— Висота Чайчин дзьоб! — сказав Агєєв. — Не знаю, як її норвежці називають, а наші помори так охрестили. На цю висоту і поведу вас, товаришу командир.

Раптом схопив Медведєва за плече, притиснув до каміння.

На одній з навколишніх висот блиснув, погас, знову заблискав білий сліпучий блік.

— Спостерігач їхній, — майже пошепки сказав розвідник. — У бінокль або в далекомір місцевість оглядає. Скло на сонці блиснуло. Їм же особливо маскуватися тут нема чого. Кругом свої. А от коли б нас виявили, — влаштували б нам баню…

І, можливо, саме в ці хвилини писалось донесення німецької розвідки, знайдене згодом серед трофейних документів:

«…На береговому посту 117 зник вночі рядовий Герман Брехт. Майор Еберс вважає, що Брехт викрадений російським підводним човном, перископ якого обстріляли на світанку наші батареї біля входу в У-фіорд. Можливо, човен висадив групу російських розвідників, які пішли в бік району Особливого призначення. В цьому напрямку майор знайшов сірник радянської продукції, загублений російським розвідником за лінією дротяних загороджень…»

— Так до нього рукою подати, до цього Чайчиного дзьоба! — сказав з полегшенням Фролов, теж глянувши за перевал.

— А не так і далеко, — безтурботно погодився Агєєв. — Якщо йтимемо швидко всю ніч, на світанку, мабуть, дійдемо. Сопки, вони завжди так: до них ідеш, а вони відсуваються, наче дражняться.

Фролов зажурився.

Відточеним, як бритва, кинджалом з кольоровою набірною ручкою Агєєв пропоров тонку жерсть консервної банки.

Кульбін витягнув галети, розклав жирне м’ясо, яке пахло лавровим листям. Роздав кожному по куску шоколаду.

Агєєв скинув ватник. Кістляві мускулисті плечі прикривав заштопаний у багатьох місцях тільник.

— А морська душа на вас поношена добре, — пожартував Фролов. Пожартував не дуже впевнено: ще відчував себе винним за незнайдений сірник.

Розвідник не відповів. Закінчивши їсти, витягнув з кишені красиву маленьку люльку з мундштуком, вкритим безліччю одноманітних зазублин; не закурюючи, стиснув обвітреними, жорсткими губами.

Всі інші запалили. Фролов привітно простягнув Агєєву свій шкіряний, туго набитий кисет.

— Угощайтеся, товаришу старшина. Тютюнець чудовий, до печінок проймає.

— Не треба, — уривчасто сказав Агєєв.

— Закурюйте, у мене багато. Навіщо даремно повітря смоктати.

Йому хотілось порозумітися з розвідником. Був трохи присоромлений пригодою з сірником. Але просто-таки відсахнувся, побачивши блиск люті у білявих зіницях Агєєва під смуглим нахмуреним лобом.

— Не приставайте, товаришу червонофлотець, — сказав, наче вдарив, розвідник. — Не треба мені вашого тютюну. Ви краще стежте, щоб знову сміття не розкидати!

Різко встав, одійшов, смокчучи незапалену люльку.

— За що це він так на мене, Васю? — Фролов безпорадно поглянув на Кульбіна.

— Не знаю… Може, чим образив ти його раніше… — Кульбін теж був здивований.

— Та нічим не образив. Тільки тютюнцю запропонував, уже вдруге. Просто причепа і грубіян!

— Одним словом, — боцман! — усміхнувся Кульбін. — Це він на тебе, мабуть, за той сірник і досі сердиться. Боцмани — вони всі такі. Для них головне — акуратність.

— А хіба він боцман?

— Боцман. І на «Тумані» боцманом служив і ще раніше, у далеких плаваннях, на кораблях цивільного флоту.

— То чому ж він на сушу пішов?

— А це вже ти у нього самого спитай…

Кульбін замовк. Агєєв повернувся, накинув свій протертий на ліктях ватник.

— Товаришу командир, доведеться нам до темряви тут відпочивати. А як тільки стемніє, далі підемо. Може, заснемо поки що?

— Відпочивайте, старшина, — сказав Медведєв. — Я перший вахту відстою. Потім розбуджу вас…

Поверх ватника Агєєв загорнувся в плащ-палатку, ліг у затінку під скелею…

Вони відпочивали цілий день, а вночі йшли тундрою по лишайниках і моху. Дув різкий вітер, чвакало болотяне купиння, знову нили плечі під вагою зброї і вантажів. Пішов дрібний косий дощ. Усе навкруги заслало чорнильною темрявою. Четверо йшли, швидше вгадуючи, аніж бачачи один одного.

— Це для нас саме погода, — почув Кульбін голос Агєєва. — Чим гірше, тим ліпше! — Поглянув на ручний компас, — майнуло в темряві і зникло голубе фосфорне полум’я румбів.

— А ми так, наосліп, на німця не напоремося?

— Ні, тут не напоремося, — відгукнувся Агєєв. — Я сам, коли вперше по ворожих тилах пішов, дивувався: що за чудеса! Думав: фронт — це суцільна лінія дзотів та дроту. Поповзом підкрадався, з-за кожного каменя пострілу чекав. А потім бачу: де треба поповзом, а де і нормально пройти можна. Німці берег зайняли, місцевість проглядають з командних висот, а тундра — вона пуста… Знову світлішало небо, ставало трав’янистозеленим на ості, а здавалося, дорозі не буде кінця. Було видно: з усіх чотирьох тільки Агєєв іде своїм звичним, легким, ковзним кроком. Зовсім згорбився під вагою рації Кульбін, раз у раз оступався серед гострокінцевого слизького каміння. Медведєв підійшов, знову взявся за чемодан з акумуляторами.

— Товаришу командир, не треба… — Радист не віддавав чемодана.

— Не суперечте, Кульбін! — різко сказав Медведєв. У цій зайвій запальності теж вгадувалася велика втома. — А що коли впадете? Ви зараз не самі за себе — за рацію відповідаєте. Ясно?

— Ясно, товаришу старший лейтенант. — Завжди мовчазний Кульбін тепер остаточно втратив смак до розмови.

— Старики розповідають, товаришу командир, — обернувся до Медведєва Агєєв, — не було раніше в цих місцях землі, бушувало тут холодне Мурманське море. І ходили по тому морю розбійницькі чужоземні кораблі, грабували мирних рибаків, їхні баркаси на дно пускали. І важко стало морському дну, захвилювалось воно, піднялося до неба застиглими хвилями, а всі розбійницькі кораблі, що на морі були, так в горах і лишилися. Ще й зараз, кажуть, у сопках всякий такелаж знайти можна.

— Коли б тепер ці гори від образи назад не провалилися, оскільки в них війна почалася, — підхопив Фролов, — а про мене, хоч би й провалилися, зовсім тут ноги відтоптав!

Він жартував більше за звичкою, звичайної веселості не було в голосі. Він теж майже падав під вагою багажу.

Тундра кінчилася, почався різкий підйом. Гладенькі круті граніти велетенськими сходами вели до світліючого неба. Вони громадилися ліворуч і праворуч, утворюючи глибоку ущелину, по дну якої моряки сходили вище і вище.

Легкі, мов лебедячий пух, пливли вгорі жовтуваторожеві хмари.

— От ми майже і дома! — сказав, нарешті, Агєєв. Удалині піднімався рокочучий гул. Морський прибій?

Його не можна було чути тут, далеко від берега, на такій висоті…

Гул ставав сильнішим.

Видершись на високий гранітний бар’єр, Агєєв зупинився, чекаючи інших.

Швидка гірська річка, перетинаючи їм шлях, вирувала, злітала каскадами пінних бурхливих сплесків. Вона мчала під уклон, стрибала серед обточеного чорного каміння і кроків за десять ліворуч зривалася вниз білим ревучим водоспадом.

Водоспад фиркав, і гримів, і летів прямовисним потоком на далекі мокрі скелі.

А прямо перед чотирма моряками, по той бік річки, піднімалася крута гранітна стіна, яка заросла від самого підніжжя повзучою берізкою і кущиками чорниці.

— Ну, товариші, — крикнув Агєєв крізь шум водоспаду, — зараз підемо туди, де нас вдень і з вогнем не знайдуть!

Піниста вода, обдаючи вологою, стрибала і казилася біля самих ніг. Річка була метрів з чотири завширшки. Три чорні нерівні камені, мов неправильно розташовані східці, перетинали потік. І, як завжди в таких випадках, людям, що пильно дивилися на каміння, здавалося: вода стоїть нерухомо, а вперед мчать серед киплячої річки три точки, оббризкані розталою піною…

— Вздовж річки підемо, старшина? — крикнув Медведєв.

Він не розчув, що відповів Агєєв. Розвідник нахилився до його вуха.