— Сержанте, — гукнув Людов.

— Єсть, товаришу капітан, — відгукнувся здавлений голос Панкратова.

— Ви і Фомін залишаєтесь зі мною. Решті відходити до берега, викликати катер, відправити дітей. Командує відправкою Агєєв. Рознесемо це чортове гніздо. Якщо не прийдемо через півгодини, самі вантажтесь на катери. Вирушайте без нас. Зрозуміло, товариші?

— Товаришу капітан, може, кого іншого призначите на берег? Я з вами… — боцман намагався в темряві розглядіти обличчя капітана.

— Командує відправкою Агєєв, — повторив невблаганний голос. — Вам, боцмане, зі мною лишатися не можна. Вам ще на Чайчин дзьоб повертатися — за старшим лейтенантом… Посадите дітей, візьміть на підмогу кого хочете — і на Чайчин дзьоб! Усе ясно?

— Все ясно, товаришу капітан!

Мовчки почали спускатись із скель. Проминули дротяну загорожу. Досі боцман не міг повірити власним очам. Ось навіщо вони тримали полонянок у такому котловані! Щоб знищити одним порухом руки…

Людов з двома розвідниками зник у темряві. Всі інші йшли в бік берега.

— Куди йти — хто знає? — запитав Агєєв.

— Іди, боцмане, за мною в кільватер. Прямо по компасу виведу, — відгукнувся старшина Соколов.

Вони виходили до моря. Наростав плескіт прибою, у просвіті скель блищали чорні, спалахуючі фосфором хвилі.

— Полундра! — окликнули з темряви.

— Свої, — сказав Агєєв.

— Проходьте, товаришу боцман.

Біля самої лінії прибою серед мовчазних розвідників, ледве розпізнаваних у темряві, темніли маленькі фігурки. їх було багато, вони щільно притискувалися одне до одного.

Боцман нахилився, взяв на руки одного хлопчика. Кістляві худенькі рученята обхопили його шию. Худа щічка довірливо пригорнулася до грудей.

— Синок старшого лейтенанта Медведєва тут є? — гукнув боцман. Діти злякано мовчали. — Є Альоша Медведєв?

— Я Альоша… — голос хлопчика був нерішучий і слабкий.

Боцман підхопив на руки друге легеньке тільце.

— До татка свого хочеш? — Хлопчик не відповідав, тільки ухопив міцно боцмана за плече. — Ну, діти, закінчилися ваші муки. Тепер ми вас додому, на Батьківщину, відвеземо. Григорію, давай катерам сигнал.

Замигав кишеньковий ліхтарик в руках Суслова. Всі чекали. Затока здавалася безлюдною. Хвилі, фосфоруючи, котилися в темряви, спалахували на камінні гребінцями піни.

Криваве тьмяне сяйво, як і раніше, здіймалося з-за скель.

Із темряви пролунало ледве чутне постукування мотора.

— На березі! — почувся голос з мегафона.

— Єсть на березі! — крикнув Агєєв у складені рупором долоні.

— Ближче підійти не можу, розіб’юся об каміння.

Вже видно було обриси катера-мисливця, його рубку, людей, які стояли біля обернених до берега автоматів.

— Будемо вам пасажирів передавати. — Агєєв хотів зайти у воду.

Поряд блиснули чорні очі Суслова.

— Почекай, Сергію, тобі на березі залишатися, ноги промочиш…

Суслов зайшов по коліна у хвилі, простягнув руки. Вода била його під ноги, хвилі наростали і спадали, але він стояв нерухомо. І вже з борту катера скочив високий червонофлотець, зайшов по груди у льодяну чорну воду.

— Давай сюди хлопчаків, Сергію! — сказав Суслов.

Одного за одним хлопчиків передавали на катер. Катер відійшов, зник у темряві. Боцман глянув за звичкою на кисть руки, — він забув, що годинник забрали в нього під час полонення.

— Півгодини вже минуло, — сказав Суслов. Присівши на камінь, він виливав з чобота воду. — Думаю, другий катер викликати зарано. Капітан ще не повернувся.

— Саме час викликати, — сказав із темряви голос капітана Людова. — Дітей всіх відправили?

— Так точно, товаришу капітан! — Забувши про військову субординацію, Агєєв ступив уперед, намацав у темряві і міцно потиснув тонку руку Людова. — От спасибі, товаришу капітан, що здоровим повернулися…

— Гаразд, гаразд, боцмане, — засоромлено пробурмотів капітан. — Мабуть, поки що наші ініціали на німецьких кулях не вирізані… Викликайте катер, та посадимо спочатку цих «язиків»…

Не троє, а шестеро гітлерівців стояли у темряві. Трьох, міцно зв’язаних, з кляпами у роті, привів з собою із своєї експедиції капітан Людов…

І коли катер-мисливець уже вийшов із затоки, дав повний хід, летів від ворожого берега по величезних темних хвилях, — позаду, серед скель, виник небувалий спалах.

Він був схожий на димучу райдужну кулю, яка здіймалася у нічне небо. Золотий, пурпуровий, ліловий, зелений і синій відтінки кипіли і переливалися в ній. Найяскравішим світлом осяяла вона нескінченну пустелю хвиль, дерев’яну палубу «мисливця», командира поруч з рульовим, трьох полонених, які скорчилися біля рубки. Потім налетів сильний вихор, висока берегова хвиля підняла катер, кинула у пінисту клекочучу безодню…

Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.

— Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? — запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…

Капітан Людов запитально поглянув на мене.

— Мені незрозуміло одне, — сказав я, ховаючи в кишеню олівець, — як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…

— Так, звичайно, Еберс ризикував, — задумливо сказав Людов, — але не забудьте: він був їхнім найкращим розвідником, його дальше просування прямо залежало від результату цієї справи. І почав він так вдало: знайшовши сірник, натрапив на слід загону, чудово використав можливість потрапити на Чайчин дзьоб…

— Але такий ланцюг збіжностей… — сказав я.

— А хіба ми заперечуємо роль випадковості? — поглянув на мене капітан. — Діалектика говорить: необхідність прокладає собі шлях крізь масу випадковостей.

— Ця сміливість безрозсудна. Як міг досвідчений диверсант віддатися, по суті, прямо в руки ворогам?

— Ви не зовсім праві, — ввічливо усміхнувся Людов. — Звичайно, майору не можна було відмовити у кмітливості. Коли англієць сів на площадці будівництва, майор зрозумів, що випадок сам іде до нього в руки. Але не забувайте, що риск у нього був, по суті, мінімальний.

Я дивився на Людова здивовано.

— План його був набагато простіший, ніж вийшло насправді, — говорив далі капітан. — Біля літака в засаді чекали єгері з собакою-шукачем, вони повинні були йти за Еберсом по п’ятах до самого Чайчиного дзьоба. Першої поразки майор зазнав, коли боцман, щоб замести сліди, пройшов по морському дну, позбувшись собаки-шукача. Пам’ятаєте, саме тоді майор уперше вирішив пустити в хід свої отруєні папіроси. Але, як ви знаєте, боцман не курив… Що лишалося робити? Агєєв проявив пильність, майор залишився без зброї, треба було, так би мовити, перебудовуватися на ходу. І Еберс перебудувався негайно. Навіть зовсім непередбачений випадок — появу в літаку цієї нещасної — він зумів повернути на свою користь…

— Але візьміть до уваги: саме на основі розповіді Еберса про те, як приземлився англійський літак, боцман зумів встановити координати заводу. А вся історія з Чайчиним дзьобом вчить нас бути ще пильнішими, намагатися передбачати будь-які підступи ворога.

Бачте, при всіх своїх хороших якостях старший лейтенант виявився в окремих випадках, я б сказав, занадто прямодушною людиною. Зате наш друг боцман з самого початку не зводив очей з майора, якому спала на думку остання блискуча ідея: одурманити своїми папіросами відразу двох наших людей, а за допомогою халата хоча б на п’ять хвилин відвернути від себе увагу, щоб виконати чудово розроблений план. І треба сказати прямо, — в цьому плані було передбачено все, крім одного…

Капітан Людов поклав свою вузьку руку на широке плече Агєєва.