вам триматися. Шахтарі незабаром припинять страйк, і тоді ви знову підете вгору.

— Можливо, ви маєте рацію. Треба було б придбати акції Вайт-Стар.

— Вірте моєму слову, вельмишановний. Ще не занадто пізно, хоч десятого квітня судно вже виходить у море. Пробачте, поспішаю. Ей, кебмен!

Він узяв мотокеб, швидко виліз на сидіння і, махнувши на прощання рукою, поїхав.

Чоловік, що лишився, підвів очі до електричного ліхтаря, матова куля якого блідим місяцем висіла над вулицею, затьмарюючи слабке світло старого доброго газового ріжка. Та він не бачив ліхтаря. Перед його очима стояли цифри, безліч цифр і пакети акцій. Чоловік щось підрахував у думці, хитнув головою і пішов геть. Оце бізнес! Чудовий бізнес!

По обох берегах Темзи на сорок кілометрів тягнеться порт, який не стихає ні на хвилину. Насичене кіптявою повітря день і ніч тремтить над ним від какофонії звуків — брязкоту підйомних кранів, гудків пароплавів, пронизливих сирен та свистків паровозів. Величезні портові склади ненажерливо ковтають товари, що їх з місяця в місяць вивантажують тут тисячі океанських пароплавів, щоб потім, узявши на борт новий вантаж, знову вирушити в широкий світ. Армія матросів, вантажників, корабельних агентів безперервно заповнює численні портові таверни, що розмістилися поблизу.

Якось у таверну «Блакитний тюлень» зайшов молодий моряк у короткій куртці і широких штанях, недбало брязнув на стіл повну жменю монет.

— Ей, хазяїне, налий мені і моїм друзям! У мене в кишені ще дзвякає кілька пенсів. Завтра відчалюємо, — голосно гукнув він хазяїнові, якого не видно було за хмарами задушливого тютюнового диму і горілчаного перегару. Низьке приміщення таверни, до краю набите гамірливим натовпом людей всіх відтінків шкіри, було наче в тумані.

— Хай живе новий корабель-велетень! — вигукнув хтось за одним з столів.

Молодий матрос нахилив своє збуджене обличчя до сусіда з червоними від алкоголю очима.

— Не дуже хвастайся цією розкішною посудиною, боцмане.

— Ти що, хіба не англійський моряк? — в'їдливо запитав той.

— Ну, звичайно, англійський. Але з цим човном я не хотів би мати справ. Нехай спочатку покаже, на що він здатний.

— Не мели дурниць, хлопче. Вантажопідйомність цього велетня сорок шість тисяч тонн. Він робить двадцять п'ять вузлів за годину. Ми таки відберемо у клятих німців Блакитну стрічку першості, згадаєш мене!

— Вони швидше повісять тебе на тій стрічці!

Від громового реготу задрижали стіни таверни.

— Не вірите?! Ви ще побачите, — огризнувся боцман. Він розправив зім'яту газету і пальцем показав на аншлаг, надрукований жирним шрифтом: «Судно йде на рекорд!»

— Облиш! — спинив його моряк. — Наш брат однаково нічого з цього не матиме. Все дістанеться іншим. Я тільки брудний кочегар, боцмане, і мені зовсім байдуже, де сушити свої кістки: в кочегарці старої бананової шкаралупи чи біля сотень топок нового всесвітнього дива. Для нас, маленьких людей, це нічогісінько не змінює, і так буде завжди. Розумієш?