З сусідніх приміщень прийшли чоловіки вияснити становище. Вони сповістили, що в них теж ніхто нічого не знає, всі розгублені й знервовані. Перед трапом у кубрик стоять пости, які нікого не пропускають і не дають при цьому ніяких пояснень. Машини застопорені!

Раптом, перекриваючи галас, різко пролунав набат.

Перший удар дзвону припинив усі суперечки. Перелякані люди слухали, затамувавши подих. Кожен знав, що означають тривожні удари, які лунали один за одним. Біля дверей і трапів висіли таблички з виразним червоним написом: «За першим сигналом тривоги негайно звільнити приміщення. Зберігати спокій! Чекати вказівок».

Майже одночасно широко розчинилися двері. Матроси під командою унтер-офіцера зайняли всі виходи. З жахом дивилися пасажири на їх нерухомі обличчя і пістолети біля пояса.

Унтер-офіцер зупинився біля головного трапа.

— Всі, хто має рятувальні пояси, — наверх! — вигукнув він, перекриваючи гамір та удари дзвону. — Речей не брати. Додержуйтесь порядку і спокою! Немає ніяких підстав для тривоги.

— Немає ніяких підстав для тривоги? Що ж сталося? — закричали йому.

— Нічого не сталося! Незабаром судно піде далі.

— Чому ж тоді нам треба підніматися наверх з рятувальними поясами?

— Це заходи безпеки, і більш нічого.

— Брехня! Ми хочемо знати правду! Правду!

— Я не можу сказати вам нічого іншого. Будьте розсудливі! Вперед! Піднімайтесь групами!

Люди розгублено стояли біля трапа. Вони збентежено дивилися на майно, яке мусили залишити. Якийсь старик не хотів розлучатися з клунком, благав, щоб йому дозволили взяти речі — все, що він має. Сусіди з лайкою відштовхнули старого.

Набат не стихав. Загубившись у натовпі, члени сімей кликали одне одного, діти пронизливо верещали, жінки гукали на допомогу, чулася суперечка.

— Швидше! Швидше! — підганяв унтер-офіцер. — Як багато часу треба, щоб вивести таку юрбу!

Ротер дбайливо допомагав одягатись переляканій дружині.

— Тільки спокійно, Матільдхен, спокійно! Ти ж чула: це просто заходи безпеки.

— Ох, Егоне… я не знаю… я боюсь. Хоч би це плавання швидше скінчилося! — ридаючи, вона впала йому на груди.

Ротер погладив її по голові.

— Ходімо! Не можна гаяти часу. Можливо…

Дикий багатоголосий крик біля трапа: «Вода! Вода!» примусив усіх в залі заніміти.

Люди відсахнулись. Наче божевільні, передні дивилися на потік, що вируючи піднімався з матроського кубрика, перегороджуючи шлях.

— Уперед! Вище! — шаленів унтер-офіцер. — Не зупиняйтесь! По воді!

Знову пролунав крик, цього разу десь у глибині залу. Молода жінка показувала на палубу. Що їй треба? Вона збожеволіла? Але ні! Наче дерева в бурю, стогнали й тріщали товсті дошки — під ними шуміла й вирувала вода. Раптом з страшним гуркотом палуба проломилась, і з-під неї ринула вода.

Люди у відчаї кричали, метушилися, шукаючи порятунку. Вода була скрізь! Вона безупинно піднімалася. Біля трапа утворилося місиво з людських тіл. В цю мить все втратило своє значення — думки, почуття. Над людьми панував тільки темний тваринний інстинкт самозбереження. Старих і кволих збивали з ніг, штовхали у воду, розплющували на перебірках. Сотні ніг топтали тих, що хрипіли, конаючи.

Ротер тримав пенсне біля короткозорих очей, шукаючи дружину… Вона потрапила в людський вир, і той потяг її за собою.

— Матільдо! Матільдо!

Але крик губився в галасі збожеволілих людей.

Нарешті Ротер побачив дружину. Недалеко від трапа промайнуло її бліде обличчя, Матільду стискали ті, що напирали ззаду, і вона крутилася, наче тріска.

Ротер відчайдушно почав пробиратися вперед.

— Матільдо! Матільдо! — гукав він і не міг зрушити з місця.

— З дороги! — загорлав на нього якийсь громило.

— Пропустіть мене! Там моя дружина.

— Йди к бісу!

Хтось ударив його кулаком в обличчя. Із стогоном Ротер опустився в крижаний потік.

Вода з страшним гуркотом прорвалася ще в одному місці. Вона клекотіла, пінилася, шуміла, заливаючи приміщення третього класу. Тепер для сотень тих, що лишилися внизу, не було порятунку.

Багато пасажирів залізли на верхні койки. Забившись у куток, нещасні плакали, молилися, проклинали, заходились істеричним сміхом. І все-таки в їх серцях ще жевріла іскорка надії.

Люди пильно дивилися на воду: вона більше не піднімалася. За кілька сантиметрів під ними вона плескотіла і тихо хлюпалась. Якою чистою була морська вода! Палубу було ясно видно навіть крізь півтораметрову глибину. Слабка течія несла чемодани, пляшки, стільці і серед них — мертві тіла. В неприродних позах, з осклілими очима і відкритими ротами, вони повільно крутилися в проходах: ось пропливли два матроси, маленька дівчинка й жертви боротьби за шлях з цієї дірки — старик з розтрощеним черепом та жінка в пошматованому одязі з розпущеним волоссям, що тяглося за нею по спокійній воді. Обличчя жінки спотворене до невпізнання. Це була Матільда Ротер…

«Титанік» мирно погойдувався на слабкій зибі. Зеленкуваті крижані гори пропливали мимо, поблискуючи в світлі вогнів, які сяяли на пароплаві. З тихим скреготом вони човгали по бортах і зникали так тихо, мов примари. Але холод їх крижаного дихання лишався.

На верхній палубі свято було в розпалі. Там ніхто не звернув уваги на те, що стих шум машин. Ніхто не знав, що на сім поверхів нижче, в тремтливому світлі ламп, які вже почали гаснути, по коридорах і залах плавають трупи, що під натиском води одна за одною падають перебірки, що на зруйнованому баку з'юрмилися напівроздягнені, закоцюблі пасажири третього класу. Матроси, самі охоплені жахом, охороняли їх.

Тимчасом Філліпс, намагаючись надолужити час, згаяний на ремонт приймача, передавав: «Сердечний привіт, з Атлантики. Настрій чудовий». — «Привіт тобі, кохана Дезі. Плавання спокійне. Палко бажаю обняти тебе». — «Подорож переношу добре. Фіфі трохи простудилась, але їй уже краще». — «Зустрінемося, напевне, двома годинами раніше, ніж передбачалось. Потім без зупинки їдемо в Чікаго».

Понад п'ятдесят трансатлантичних пароплавів перебували у водах північної Атлантики в ніч з 14 на 15 квітня 1912 року. Багато з них обережно обходили крижану армаду, яка повільно рухалася від Гренландії на південь. Деякі лягли в дрейф. Вони вирішили продовжувати плавання тільки ранком. До таких суден належала і «Каліфорнія».

Радист цього пароплава закінчив роботу. Після довгого трудового дня він дуже втомився, а змінити його було нікому. Судноплавна компанія вважала зайвим наймати ще одного радиста. Коли капітани протестували проти цієї невиправданої економії, їм завжди відповідали, що двом радистам нічого буде робити, вони битимуть байдики та задиратимуть перед іншими носа.

Перш ніж піти спати, радист «Каліфорнії» вирішив прогулятись по ефіру. Особливо його цікавив «герой дня» — корабель-велетень, курс якого проходив зовсім близько від «Каліфорнії». Радист викликав «Титаніка». Між ним і Філліпсом зав'язалася розмова.

— Хелло, «Титанік»! Як справи з рекордом? Ми вирішили дрейфувати серед криги до ранку. Бачимо ваші вогні. Щасливого плавання!

— Дякуємо. Продовжуйте тремтіти перед темрявою й туманом. Дивіться, не перекиньтеся від нашої хвилі.

— Чому так зневажливо, приятелю? Ми теж вийшли не з іграшкової крамниці. Ну, й дурниці ви передаєте в ефір! Вашим пасажирам нічого більше робити?

— Нічого. Що ви ще хочете сказати нам?

— Більше нічого. На добраніч, великий брате! Радист «Каліфорнії» вимкнув радіо, потягнувся, позіхаючи, і поліз на койку.

— Хто це нас викликав? — запитав Брайд.

— «Каліфорнія», — буркнув у відповідь Філліпс. — Вони дрейфують зовсім близько. Бажають нам щасливого плавання. Радистові, мабуть, нудно, схотілося побазікати. Наче нам нема чого робити.

— Та-ак, — зітхнув Брайд і подивився на пачку невідправлених радіограм. — Кінець кінцем, весь світ повинен знати про те, що Фіфі трохи простудилась.

— І що їй, слава богу, вже стало краще. Ні, Брайд, коли мені доведеться ще раз вирушити в плавання, я нізащо не служитиму на «Титаніку»! Ну, за роботу, треба передавати далі!