— Насте, — сказав Медведєв, — Насте…
Нічого не усвідомлюючи, наче уві сні, підійшов він до краю обриву. Те, що побачив, примусило його опам’ятатися.
Уже настала ніч, але весь берег був осяяний зеленуватим тремтливим світлом. Кораблі били освітлювальними снарядами. Низький жовтуватобагровий дим стелився над скелями, то там, то тут спалахувало буре полум’я — злітали у повітря боєприпаси батарей. А вдалині, як і раніше, пінили воду кораблі, освітлені блискавками залпів…
Прямий, високий стояв Медведєв на краю висоти, не маючи сил відірвати очей від цього видовища. Потім повернувся в кубрик.
Назустріч блиснув гарячий погляд пораненого. Старший лейтенант сів на край койки.
— Як справи, товаришу командир?
— Лежи, брат, лежи… Добрі справи… весь берег наші рознесли — чуєш?
— Значить, сім’ю вашу визволимо скоро?
— Мовчи, — швидко сказав Медведєв. — Тобі не можна говорити. Краще подумаємо, як тебе тепер на берег доставити. Тут служба наша закінчилася…
Саме в цей час катери з розвідниками капітана Людова разом лягли курсом на берег. Вони не брали участі в бою. Два маленькі кораблі ліниво погойдувалися на високих хвилях. Але тепер настав їхній час.
Був відплив — тихше билися біля скель океанські хвилі. Два «мисливці» влетіли у маленьку затоку, підійшли до скель, перекинули сходні на оголене мокре каміння. Сходні піднімалися і опускалися і розгойдувалися у темряві, але один за одним люди в плащ-палатках збігали на берег. Несли ручні кулемети, боєприпаси, великі ножиці-гострозубці.
Найпершою збігла з катера, посковзнулася на гладенькому камінні, але спритно втрималася на ногах невисока людина, теж закутана в плащ-палатку. З-під капюшона блиснули круглі окуляри.
— Обережно, товаришу капітан, — сказав кремезний розвідник, шанобливо підтримуючи Людова під лікоть. — Якщо ця штука об каміння ахне, залишиться від нас мокре місце.
Вона не вибухне, — спокійно відповів Людов. Під плащ-палаткою він ніс невеликий, але дуже важкий предмет. — Ця бомба розумна. Вона мовчатиме, поки ми їй не накажемо.
Уже всі розвідники вибралися на скелі. Катери відчалили від берега. Поки що висадка йшла добре, — їх не помітили, берегові батареї весь час вели бій з есмінцями.
Про все домовилися заздалегідь. Розвідники розділилися на два загони.
— Старшина, — сказав Людов, — насамперед пробираєтеся на електростанцію, вирубуєте струм. Берете «язика», дізнаєтесь, де знаходяться діти. В бій не вступайте, бій будемо вести ми, відвернемо на себе всю увагу охорони.
Загін старшини другої статті Суслова пішов у темряву. Розвідники видиралися на скелі. Над головами, креслячи високі дуги, проносилися корабельні снаряди! Гуркіт вибухів, багрова заграва залишалися збоку і позаду. Попереду притаїлася темрява.
— Вер да? — крикнув із темряви зляканий голос.
Розвідники мовчали, один безшумно поповз уперед.
— Вер… — голосніше почав вартовий і захлинувся.
Загін знову повз у темряву. Шипи дротяного загородження темніли над головами. Це був простий, не електрифікований дріт…
Несподівано застрочив з темряви кулемет. Стріляв квапливо, Гарячково, кулі брязкали по камінню. У відповідь застрочили кулемети розвідників. З обох боків, мов різноколірний пунктир, летіли трасуючі кулі. Все більше й більше кулеметів вступали в бій з обох боків…
Розвідники прорвалися на територію секретного заводу. То там, то там миготіли тьмяні смуги — жовте світло з навстіж розчинених дверей. Чорні квапливі тіні схоплювалися і припадали до каміння…
Нестерпно сліпуче світло ринуло раптом згори. На одній з найближчих вершин сяяла яскрава зірка, нишпорячи променем по навколишніх скелях. А другий голубий промінь простягнувся з іншої вершини, побіг по камінню.
— Бойові прожектори увімкнули, — крізь зуби сказав хтось, — тепер дадуть нам жару…
Прожектори освітили все: і дивовижні трикутні горби праворуч, і якісь химерні резервуари, і грузовики, що стояли серед скель. Як величезні щупальця, бігли промені по камінню і раптом завмерли, схрестившись на групі людей у плащ-палатках.
— Відповзати за скелі! — скомандував Людов.
Тепер німецькі кулемети і міномети били впевненіше з усіх висот… А потім прожектори погасли так само несподівано, як засвітилися. Знову ішов бій у темряві. Тільки спалахи кулеметів і автоматів, різноколірне павутиння трас блищали у темряві та з моря долітав невщухаючий гарматний гул.
Це й був той час, коли, визволившись з полону, боцман зустрівся з бойовими друзями.
Розділ п’ятнадцятий
ОРЛИ КАПІТАНА ЛЮДОВА
— Дітей розшукали, товаришу капітан, — квапливо доповів голос із темряви. — Вони всі в трьох землянках за дротяною сіткою були. Ох і замучені ж хлопчаки! Деякі ледве живі…
— Доставити їх на берег, — швидко наказав Людов. — Вам що, їхній «язик» показав?
— Так точно, товаришу капітан, ось він тут до послуг… Щось у темряві заворушилося, замугикало.
— Прекрасно!
Людов вдивлявся у темряву.
— Хай веде нас до жіночих бараків… Суслов, доставите на берег дітей. ІІрибудете на берег, — до приходу катерів займіть кругову оборону. Ходімо, товариші, наших жінок визволяти.
Знову засяяли скелі навкруги. Шиплячи, висіла в небі зелена лампа ракети. Німецькі кулемети стріляли здалека — охорона заводу, мабуть, відступала. Короткими перебіжками розвідники просувалися до синюваточорного ланцюга скель, схожого на нерівну стіну. Високий єгер без кепі, із зв’язаними руками, показував дорогу.
Ракета погасла, знову настала темрява.
— Треба через ці скелі перейти! — крикнув Людов. Він майже біг попереду, Агєєв ледве встигав за ним, чув переривчасте дихання капітана. Розвідники, подолавши висоту, затрималися — шипи дротяного загородження виросли на дорозі.
— Цим дротом табір обгороджений! — крикнув Агєєв: він пригадав розповідь Марусі. — Цей дріт був з електрострумом…
— Тепер він безпечний, — відповів Людов. — Сапери, вперед!
Почувся скрегіт розрізуваного металу.
Знову спалахнула в небі зелена медуза ракети. Збоку застрочив кулемет, і маленький розвідник, який різав дріт, впустив гострозубці, упав головою на каміння… Людов, Агєєв та інші розвідники пройшли крізь дротяну сітку, лягли на каміння вершини…
Перед ними у мертвотно мерехтливому світлі в кільці скель, як у величезному сухому водоймищі, простягнувся табір рабинь, оточений кулеметними гніздами, затягнутий зверху маскувальною сірою сіткою. Внизу ще одна плетена стальна загорожа охоплювала ркупчення кам’яних землянок. Між цими землянками у дротяному кільці кидалася з кінця в кінець юрба у світлих халатах, які контрастно вирізнялися на фоні темного каміння.
— Сюди! — крикнув, встаючи на весь зріст, Агєєв. Він підняв руку, його голос загубився у величезних кам’яних просторах. — Сюди, товариші! Йдемо вам на допомогу!
Сотні полонянок розгублено кидалися з боку в бік внизу. Ударив кулемет, Агєєв ледве встиг сховатися за камінь.
Розвідники стріляли по кулеметних гніздах фашистів.
— Погасне ракета, зійдемо вниз, — сказав Людов. — Вони…
Він не договорив.
Удалині гуркнув вибух, розлетілася одна із скель, що огороджували дно котлована. На її місці виникла інша — хистка бурхлива стіна, блискаюча кипінням піни. У котлован ринула з гуготінням чорна вода, вливався океан крізь величезну пробоїну у скелях.
Заціпенівши, розвідники дивилися, як вода котилася по камінню, підхоплювала жінок у білому, заливала землянки. Сліпа стихія бурхала внизу в зеленому фантастичному світлі. Агєєв кинувся вниз.
— Куди? — схопив його за руку капітан.
— Може, врятую кого…
— Нікого не врятувати… — глухо сказав Людов. — Там дротяна огорожа, вони передбачили все…
Ракета погасла. Внизу шуміла і хлюпотіла вода. Кулемети замовкли — неначе і фашистів вразило побачене. Тільки з боку моря, як і раніше, спалахували білі сяйва залпів.
