— Ходімо звідси! Наверх! — закричав Томпсон.

Кашбарн нахилив голову і, блискавично відштовхнувши тих, що стояли поряд, одним стрибком вискочив у коридор.

Томпсон кинувся за ним.

— Держіть! — гукнув він своїм розгубленим помічникам, і ті помчали слідом за ним.

Едвард лишився сам. Нікому не було до нього діла. Він стояв посеред каюти, схиливши голову, дивився на двері, губи його беззвучно ворушилися, весь час вимовляючи ім'я Бетті. Він не чув ні тріску, ні вибухів усередині смертельно пораненого океанського велетня. Він не помітив сріблястої змійки, яка поповзла раптом з коридора в куток, раз у раз зупиняючись на своєму звивистому шляху, немов дивуючись, що при її появі самітній чоловік не кидається навтіки.

Важко дихаючи, Кашбарн біг по запасному трапу наверх, до шлюпочної палуби. Судно дуже накренилось, і він міг підніматися тільки біля стіни або тримаючись за поручні. Віддихавшись, Кашбарн оглянувся. Нікого!

Шлях був вільний. Кашбарн зумів значно випередити своїх переслідувачів. Тепер далі, далі! Куди — він не знав. Та й чи мала ця втеча взагалі якесь значення? Море, пінячись, вируючи і руйнуючи все на своєму шляху, робило своє діло. І все-таки незатоплена частина корабля ще була чималою, там Кашбарн сподівався заховатися і перечекати лиху годину. А потім порятунок!

Раптом Кашбарн помітив жінку у вечірній сукні. Вона нерухомо, наче мертва, лежала на верхньому майданчику трапа, судорожно ухопившись за поручні^ припавши головою до мармурових сходів. Коли Кашбарн збирався проскочити мимо, вона підвела голову. Обличчя в неї було наче у розмальованої ляльки, що побувала у воді і полиняла.

Вона з благанням обхопила ноги Кашбарна.

— Допоможіть, прошу вас! Я зламала ногу. Прошу вас… допоможіть!

— Пустіть мене! — просичав він і вдарив її по руках. — Пустіть, кажу вам! — Він прислухався. Наверху почалася жорстока боротьба за місце в шлюпках, доносилися звірині крики, постріли, тупіт тисяч знавіснілих людей. Знизу долинали голоси переслідувачів. Зараз агенти Томпсона добіжать до трапа.

— Прошу вас! — благала жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз.

Кашбарн відштовхнув її ногою. Вона пронизливо скрикнула і покотилася по сходах — барвистий клубок шовку, закривавленого волосся, розтрощеного тіла. Це було все, що лишилося від гордої леді, від німфи з білим, наче алебастр, тілом, від Аліси Гарднер.

Далі, все далі біг Кашбарн. Страх надавав маленькому товстому чоловічкові сили. Безжалісно збивав він з ніг кожного, хто траплявся йому на шляху, спотикався об трупи, склянки, покинуті чемодани. Кілька перлин котилися по похилій палубі. Посилаючи прокляття, Кашбарн мчав далі через порожні зали, де ще годину тому веселилися обрані. Тепер не було обраних, були тільки смертельно перелякані люди, які відчайдушно, руками й зубами, боролися за своє життя.

Кашбарн зупинився, щоб перевести дух, серце його ладне було розірватися. Тепер за ним біг тільки Томпсон, двох інших агентів затримав натовп. Але інспектор не відставав, він вперто переслідував злодія по п'ятах.

Кашбарн штовхнув двері музичного салону і заскочив туди.

В залі яскраво горіло світло. Чудова люстра, покосившись, звисала з високої стелі. Сяйво її виблискувало на білих, відполірованих стінах, заливало порожні крісла, відбивалось на дзеркальній чорній поверхні концертного рояля, який велично височів на сцені. Кашбарн, затамувавши подих, приклав вухо до дверей. У коридорі пролунали кроки. Ось вони стихли на секунду, віддалилися, потім знову наблизились. Це був Томпсон. Він шукав його. Враз кроків зовсім не стало чути.

Кашбарн навшпиньках поквапливо перейшов зал, глянув на рояль, де лежали ноти, пісні Франца Шуберта, а поряд — букет троянд і жіночі рукавички.

Від ледве чутного шереху, що йшов від дверей, Кашбарн здригнувся. Хтось необачно натис на ручку. Якщо це інспектор, тоді кінець!

Кашбарн зціпив зуби, в очах блиснула відчайдушна рішучість. Швидко проскочив за рояль, присів і глянув на двері.

Ручка вже опустилась. Двері тихо відчинилися. В щілину просунулася голова Томпсона. Він нашвидку оглянув зал, почекав трохи.

Рука за роялем ковзнула в кишеню піджака і витягла пістолет. Кашбарн примружився і поклав зброю на край рояля.

Томпсон увійшов, тримаючись за двері. Піднявся навшпиньки, повернувся в один, в другий бік, обдивляючись приміщення.

— Хелло, Кашбарн, ви тут? Виходьте! Даремно ховаєтесь! На дні моря вам не потрібне ні життя, ні коштовності, — голосно сказав він.

Але відповіді не було. З досадою грюкнувши дверима, Томпсон підійшов до крісел і зазирнув між рядами. Дуло пістолета повернулося слідом за ним. Усе ближче підходив Томпсон до рояля. Став перед кріслами, похитав головою. Він міг би заприсягтися, що негідник заховався десь тут. Інтуїція підказувала йому, що в залі хтось є.

Палець на курку пістолета рухнувся. Томпсону здалося, що зарипів паркет. Інспектор блискавично повернувся. Нікого! Рипів весь корабель — перебірки, палуба. Може Кашбарн заховався наверху, на вузенькій гальорці?.. Там можна проповзти. Томпсон дивився туди, повернувшись спиною до рояля.

У скронях Кашбарна застукотіло, губи міцно стислися. Спина ворога не далі як за три метри від дула пістолета… Чудова ціль!

У цю мить пролунав страшенний гуркіт. Він ішов або з машинного відділу, або з трюму, де під натиском води, мабуть, упали важкі перебірки. Здригнувся весь корабель. Захиталась і задзвеніла кришталева люстра. Посипалась із стелі штукатурка, і зигзагом, наче блискавка, по перебірці зверху вниз пробігла тріщина.

Одночасно палуба накренилась так, що інспектор Томпсон втратив рівновагу і впав. Він почув позад себе тріск і скрегіт. В ту ж мить пролунав несамовитий крик, а слідом — удар, мов грім. Томпсон схопився. Те, що інспектор побачив, було таким страшним, що він мимоволі заплющив очі.

Коли судно раптово накренилось, важкий рояль зірвався з місця, звалився зі сцени і, наче по льоду швидко посунувся по дзеркальному, гладенькому паркету. Перш ніж Кашбарн встиг отямитися, він був розчавлений.

Очі його вискочили з орбіт і втупилися в простір. З рота хлинув широкий струмінь темної крові. Пальці судорожно стислись. Потім голова відкинулась набік. Кашбарн був мертвий.

— SOS… «Титанік»… 41° норд, 50° вест… ніс швидко йде під воду… можемо протриматися не більше двох годин… SOS… «Титанік»… 41° норд, 50° вест… — невпинно вистукував старший радист.

Чимало суден приймали сигнали про допомогу, однак більшість капітанів недооцінювали небезпеки, що загрожувала «Титаніку» та його пасажирам.

Криклива реклама сера Брюса Ісмея про «найшвидкохідніше, найнадійніше і найсучасніше» в світі судно згубно почала діяти в ці критичні години. Всі вважали просто неможливим, щоб корабель-велетень, навіть якщо він зазнав серйозних пошкоджень, міг потонути за такий короткий час. У всякому разі він повинен був протриматися на воді щонайменше день, так думали всі. Заходи безпеки гарантували це. Очевидно, на «Титаніку» в зв'язку з аварією просто зчинили паніку.

Наслідком такої думки були зустрічні радіовиклики «Титаніка». Кому з капітанів хотілося без потреби витрачати запаси палива? Так було згаяно дорогоцінний час, ті хвилини, від яких залежало життя багатьох сотень людей.

Радист Філліпс терпляче відповідав на всі виклики і продовжував стверджувати, що «Титанік» потопає, незважаючи на міцні перебірки й подвійну стальну обшивку, і потребує якнайшвидшої допомоги. Тільки один раз він втратив самовладання, коли втретє чи вчетверте надійшов виклик від «Франкфурта», одного з найближчих до «Титаніка» суден.

— Вам справді загрожує серйозна небезпека? — допитувався радист «Франкфурта».